На наші запитання сьогодні відповідають Анжела Ярмолюк, Ельдар Сарахман, Ірина Цибух, Михайло Шаманов, Юрій Мацарський, Денис Бігус.

Інтерв’ю з Павлом Казаріним, Віктором Ожогіним, Сергієм Костинським читайте тут, тут, і тут.

Анжела Ярмолюк, оглядачка «Українського радіо», у 2022 році служила в теробороні:

— Уперше я поїхала на схід України, в зону антитерористичної операції (як вона тоді називалась), у квітні 2014 року. Перед цим був Майдан, де я була кожного дня, з його складними і простими, радісними і страшними подіями. А потім анексія мого рідного Криму, моєї малої батьківщини. Саме тоді я гостро зрозуміла, що я українка і що я зроблю все задля того, щоб Крим звільнили, щоб моя країна не була загарбана. Бо це моя рідна земля, рідна країна, рідні люди. І саме за це я повинна боротися, йти вперед і робити все можливе й неможливе. Моя війна йде з 2014 року. Майже щомісяця — виїзди з концертами і допомогою до наших воїнів. І так 9 років.

Я бачила на сході України все те, що почало відбуватись із початком повномасштабної війни по всій країні: розбиті будинки, руїни, заміновані поля, вирви від снарядів, налякані люди і відважні захисники. Певно, тому 24 лютого для мене не було несподіванкою. Ця повномасштабна війна не стала для мене, як для багатьох моїх знайомих, причиною для розпачу чи розгубленості. Десь на рівні підсвідомості я знала, що це має відбутись. Коли ти постійно спілкуєшся з військовими, ти більш-менш розумієш реальний стан справ. Тому я пару днів допомагала з приготуванням їжі для воїнів територіальної оборони в нашому районі на лівому березі Києва. Потім зрозуміла, що настав час серйозного і відповідального рішення. Я, людина з творчого середовища, яка писала пісні, виступала на концертах і організовувала творчі проєкти, взяла до рук зброю, прийняла присягу військовослужбовця і вступила до лав територіальної оборони. Я не могла інакше, бо якщо не кожен із нас, то тоді хто? Хто має захищати нас, нашу країну?

Війна, яка почалася ще у 2014 році, змінила нас всіх. І я не виняток. У мене надзвичайно загострилась певні почуття й очікування від людей. Я усвідомила, що я живу в часи війни і не буду осторонь вдавати, що нічого не відбувається. Можна тільки тримати стрій і наближати перемогу, хоч як це пафосно, можливо, звучить. Але й від людей, із якими я спілкувалась у житті і творчості, я теж очікувала певних вчинків і рішень. Не можна вдавати, що нічого не відбувається. Ми повинні всі разом наближати перемогу. Кожен на своєму місці, але хоч щось щоденно робити для цього. Я щиро вдячна всім моїм побратимам із 205-го батальйону, які підтримували мене і допомагали адаптуватись до реалій військового життя. В кінці лютого до військкомату приходили різні люди за освітою і професією. В основному це були ті, хто ніколи в житті не мав стосунку до війська. Але ми всі прийшли захищати свою країну.

Анжела Ярмолюк

Пів року служби в теробороні, потім, на жаль, госпіталь — і я змушена була повернутись до своєї основної роботи. Я — солістка Академічного ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України і журналістка «Українського радіо». Я з 2017 року веду авторську програму «Ніхто, крім нас!» на радіо «Культура». Запрошую митців, які підтримують наших військових. Військових, які пишуть вірші і пісні. Але головне — я їжджу до наших захисників із концертами і підтримую їх. До речі, вперше мене попросили провести концерт 3 березня 2022 року. Я тоді тільки тиждень як була в батальйоні. В той час не те що співати не могла, я навіть не уявляла, як це можна в такий час робити, які пісні їм співати. Думала, що це все не на часі. Але коли мене почали постійно просити хоча б на пів годинки емоційно відволікти наших захисників і захисниць, подарувати їм позитивні емоції і настрій, я задумалась. І коли вже була в госпіталі, мене побачила знайома, яка займається там організацією концертів для поранених. Я не змогла їй відмовити і на одному з концертів там вийшла і заспівала дві пісні. На більше тоді не вистачило сил, але про це ніхто не знав. Саме тоді я зрозуміла, що мені є чим поділитися з нашими захисниками, підтримати їх піснею і словом. І коли ти бачиш їхні усмішки, коли вони обіймають тебе після концерту, коли потім пишуть тобі в соціальних мережах щирі й теплі слова подяки… Я зрозуміла, що це теж мій фронт. І я маю бути на цьому фронті. І потім пішло: Київська, Чернігівська, Миколаївська, Донецька області — і триває досі.

Українська журналістика — як завжди — на передовій. До речі, я знаю багато журналістів, які теж пішли захищати країну зі зброєю в руках. Хоча зараз робота журналіста — це теж важливий фронт, де ми висвітлюємо події в нашій країні. Журналісти пишуть хроніку цієї війни. Я пишаюся, що причетна до цієї професії. І хоча зараз моя програма тимчасово не виходить, я постійно збираю матеріал для наступних програм і на багато ситуацій і моментів дивлюся з точки журналістки: хочеться запам’ятати якусь подію, записати інтерв’ю саме з цією людиною, не забути поставити в ефір пісню саме цього автора… На жаль, чотирьох учасників мого ефіру вже немає в живих. Але вони залишилися в наших серцях і в записах «Українського радіо».

Звичайно, за першої ж нагоди я повернуся до радіо «Культура» і буду знову щотижня виходити в ефір і казати: «Вітаю вас, мої хороші люди. В ефірі програма “Ніхто, крім нас!”. З вами авторка і ведуча програми Анжела Ярмолюк».

Мені болить моя Україна. Я всі міста, які знищували росіяни, пам’ятаю саме за місцями, концертними залами і майданчиками, площами і будинками культури, де я виступала. Зараз їх немає, вони знищені. Маріуполь, Попасна, Щастя, Волноваха… а скільки сіл, де були гарні клуби… де так трепетно ставились до української пісні і культури.. Але перемога буде. Обов’язково. Я це знаю. І знаю ще одне: після перемоги обов’язково поїду в ці всі міста і села, буду співати там знову свої пісні, обійматись, плакати і сміятися з нашими рідними людьми. Бо ми — незламна нація. В одній із моїх пісень є такі слова:

Ми піднялися, бо ми — народ.

Нас не зламати. Нас не подолати.

Бо з нами — правда. І з нами — Бог,

Свята молитва, що читає Мати.

А ми воюємо — прийшов наш час!

За Україну, і Славу, і Волю!

І незабутнє, що «Ніхто, крім нас!»

Ми пронесем через життя з тобою.

Ми підіймаємося за життя,

Що після нас продовжать наші діти.

За Україну ми йдемо до кінця.

За Україну, що найкраща в світі!

І це правда. Ми йдемо до кінця за Україну, що найкраща в світі. І ми теж маємо бути гідними нашої рідної України.

Ельдар Сарахман, журналіст «Української правди», старший солдат десантно-штурмових військ:

— Ельдаре, чому ви вирішили піти на фронт?

— У мене п’ятирічний досвід роботи з дронами в цивільному житті. Це сотні налітних годин у журналістиці, подорожах, комерційній зйомці. Я розумів, що рішення піти в армію з такими навичками — це лише питання часу. Ця російсько-українська війна — боротьба технологій. Дрони й артилерія стали визначальними на початку повномасштабного вторгнення Росії і будуть тримати загальний тонус війни до нашої перемоги. Крім важкого сучасного озброєння та авіації. Моя перша спроба допомогти аеророзвідці на одному з північно-західних напрямків не увінчалась успіхом: нас зловили, побили, скрутили свої ж. Але тоді, на початку великої війни, був такий час. Друга спроба, — мобілізація, — була більш успішною. Сам приїхав, пройшов комісію, кілька відборів — і ось я пів року в армії.

— Як війна змінила ваше ставлення до життя та країни?

— Ще більше полюбив нашу країну. В моїй пам’яті щодня «чекіняться» місця наших зйомок у відрядженнях по всій країні за останні п’ять років. Це сотні історій та місць. І окремий біль — окуповані території. Я завжди знімаю чи пишу якусь історію наче востаннє. І тепер ті місця, де я бував і які зараз в окупації, особливо болять. Якісь матеріали стали ексклюзивом, інші — черговим повтором і спробою показати людям, яка в нас прекрасна і різна країна. Там, в окупації, лишились наші герої і наші пам’ятки, навіть якщо це просто запорізький чи донбаський степ.

Нічого нового від росіян в цій війні я не побачив. Все це вони вже робили — всі кількасот років терору, голодоморів і убивств, які вони чинили на нашій землі. І мені дивно чути, що багато українців не очікували такої жорстокості від росіян. Агов, я теж не дуже любив історію України в школі, але ж є інтернет і короткі вижимки трагічних сторінок нашої історії. У нас же покалічене «совком» не лише старше покоління, а й багато молоді. На жаль.

Ельдар Сарахман

— Як за рік змінилася українська журналістика?

— Тепер будь-яка історія людини, місця, події чи явища будуть пронизані червоною ниткою війни. До повномасштабного вторгнення нас вражали історії якихось людей у глибинці, якісь маловідомі факти про історичні пам’ятки чи унікальні місця, інтерв’ю з підприємцями, людьми культури, політики, екзотичних професій. Зараз це не актуально, бо війна, біль і страждання вийшли на перший план. Будь-яка історія на фоні війни — дрібнувата. Але є достатньо спроб розслідувань, є прекрасні документальні історії про людське, чудові інтерв’ю.

Подорослішали не лише політики, а й журналісти. Унікальний шанс зрілості професії попри те, що це надскладно через морально-психологічне навантаження, в якому ми всі перебуваємо. Пандемія, а потім і війна залишили на хаотичному полі спекулятивного блогерства і маніпулятивного контенту кількох медіамастодонтів. Але нічого не вдієш, люди все одно черпають гарячі новини з псевдожурналістських телеграм-каналів, дивляться маніакально-суб’єктивних «експертів», довіряють сайтам — генераторам новин.

— Чи плануєте ви після війни повертатися в журналістику?

— Дуже хочу. Я сумую за професію, хоча і зараз моя служба має безпосередню дотичність до журналістики. Але все-таки це армія, а не моя улюблена робота в «Українській правді» :) Чи повернусь у професію, залежить від часу мого перебування в армії. Стільки всього міняється, що важко прогнозувати свої рішення через пів року — рік. Журналісти — прекрасні дивні люди, з якими мені завжди було цікаво. Як можна не сумувати за професією?

— Як бачите перемогу?

— Остаточний ментальний розрив із московітами назавжди. А повернуті кордони, репарації, гідне вшанування всіх загиблих — це очевидні кроки після завершення. Повний розрив із росіянами усього простору — економічного, культурного, історичного й найважливішого — мовного. Усе російське — на х... Це має бути порядком денним на наступні 10–15 років.

Ірина Цибух, менеджерка департаменту регіонального мовлення Суспільного, парамедикиня медичного батальйону «Госпітальєри»:

— Ірино, чому ви вирішили піти на фронт?

— Бо все інше не мало ніякого сенсу. У мене все забирають, тож треба було це відвойовувати, а в моєму випадку — рятувати тих, хто відвойовує.

— Як війна змінила ваше ставлення до життя і країни?

— Війна в моєму житті триває вже дев’ятий рік, тож вона давно на мене вплинула і показала, що відстоювати свої цінності набагато важливіше, ніж уникати боротьби за них або ховатися.

Ірина Цибух

— Як за рік змінилася українська журналістика?

— Не знаю, важко оцінити, зважаючи на те, що я пробула цей рік у ролі парамедикині та старшої медичного екіпажу.

— Чи плануєте ви після війни повертатися в журналістику?

— Ні, ще до війни планувала залишати цю сферу і переходити в управління проєктами, дослідженнями та політиками. Хочу працювати з національною пам’яттю.

— Як бачите перемогу — що це для вас?

— Моя перемога — це поразка противника. Це визнання противником поразки, руйнування режиму, який допустив цю війну. Бажаю повної руйнації Росії і хочу кордони 91-го року.

Михайло Шаманов, телеведучий, молодший сержант:

— Михайле, чому ви вирішили піти на фронт?

— В мене варіантів інших не було. Мені було би страшніше вдома сидіти. Тим більше я домовився з друзями: якщо щось почнеться, то ми підемо в один підрозділ. Ми з колегами-журналістами зрозуміли ще в 2014 році, що якщо почнеться широкомасштабне вторгнення, то, крім уроків військової підготовки, як збирати-розбирати АК-74, ми нічого не знаємо. То ми ще в 2014 році записалися на вишколи в одну громадську організацію. Вивчали там, як користуватися картами й компасом, як ходити групою, як штурмувати приміщення, як поводитися зі зброєю, вивчали тактичну медицину і багато іншого. Тому на точку збору я приїхав зі своїм рюкзаком, у своїй формі і зі своїм броником і каскою. Тоді більшість добровольців, які прийшли до військкоматів, розуміли, що якщо не зараз, то ніколи. В сенсі, якщо сьогодні ми не захистимо Київ, завтра для нас, для наших дітей уже не наступить.

— Як війна змінила ваше ставлення до життя і країни?

— На війні все спрощено. Ти розумієш, що всі смертні. Іноді навіть дуже раптово смертні. Тому ставлення до життя і смерті теж просте. Роби, що можеш, і хай буде, що буде. Приблизна така формула життя на фронті. Парадоксально, що ми уявляли смерть, нібито як хтось вирубив світло. Просто вимкнули рубильник. В цій ситуації лякало лише те, як би мою смерть перенесли близькі й рідні, доньки й мої батьки. До країни теж ставлення змінилось. Виявилося, що поруч зі мною — величезна купа сміливих, порядних, розумних і мудрих людей. Тому знаю, що після перемоги у країни є майбутнє. І це тішить.

Михайло Шаманов

— Як за рік змінилася українська журналістика?

— Не можу критикувати колег, бо я зараз не в професії. Але з моїх спостережень рівень всієї журналістики впав. Можливо, частково це пов’язано з війною. Я про компетентність, перевірку фактів, обізнаність, заглибленість у тематику, орієнтованість на свого глядача / слухача / читача.

— Чи плануєте ви після війни повертатися в журналістику?

— Так, планую. Поки що не знаю куди.

— Як бачите перемогу?

— Проблема суспільства в тому, що всі по-різному бачать перемогу. Для одних це палаючий Кремль, смерть Путіна і розпад Російської імперії. Для інших — повернення всіх окупованих територій. Для третіх — припинення бойових дій і ракетних ударів і повернення до кордонів 24 лютого 2022-го. Особисто для мене перемога — це перший варіант. Але я розумію, яких втрат це може нам коштувати. А найцінніше, що зараз є в Україні, — це люди. Тому мрію обережно.

Юрій Мацарський, журналіст і військовослужбовець:

— Юрію, чому ви вирішили піти на фронт?

— Тому, що не бачив себе в цивільної професії під час нападу на мою батьківщину. Розумів, що настав час принести користь країні вже зі зброєю в руках. В першій день війни я ще був в ефірі, вів програму, але розумів, що так більше не зможу, що зараз моє місце не перед мікрофоном, а в армії. І на другий день війни я вже був військовослужбовцем.

— Як війна змінила ваше ставлення до життя та країни?

— Не можу сказати, що зі мною сталися якісь значні зміни. Хіба що раніше мені часто хотілося їхати з дому до відрядження, а зараз я мрію бути дома.

Юрій Мацарський

— Як за рік змінилася українська журналістика?

— Не встигаю спостерігати за змінами, але бачу, що повертається друкована преса, яка певний час не виходила взагалі. І це чудово, це означає, що людям — і журналістам, і читачам — не байдуже, означає, що війна не зламала щось важливе всередині професії.

— Чи плануєте ви після війни повертатися в журналістику?

— Не знаю. Чесно. Хотів би, більш того — вже на війні з’явилося декілька ідей проєктів, з’явилися цікаві люди, про яких варто було би зняти документалку або зробити подкаст. Але я не знаю, що буде зі мною, коли війна закінчиться. Чи буде хтось цікавитися тим, що я вважаю важливим.

— Як бачите перемогу — що це для вас?

— Повернення всіх окупованих територій, всіх полонених і заручників, повна євроатлантична інтеграція, побудова міцних демократичних інститутів, щоб не тільки самі московіти не лізли більше, але й їхні руйнівні цінності та ідеї — все це мракобісся, «скрєпи», чинопочитання, культ вигаданих осіб і подій, — ніколи знов не заважали нам.

Денис Бігус, керівник «Bihus.info», військовослужбовець:

— Денисе, чому ви вирішили піти на фронт?

— Я не йшов на фронт. Це фронт приперся до мене. Достатньо було просто лишатись, де я є. А я точно мав намір лишатись де був, бо... ну бо якого біса взагалі я маю кудись їхати?

А далі короткий аналіз ринку праці в місті Києві швидко показав, що 24 лютого 2022 року попит на антикорупційні журналістські розслідування був не те щоб високий. А от людей зі зброєю ніби не вистачало. А в мене все було своє, навіть у черзі стояти не довелось. Якось так і збіглися попит і пропозиція. А далі втягнувся.

Без жартів: я не знаю, як на це питання відповісти. «Чому?» — це питання про мотивацію і причини. Для мене особисто сам факт вторгнення не лишив простору для «чому?».

Це якщо говорити в контексті 24 лютого і перших тижнів.

Денис Бігус

Якщо глобальніше, то в армії простіше реалізовувати злість. Нині є багато жахливих моментів, які в людини поза фронтом викликають злість, розпач, питання «що я можу зробити?». На фронті зрозуміло, що ти можеш зробити. І всі можливості є.

Простіше відповідати собі на питання «що я роблю і яка з того користь?». Менше рефлексій «чи те, що я роблю, наближає до перемоги, чи ні?». Якщо воно не горіло, а тепер горить — наближає :)

(Перечитав і... здається я скучив за простими рішеннями і швидкими результатами і тепер надолужую :)

— Як війна змінила ваше ставлення до життя і країни?

— Ніяк. Принаймні, так це відчувається зсередини. Можливо, умовний зовнішній спостерігач із цим не погодиться.

Трохи змінились пріоритети. Певні речі з мирного життя стали виглядати менш важливими в моменті. Але загалом — нічого кардинального. Ну, може, спокійнішим став трохи.

Може, тому, що мій спосіб життя і раніше передбачав певну толерантність до можливих неприємностей. Та й країна цілком відповідає моїм очікуванням. І в хорошому, і в поганому. Тут теж жодних шокуючих несподіванок.

— Як за рік змінилася українська журналістика?

— Гадки не маю, бо явно недостатньо занурений в журналістику для комплексного аналізу. Припускаю, що глобально ніяк.

Звісно, змістився тематичний фокус. І впевнений, що навіть не військові теми значною мірою розглядаються крізь «призму війни».

Втім, тут я доволі песимістичний і не сумніваюся, що ця «призма» дуже скоро стане швидше декоративним елементом, ніж серйозним фактором, який впливає на матеріал. Так складно написав, що кожен придумає свою трактовку цьому реченню. Ну для розуміння: це як комбуча «Героїчна Буча», тільки не в рекламі, а в журналістиці.

Але це лише підтверджує, що ґрунтовних змін не буде. Ну, я не очікую. Просто тому, що війна — не той фактор, який може масштабно змінити журналістику, чи рекламу, чи вертебрологію. Умови дещо нові, але механізм який вже є...

— Чи плануєте ви після війни повертатися в журналістику?

— Ну, я все ще маю сподівання, що я її не полишав, а просто взяв ретрит. Редакція, величезна їй дяка, працює — і працює ефективно. Речі мої з кабінету теж ніби не винесли :)

— Як бачите перемогу?

— Воронєж завдає ракетного удару по Саратову, десант Тувинської народної республіки штурмує укріпрайон незалежних Патріарших Прудів, а удільне князівство Василівського острова проводить диверсійні операції в удільному князівстві Літєйного проспекта. Коли росіяни зжеруть одне одного, а хто виживе — зогниє й перетвориться на нафту.

А щодо України про перемогу в комплексному сенсі можна буде говорити за багато років. Коли стане зрозуміло, що нам вдалося не проїбати перемогу військову. Бо є в нас такий хист.

Колаж: Микола Шиманський/«Детектор медіа»