16 лютого в Україні відзначають професійне свято військових журналістів. Військові — це ті, що у війську, себто військовослужбовці, які займаються медійною роботою. У мирний час саме вони найбільше розповідають про життя і службу військових, зокрема в галузевих медіа. Та в Україні війна триває вже дев’ятий рік, а з 24 лютого 2022 року вона торкнулася кожної людини в країні. Про перебіг бойових дій, життя, проблеми і права військових говорять тепер майже всі медіа, й ця тема — чи не найактуальніша для українського суспільства. Тож і журналістів, які з нею працюють, значно побільшало. За теми, пов’язані з війною, взялися люди, які до 2022 року ніколи не цікавились мілітарною сферою. Життя змусило їх швидко стати професійними воєнними кореспондентами й навчитися висвітлювати велику війну у власній країні. Але така робота — не лише безпековий, а й психологічний виклик. 

Єфрем Лукацький, фотожурналіст Associated Press, має досвід роботи в умовах бойових дій за кордоном, а зараз знімає війну в Україні. «Різниця в тому, що коли ти на війні в іншій країні, то ти можеш повернутись додому після того, як надивився всіх тих жахів та страждань людей. Ти відчуваєш щастя від того, що в твоїй країні немає війни, — розповідає він. — Зараз інша ситуація. У нас сильний стрес, українські журналісти весь час перебувають у стані війни. Для тих, хто приїжджає з-за кордону, ситуація трохи інша. Для них це можливість показати себе і зробити собі ім’я в професії». 

Журналістка 5-го каналу Євгенія Китаїва, яка висвітлює війну в Україні з 2015 року, каже, що українські воєнкори працюють в унікальних умовах. «Ми перебуваємо там, де й військові, але не маємо зброї. В якийсь момент це може бути дуже страшно», — розповідає вона. 

Ірина Сампан, воєнна журналістка, радіоведуча й колишня головна редакторка військового радіо «Армія ФМ», висвітлює війну із зими 2015 року. Розповідає, що відрядження до і після 24 лютого відрізняються тим, що до повномасштабного вторгнення було розмежування передової та тилу. «Раніше ти поверталася з війни в умовно мирний Київ і перемикалася, — пояснює Ірина. — Робила певні речі й ритуали, щоб повернутись до нормального життя. Зараз розділення немає — межі передової й тилу стерлися. Тож я не можу до кінця розслабитись і перемкнутись: треба бути завжди зібраною, завжди напоготові». 

Більдредактор і фотокор видання «Ґрати» Стас Юрченко розповідає, що відчуття після повернення залежать від умов роботи. Бо поїздка до військових і фільмування їхньої роботи відрізняється від відрядження в Ізюм, де «нюхаєш чотири сотні трупів». Повернення додому Стас називає «станцією перетримки», бо завжди відчуває потребу повертатись до роботи чимшвидше: «Вдома треба зарядити всі ґаджети, нормально вимити речі і докупити те, що треба: наприклад, сухпайки, перепакувати себе, вдихнути і повернутися працювати далі. Це, напевно, є головною різницею для мене щодо повернення з відряджень чи з поїздок раніше і тепер. Тоді — повернувся додому, розпакувався і все добре. Тепер ні. Повернувся додому, не розпаковуєш речі, а просто їх трохи перепаковуєш і сидиш “на чемоданах”, готовий у будь-який момент знов кудись помчати».

Фотокор Стас Козлюк нарікає на неможливість відпочити вдома — перемкнутись на домашні справи не вдається: «Коли робота зроблена, а наступне відрядження ще не почалося, постійно гризе совість, що ти нічого не робиш. Що колеги працюють десь у більш гарячих точках чи роблять важливішу роботу. Виникає відчуття, що ти не приносиш користі. Бо хтось у цей час воює, волонтерить, допомагає. А ти кілька тижнів просто живеш, ніби нічого й не сталося, ніби немає війни». 

«Щонайменше зросла інтенсивність бойових дій, — говорить про зміни після 24 лютого воєнкор «Радіо Свобода» Мар’ян Кушнір (“Детектор медіа” публікував із ним окреме інтерв’ю). — Якщо до 24 лютого поблизу фронту можна було зустріти артилерію, міномети, то сьогодні там весь спектр наявного озброєння пострадянських країн». За словами журналістки Олени Максименко, побільшало напрямків для роботи: «Якщо раніше це були Донецька й Луганська області, то тепер додалась Харківська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька… Додалося нових загроз, видів зброї. Трохи ускладнився допуск на позиції — побільшало перевірок і узгоджень». Зараз Олена працює над чотирма проєктами, один із яких — її майбутня книжка. «Я спілкуюся зі звільненими з полону українськими військовими, з людьми, які втратили близьких, — каже вона. — Словом, усі можливі категорії війни пропускаю крізь себе. Нарікати — гріх, бо якщо люди змогли це пережити на власній шкурі, то я точно зможу пережити це в своєму репортажі». 

Олена згадує, що з лютого 2022 року не мала жодного вихідного. «Звісно, я даю собі відпочити, зустрічаюсь із друзями, кудись їжджу іноді, але все одно щодня я в роботі. Після перемоги мрію хоча би про два вихідних», — каже вона. Повернення додому, каже Олена, тепер дається нелегко ще й тому, що без електрики бронежилет, каску та інші важкі речі доводиться нести на тринадцятий поверх пішки.

Психологиня Ольга Семенова шість років координувала психологічно-спортивні реабілітаційні проєкти для ветеранів і їхній сімей у фонді «Повернись живим». А з 2022 року співпрацює з медійним проєктом «Український свідок», який розповідає про війну в Україні. Вона каже, що після повернення із зони бойових дій журналістові потрібна декомпресія — поступова реабілітація й повернення до звичного життя. У зоні бойових дій журналісти працюють у стані фізіологічної мобілізації, в який людський організм входить інстинктивно. Це допомагає фіксувати та фільмувати війну, проводити інтерв’ю, працювати з військовими. «Вони мають входити в цей специфічний стан і підлаштовуватись під нові умови. Тобто в певні моменти пригнічувати свої потреби і, наприклад, спати стільки годин, скільки виходить, їсти те, що є, а не те, що хотілося б. Спочатку медійники перелаштовуються в одні умови, адаптовуються до відрядження. Зазвичай перед ним іде підготовча робота: збір попередніх матеріалів, контактів, домовленості про зустрічі. Таким чином вони вже на цьому етапі входять у стан мобілізації. І потрібен час, щоби потім із нього вийти, перелаштуватись та відновитися фізично, емоційно та психологічно», — розповідає психологиня.

Журналістку-фрилансерку Любомиру Ремажевську, яка працювала редакторкою у «Слідстві.інфо» й у 2022 році перекваліфікувалась у воєнну репортерку, після повернення з війни додому гнітять шуми. Коли у відрядженні наслухалась артилерійських пострілів, у мирному місті можна раптово смикнутись, коли хтось гримне дверима.

Воєнкор «Радіо Свобода» Єгор Логінов каже, що коли вночі машина голосно підстрибує на лежачому поліцейському чи недалеко проїжджає фура, він прокидається: «Якщо ти хоча б раз у житті чув, як працює артилерія і як снаряд падає умовно біля тебе, то таке не забувається».

Психологиня Ольга Семенова каже, що війна спричиняє сенсорне перевантаження й після повернення потрібне, відповідно, розвантаження — аби зір, слух, дотик, нюх повернулись у комфортний стан. «Потрібно на певний час зменшити вплив сенсорних чинників», — каже вона. Й радить одразу з поїзда не бігти в залюднене місце, наприклад, у супермаркет — там через перезбудження людині загрожує психоемоційний колапс. «Потрібно дати собі відновитись, не вимагати від себе високої ефективності й продуктивності відразу після повернення: це може призвести до виснаження й вигорання», — радить  Ольга Семенова. 

«Потрібне щось таке, щоби змінити картинку перед очима. На щастя, в мене, на відміну від військових, є така можливість, — розповідає Єгор Логінов. — У залежності від настрою хочеться побути наодинці або, навпаки, швидше зустрітися з близькими друзями, посидіти, поговорити не про війну, а про щось життєве і побутове».  

Єфрем Лукацький каже, що найважче після повернення — думати про людей, із якими перетинався на фронті: «Мені важко від того, що я повертаюсь, а вони залишаються в цих окопах. І весь час переживаю, як вони, чи живі, чи не поранені. Це дуже важко сприймати, тому що там зараз найкращі люди». Кореспондентка «Громадського» Настя Станко каже, що, повертаючись додому, часом замикається в собі — особливо якщо хтось із її героїв загинув. 

Близьким у такій ситуації варто подбати про людину, яка повернулась із зони бойових дій — допомогти в побуті, забезпечити всім необхідним, аби вона не мусила, наприклад, ходити до крамниці. Психологиня Ольга Семенова каже: «Я часто чую від журналістів, що в них потім тиждень немає фізичних і емоційних сил, щоби попрати свій одяг або помити взуття, на якому налипла та специфічна земля і є запах пороху. З такими речами треба обережно пропонувати свою допомогу і надавати її. Але це потрібно робити через комунікацію, не самостійно, щоб не нашкодити людині».

Дбати про своїх працівників повинні й редакції медіа, які відряджають на фронт воєнкорів. «Редакція може допомагати людині балансувати свій робочий графік. Тобто не сподіватися, що наступного ж дня людина вийде в офіс і буде там продуктивною, активною, зі всіма спілкуватись і розповідати історії, — каже Ольга Семенова. — Натомість варто запропонувати їм ресурси підтримки, наприклад, консультації психолога або періодичні лікарські огляди». Скільки часу треба дати людині на відновлення? Це, за словами психологині, залежить і від людини, і від обставин, і від тривалості відрядження, від якого потрібно «відходити».  «Що більша інтенсивність і ризик ураження, то більше часу потрібно на те, щоб відійти від цього і відновитись. Щоб наша психіка і наше тіло зрозуміло, що ми вже не під безпосереднім ризиком для нашого життя, — каже психологиня. —  Адже недостатньо розуміння на когнітивному рівні, що я від'їхала на 500 кілометрів від лінії фронту і вже в умовній безпеці. До мозку це доходить довше, ніж кілька годин. На це часто потрібно кілька днів».

Оператор російськомовного проєкту «Радіо Свобода» «Настоящее время» Іван Любиш-Кірдей був у відрядженні в Миколаєві й Херсоні сорок чотири дні. «Після цього відрядження я був трохи прибитий. Приїхав і не міг зрозуміти, що взагалі відбувається. З тих 44 днів більшість ми прожили в підвалах без нормальної їжі, завжди в роботі, тому, можливо, була відчутною перевтома або стреси, постійне спілкування з одними й тими самими людьми і життя з ними в одному просторі. Тому я приїхав ніби не в свою тарілку. Але допомогли Карпати: поїхав туди і привів себе до ладу», — розповів Іван. 

Найважчим завданням за час великої війни в України для Єфрема Лукацького були зйомки в Бучі під час ексгумації тіл загиблих. «Коли їдеш на лінію фронту, де стріляють, — це не важко. Там є адреналін, який діє як наркотик. А коли ти бачиш, як із землі розкопують тіла цілих сімей, бачиш десятки спалених трупів — це для мене найважче. Цей запах мертвого тіла ти не можеш забути. Це солодкуватий специфічний запах», — каже фотокореспондент. Любомирі Ремажевській також найважче було працювати на Київщині — неподалік від дому. «До прикладу, в селі Нові Петрівці неподалік Києва внаслідок обстрілу загинула дворічна дитина. Було психологічно важко записувати розповідь батька, який втратив свого сина. Він мусив сам його мити, одягати й ховати, бо не було кому йому допомогти це зробити», — згадує вона. Після цих завдань вона вирішила звернутися по допомогу до психотерапевтки. 

Мар’ян Кушнір із «Радіо Свобода» каже, що навчився «залишати війну на війні»: «Для чого її привозити додому? Є люди, які привозять із собою якісь символи звідти, я теж їх привозив, але з плином часу зрозумів — для чого тягнути війну додому? Дім — це місце, де ти живеш своїм життям, поки воно є». 

Приїжджаючи додому, Стас Юрченко в першу чергу приймає ванну — це допомагає повернути в норму стан м’язів, перенапружених через бронежилет і важкі сумки. Потім, якщо може, дивиться серіали в товаристві своїх котів, адже кіно — це те, що нагадує про мирне життя. Важливо для нього й зустрітися з друзями: «Є люди, до яких після довгих відряджень я йду в перші ж дні і яких треба обійняти й розказати їм історії з відряджень, дати певну мотивацію. Бо вони волонтерять, як скажені, і їх потрібно заряджати цим. Ці люди збирають гроші, купують та передають неймовірну кількість речей армії — часто ти бачив на війні, як ці речі допомагають нашим військовим, і ти можеш пояснити це волонтерам».  

Ірина Сампан згадує, що у 2015-2016 роках, коли вона починала працювати в зоні бойових дій, адаптуватися до мирного життя їй допомагали зміна зачіски, новий манікюр і зустрічі з друзями. Але під час великої війни це більше не працює: мирного життя немає. «Я привожу матеріали і опрацьовую їх удома. Я все одно в цих історіях і в цьому болі. І коли закінчую обробку і здаю матеріали, я знову їду. Тому мені здається, цей процес ніколи не закінчується», — коментує вона. Єдиний виняток — закордонні журналістські конференції: тут зміна обстановки допомагає повернутись у спокійніший стан, за кілька днів перестають снитися сни про війну. Також допомагає бігова доріжка у спортзалі — щоправда, останнім часом це складно, адже у спорткомплексах часто немає світла. 

«У мене дворічна дитина, тому часу на адаптацію до нормального життя в мене немає, — каже Настя Станко. — Бо пояснити дворічці, чому мама не хоче гратись або хоче дивитись в одну точку, трохи складно». 

Журналістка Reporters Ольга Омельянчук каже, що після приїзду старається приділити собі трохи часу і вбратись ошатно — наприклад, у сукню. У відрядженнях воєнкори носять зручний для польової роботи одяг, тож спідниці, сукні, макіяж дають відчуття зміни обстановки. 

Ще одне почуття, типове для воєнкорів після повернення до мирного життя — роздратування. Деякі з них дратуються через «експертні» розмови цивільних у тилу про війну, якої вони й не бачили. Втім вони нагадують собі, що злитися на інших — непродуктивно. 

«Я намагаюся не давати собі шансу злитися на суспільство чи на реакцію суспільства на щось. Чи на те, що хтось спокійно відпочиває, коли я бачила вчора смерті чи важкі поранення військових або цивільних людей. Бо це нечесно: я не можу нести відповідальність ні за військових людей — це їхній вибір, — ні за мирних, які не дотичні до фронту. Просто намагаюся робити свою роботу так, як умію, і докладати максимум зусиль до того, що я можу зробити», — каже кореспондентка 5-го каналу Євгенія Китаїва. 

Схожу думку висловлює фотокор Стас Козлюк: «Я дуже радий за людей, які можуть сходити на манікюр чи в магазин на шопінг або зустрітися з друзями й піти у паб випити пива ввечері. Бо, по-перше, у них є така можливість і добре, що вона є. По-друге, ми не знаємо, хто ці люди, чим вони займаються і звідки вони могли приїхати. Тому хай роблять звичні речі, що не дають поїхати головою. Не варто ганити співгромадян, які час від часу мають можливість пожити нормальним життям: завжди можна знайти більш раціональні напрямки витрати енергії».

Ольга Омельянчук згадує випадок, коли її знайомий військовий, повернувшись із фронту, попросив її повести його на вечірку. Вона здивувалась: невже після передової є бажання йти в клуб? А він відповів: «Ми там воюємо, щоб тут було все добре. Я не хочу приїжджати додому й бачити кислі обличчя». Ольга каже, що потрібен баланс — людям слід пам’ятати, що в країні війна, але не забувати жити своє життя. 

Стаса Юрченка дивує, що люди в мирних регіонах нехтують власною безпекою — наприклад, не носять світловідбивачі на одязі, коли немає вуличного освітлення. «Ти дивишся і думаєш: “люди, вам пощастило вижити під крилатими ракетами і ви отак ризикуєте загинути від ДТП?” Я ходжу обвішаний світловідбивачами і з ліхтарем, щоб мене було з усіх боків видно, бо мені здається, що дуже прикро буде вижити під обстрілами, бігати іноді від куль і від градів, а після того загинути в ДТП, бо тебе не побачив водій у темряві», — каже він. 

Єфрем Лукацький каже, що найважливіше для тих, хто висвітлює війну, — зберегти власне життя: «Немає жодного відео чи фото, яке коштувало би життя. Ти весь час повинен бути на межі, щоб не втратити життя і зробити серйозний матеріал. Це дуже важко. Я вважаю, що на війну повинні їхати більш зрілі люди, які вже мають життєвий досвід».