До повномасштабного вторгнення він був фешн-фотографом, чиї світлини використовували модні журнали Vogue, Obvious та OffTheRails. Зараз його знімки публікують Генштаб і головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Арсеній Герасименко займається фотографією більш як 10 років. Плівковому фотоапарату, яким він користується на фронті, — понад сімдесят. Ми поговорили з Арсенієм про цінність плівки, збереження пам’яті у фотографіях, портрети військових і виставку під обстрілами на херсонському вокзалі.

Донбас, 2022. 

Шлях на фронт

一 24 лютого прокинувся під звуки вибухів. Перші місяці війни провів у Києві. Бачив і чув прильоти в центрі міста. Було дуже складно, переживав за рідних, друзів, які залишилися в Бучі, Ірпені, Гостомелі.

一 Камера допомагала в ті дні?

一 Ні. Була заборона на зйомку в місті.

一 У перші дні вторгнення?

一 Я думаю, навіть до літа. Знімати на вулиці без прескарт і дозволів було заборонено і небезпечно. У квітні на власні очі побачив страшні наслідки окупації Київщини: Бородянка, Здвижівка, зруйновані Ірпінь, Буча, Гостомельський аеропорт. Звичайно, до самого аеропорту потрапити можливості не було, але побував у місцях, де колись із друзями знімали «Мрію»: вони змінилися до невпізнанності. Наприкінці літа мене запросили на зйомки на фронт. 

Зняв Арсеній Герасименко під час спотингу. Ан-225 «Мрія»

• Читайте також: Евакуація з Києва, міст в Ірпені, пологовий у Маріуполі: до топ-100 фотографій 2022 року від Time потрапили 22 світлини з України (ФОТО)

一 Найважливіше фото, яке ти зробив за час відряджень на фронт?

一 Я думаю, це «Лють». 

«Лють»

一 Ця світлина викликає гордість.

一 Мені б дуже хотілося, щоб це фото говорило про одне 一 про віру в ЗСУ.

Плівковий фотоапарат і реальні фото

一 Військові люблять фотографуватися?

一 Не всі. У кожного своє ставлення до цього. Також велику роль відіграють обставини. Але зазвичай реагують позитивно, а деякі навпаки 一 люблять позувати. Історія із 70-річним плівковим фотоапаратом… Звісно, він заохочує, робить процес цікавішим.

一 Можна детальніше, будь ласка, про 70-річний плівковий фотоапарат?

一 За два роки до повномасштабного вторгнення я купив старий плівковий фотоапарат на аукціоні. Продавець мені розповів, що цією камерою американський журналіст на початку 50-х років документував Корейську війну (1950‒1953). Тоді я не звернув на це великої уваги. Як будь-яка раритетна річ, камера має свою історію, і це абсолютно закономірно. А коли почалася повномасштабна війна, я зрозумів, що ці дві речі можна зіставити. Тим більше, що це абсолютно реально в технічному плані, тому що плівкова фотографія відроджується. Виникла ідея знімати портрети бійців на цей фотоапарат. Це важко технічно: камера багато важить, з нею не настільки просто й комфортно, як із сучасною цифровою камерою, але в цьому є своя магія. І люди, які бачать цей фотоапарат, інакше реагують. Навіть ті, хто спочатку відмовлявся, можуть змінити своє рішення. 

Бахмут, плівкова камера Graflex, плівка Kodak.

• Читайте також: Сергій Ваганов, фотограф: Я не набожна людина, тому під бомбами у Маріуполі безкінечно повторював: «Вірю в ЗСУ»

一 Коли приїздиш на позиції, ти запитуєш, що і де можна знімати?

一 Так, звичайно. Перед тим, як кудись їхати, ми обговорюємо всі обставини з бійцями. Безпека — найголовніше, ніхто ніким не ризикує. Коли я бачу, що люди налаштовані позитивно і є передумови для продуктивної роботи, ми це робимо.

一 Як транспортувати стару плівкову камеру?

一 Це великий рюкзак, 15 кг. І полями, лісами… Звичайно, до якоїсь точки можна доїхати автомобілем, але на позиції треба або на броні, або пішки. Але я вже звик: боєць несе автомат, я — камеру.

一 Як використовують ці фотографії?

一 Спочатку це була моя ініціатива. Потім зацікавилися рідні та близькі військових на знімках. І тепер вони чекають, коли я зроблю, надрукую та відправлю їм фото їхніх героїв. Для мене важливо, що фотографія військового виходить за межі смартфона чи ноутбука й перетворюється на те, що можна потримати в руках. Відправляю ці знімки й військовим, їм самим цікаво побачити. Пам’ять, яка могла жити в телефоні та зникнути в будь-який момент, отримує шанс бути втіленою у принт. Його можна повісити на стіну, наприклад. Це важливо і для мене, і для людей, які отримують фото.

一 Тобто фотографія як спосіб зберегти пам’ять про цю війну, її героїв?

一 Зараз багато фотографів знімають цю війну на плівку. Це ускладнює роботу через безліч технічних моментів: від транспортування до професійного використання. Але ці знімки вирізняються з-поміж інших і не зрівняються із сучасною цифровою технікою.  Знаєш, коли я тільки почав публікувати плівкові фото військових, цим зацікавилися закордонні інституції. Там багато професійних фотографів працюють саме з плівкою. Це мотивує мене носити цю велику торбу з фотоапаратом, витрачати великі гроші на плівку, скан. Завдяки іноземним інституціям ці фото можуть побачити люди в різних країнах. Наприклад, зараз проходить виставка в Грузії, у якій беруть участь мої плівкові фотографії, роботи інших українських фотографів.

• Читайте також: «"Спалах" — це поле, де тебе наздоганяє вогонь». Чим знакова сучасна воєнна фотографія в Україні

一 Розкажи детальніше про виставку у Грузії.

一 Її організувала Fabrika Tbilisi, Gori Art House і Magnolia Film Lab до роковин початку повномасштабного вторгнення. До участі у проєкті залучили фотографів, які працюють саме з плівкою. Донедавна виставка експонувалася в місті Горі, зараз переїхала до Тбілісі.

Про відновлення раритетів

一 Ще один твій проєкт — The Past.continues, де ти шукаєш раритетні плівкові знімки та встановлюєш героїв цих світлин. Розкажи про нього.

一 Він почався кілька років тому зі знайденої у старій фотокамері непроявленої плівки. Мені стало цікаво: хтось пів сторіччя тому відзняв фото, забув проявити плівку — і ці світлини немов завмерли в часі та просторі. Після того, як цю плівку вдалося проявити, я отримав неабиякий відгук від людей. Усі зацікавилися подальшою долею героїв світлин. Я усвідомив, що багато таких історій залишаються недосказаними. Чому б не дорозповісти ці історії?

一 Де ти знаходиш ці плівки?

一 Будь-де. Часто люди самі надсилають свої знахідки, архіви. Аукціони, барахолки, ті ж OLX чи eBay. Надцікавого контенту з кожної плівки не отримаєш. 90% фотографій, які ми бачимо на старих знімках, 一 це маленькі діти, застілля, пелюшки. Але деколи трапляються справжні шедеври, коли фотоаматор знімав настільки цікаво, що можеш сплутати ці речі з роботою професійних фотографів. Є кілька просто неймовірних архівів у моїй колекції: інстаграм 90-річної давнини одеської студентки, тіктокери 60-х. 

Здавалося, що ці світлини вже ніхто не зміг би побачити. Коли людина помирає — якісь речі продають, щось викидають. Плівка зазвичай іде на смітник. Одним із завдань мого проєкту є не дати ймовірним шедеврам пропасти.

一 Ти працюєш один?

一 Так. Але є багато однодумців і волонтерів, які допомагають із пошуком героїв знімків. Їхній пошук 一 ще одна з цілей проєкту.

一 Поділись однією з успішних історій пошуку.

一 Можливо, найвідоміша 一 це архів Петра Миколайовича Гармаша, військового, який документував життя невеличкого села Каленики на Черкащині на початку 50-х років. Весілля, прогулянки з друзями, військові сюжети. Я знайшов цей архів на OLX, коли купував задавнену плівку для зйомок, і мені подарували коробку з негативами. У коробці виявилося більш як 1000 кадрів. Коли я почав їх сканувати й публікувати, в аудиторії виник інтерес. Я опублікував ці світлини у пабліку села, звідки отримав негативи. І люди відгукнулися: впізнали клуб, куди ходили, всі в селі почали про це говорити. Односельці почали розшукувати героїв світлин, питати у старших людей, чи впізнають вони себе. Через рік після того, як було зроблено першу публікацію, я приїхав до села Каленики. Познайомився з людьми, яких вдалося знайти, та автором цих світлин.

一 Скільки йому зараз років? 

一 Під 90. 

一 Як він відреагував? 

一 Він дуже розчулився, пам’ятає, як знімав. Він думав, що ці фото давно втрачені, вони загубилися ще у 80-х. Я зробив йому портрет на ту ж саму плівкову камеру. Зробив фотографії уже бабусь і дідусів, а вони ділилися своїми історіями. 

На світлині Петро Гармаш. 

Інша, не менш цікава знахідка 一 архів харківського фотографа Ігоря Івлєва, який нараховує близько 15 кілограмів плівок. Їх я знайшов на онлайн-аукціоні. Деякі конверти з негативами були підписані, що дозволило прискорити пошуки та виявити, де і коли ці фото були зняті. Одна з найвідоміших серій із цього архіву 一 зйомка республіканського конкурсу перукарів, що проходив у 1978 році в Одеському цирку. Дивовижним чином вдалося знайти дружину судді цього конкурсу 一 Еліну Ямпольську. Зараз вона власниця салону краси на лівому березі Києва. Я поїхав до неї, показав знімки. Вона впізнала багатьох людей із фото. Її чоловік, який був суддею на цьому конкурсі, вже, на жаль, помер. Вона розповіла, як проходив цей конкурс, показала багато старих світлин тих часів. Саме вона назвала ім’я одного з конкурсантів 一 Івана Штирьова. Зараз йому за 90 років. Він проживає в Одесі, досі працює у власній перукарні. Нам вдалося домовитися з тим самим Одеським цирком і сфотографувати Штирьова на тій же арені того ж цирку 45 років потому. 

• Читайте також: «1+1» та «Нова пошта» подарували бійцю та фотографу «Азова» Дмитру Козацькому новий фотоапарат

Цікаві знахідки деколи трапляються і на закордонних аукціонах. Одного разу на eBay я натрапив на коробку з негативами, яку продавець описав так: «Війна у В’єтнамі, якісь люди на якомусь кораблі». Виявилося, що знайдені вони були на estate sale, тобто під час продажу речей померлої людини. Я спочатку не надав цьому архіву особливого значення, отримав, відсканував та опублікував фото «якихось людей на якомусь кораблі». Виявилося, що головна героїня цих світлин — одна з найвідоміших актрис XX сторіччя Грейс Келлі. А корабель — той самий USS Constitution, на якому Грейс подорожувала зі США до Монако на власне весілля з князем Монако Реньє III. 

Поряд із Грейс (в окулярах у центрі) її батьки 一 Маргарет і Джон Келлі. Можливо, саме ці плівки є найціннішими в моєму архіві зараз.

一 У чому найбільша цінність The Past.continues для тебе?

一 Він вчить цінувати момент, який більше ніколи не повториться. Вчить цінувати спогади інших.

Архів війни

一 Ти береш участь у проєкті Ukrainian Warchive. Розкажи про нього.

一 Група однодумців вирішила створити проєкт, головною метою якого є збереження документальних свідчень війни в Україні. Спілкуючись із багатьма фотографами, я зіткнувся з історіями, що в одного зламався комп’ютер, 一 зникли всі напрацювання, в іншого згоріла квартира 一 повністю знищений архів. Речі, які варто зберегти для наступних поколінь, зокрема для судових процесів, можуть бути втрачені через випадковість. Саме тому ми займаємося збором і каталогізацією фото, зроблених за цей рік, заохочуємо фотографів до участі у виставках, заохочуємо закордонні інституції приймати роботи українських фотографів до своїх експозицій. Нещодавно відкрили виставку на херсонському вокзалі. Я особисто з колегою їздив у Херсон, і під канонаду вибухів ми монтували виставку. Її відкриття також відбувалося під час обстрілу. Тремтіли вікна, але виставку відкрили. Побоювання, що це «не на часі», зникли, коли ми почули реакцію людей: «Попри те, що ми живемо у прифронтовому місті, нам потрібні культурні заходи». 

一 Які фотографи представили роботи на цій виставці? 

一  Це роботи талановитих українських фотографів, які документують війну з початку вторгнення: Євгенія Малолєтки, Катерини Москалюк, Анастасії Власової, Сергія Гудака, Олексія Фурмана та інших. В експозиції також представлена одна з моїх найвідоміших світлин 一 «Лють».

• Читайте також: Євген Малолєтка став одним з переможців фотопремії World Press Photo

一 Як команда проєкту та фотографи знаходять одне одного?

一 По-різному. Буває, що фотограф сам пропонує свої роботи до архіву. Іноді я особисто пишу людині на фейсбук або електронну скриньку із запитом. 

Інформаційна війна

一 Розкажи про спілкування з іноземними фотографами. 

一 Я спілкуюся з багатьма закордонними колегами, вони підтримують, допомагають. Навіть плівку великого формату надсилають, бо в Україні вона зараз у дефіциті. Так само роблю і я: якщо потрібен якийсь контакт чи інформація 一 ділюся. Деколи трапляються цікаві зустрічі. У квітні під Києвом, на місці знищеної колони російської техніки, я зустрів одну з найвідоміших у світі фотографинь, володарку чотирьох Пулітцерівських премій Керол Гузі. Я палкий шанувальник її творчості. Вона все життя працює в гарячих точках планети та знімає наслідки трагічних подій, війн і катаклізмів.

• Читайте також: «Ми нікому не дамо тебе забути, а ті, хто тебе вбив — поплатяться». Пам'яті Макса Левіна

一 Як фотографія може допомогти боротися з російською пропагандистською машиною?

一 Фотографія, як і будь-який медійний інструмент, здатна змінювати бачення людей. Ті ж самі фото чи відео, які знімають бійці, місцеві жителі, й діляться ними в тіктоку чи інших соціальних мережах. Однак треба розуміти, що цими інструментами дуже легко маніпулювати: зняти одне, а розповісти — зовсім інше.