27 січня медіацентр «Україна» та інноваційний парк Unit.city провели конференцію для медійників «Редколегія 2.0» (перша була в серпні 2022 року). Журналісти обговорили, чи варто висвітлювати політику та корупцію під час війни, як спілкуватися із західною аудиторією, як писати, щоб не нашкодити країні, та інші актуальні для медійників теми. У цій частині дискусії виступали кореспондент канадського видання The Globe and Mail Марк МакКіннон, головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва, журналіст The Кyiv Independent Ілля Пономаренко та військовий / медійник Артем Шевченко. Модерувала дискусію журналістка Христина Бердинських. «Детектор медіа» занотував найцікавіше, сказане спікерами.

Христина Бердинських, модераторка: Будемо говорити про те, що ми розповідаємо про війну, чи ми про щось не розповідаємо і як розповідати про війну, не втративши професію. Марку, ти нещодавно повернувся з Оріхова, що на Запоріжжі. Навряд чи багато канадців знають про існування цього міста; чому ти думаєш, що репортаж із нього такий важливий? Що тебе там вразило?

Марк МакКіннон: Коли ми з колегою їхали в Оріхів, дорогою бачили в небі якусь смужку; ми не знали, чи це слід від російської ракети, чи літака. Ми розуміли, що ця поїздка ризикована, але їхали далі. Чому ми це робимо? Я висвітлював багато конфліктів. Рано чи пізно настає момент, коли люди більше не звертають уваги на ситуацію. Так було в Афганістані та в Іраку. На початку війни все висвітлюється на перших шпальтах газет, але згодом увага людей відвертається на інші речі, рішення приймаються довше. Я вважаю, що ми в Канаді повинні зберігати увагу до України, до того, що тут відбувається. Мої читачі, з якими я спілкувався, хочуть побачити, як виглядає життя в таких містах, як Оріхів: це відгукується в їхніх серцях. Люди не знаються на військовій справі, але хочуть побачити, що там відбувається, і враховувати це під час прийняття рішень. Люди хочуть побачити, які проблеми в тих, хто залишається там жити. Це мене змушує продовжувати наголошувати на таких темах.

Марк МакКіннон (фото: UNIT.City/Facebook) 

Христина Бердинських: Українські журналісти на якомусь етапі почали менше їздити, бо люди звикли, що в багатьох населених пунктах може не бути води та електрики; буває складно показати, чим один населений пункт відрізняється від іншого. Чи складно тобі вмовити редакцію на репортаж із якогось містечка чи села, про яке канадці точно не знають? 

Марк МакКіннон: Звичайно, дуже непросто. Інколи ми проводимо цілі вихідні, намагаючись переконати керівництво, що треба їхати, наприклад, у Бахмут. Всі розуміють, що це небезпечно, редакція хоче знати, які там ризики, що ми там побачимо, про що розкажемо. Це завжди тривала дискусія. Україні вдається зберігати увагу до себе значно краще, ніж це вдавалося Афганістану або Чечні. У Канаді середньостатистичний читач розуміє, що це війна за цінності, це війна, яка матиме наслідки, якщо переможе Путін. Важливо, щоб нам давали доступ на такі території. Зеленському вдається нагадувати про Україну через телебачення, але газети й онлайн-медіа теж важливі.

Христина Бердинських: Чого, на твою думку, Україна не розуміє про роботу західної журналістики?

Марк МакКіннон: Ніхто нам не заважав їздити в Оріхів чи на Донбас, але був дивний інцидент, коли звільнили Херсон. Я розумію, що там стояло питання безпеки; журналістам не давали їхати одразу, хтось втратив акредитацію. В цьому питанні є багато аспектів, але частина наших редакторів за кордоном сприйняла це як цензуру. Також є тенденція давати інтерв’ю великим медіа, але в таких місцях, як Канада, друковані газети теж важливі. Ми витрачаємо в Україні значний бюджет, і в багатьох постійно постає питання: чи повинні ми далі цим займатися? Я, звісно, вважаю, що так, повинні, але потрібно дивитись на журналістику загалом.

Христина Бердинських та Марк МакКіннон (фото: UNIT.City/Facebook)

Христина  Бердинських: Севгіль, «Українська правда» сприймається як політичне медіа. У перші місяці великої війни людям політика не була особливо цікава. Як змінилася робота редакції, чи була у вас дискусія: висвітлювати політику чи ні, скільки має бути війни, а скільки політики?

Севгіль Мусаєва: Ситуація сильно змінювалася. На початку великої війни вся наша редакція, зокрема її політична складова, робила новини. Оновлення стрічки «Української правди» в перші тижні війни відбувалося кожні 2-3 хвилини. Також на початку повномасштабного вторгнення всі думали, що зараз іще можна все зупинити, треба добиватися від росіян адекватної реакції, а від Заходу — санкцій. Ми багато уваги приділяли саме російським санкціям, арешту російських активів та нерухомості. До речі, саме за нашими списками вони були заарештовані. В перші дні війни я отримала дзвінок від одного з українських послів у Європі, він попросив надіслати цей перелік яхт англійською мовою. Протягом наступних двох днів усі ці яхти були арештовані. Ми шукали вілли олігархів, публікували їхні адреси. Коли звільнили Київщину, ми багато писали про воєнні злочини, вчинені росіянами.

Згодом, десь у квітні-травні, заговорили про політику. Нам почали розповідати, що відбуваються якісь політичні процеси. Ми були шоковані, адже налаштовувались на роботу тільки з воєнною тематикою. Першою була історія про нібито конфлікт між Офісом президента та Валерієм Залужним. Ми були першим виданням, яке це висвітлило. Це історія про тиск і можливий вплив на рішення, які приймає військове керівництво. Тоді ми отримали багато критики, нам писали, що це «не на часі». Станом на січень 2023 року цей конфлікт нікуди не зник, про нього написали навіть західні видання, наприклад, The Economist.

«Українська правда» писала не тільки про політику, а й про корупцію. В нас є департамент журналістських розслідувань, ми фокусувались на темі корупції перед повномасштабним вторгненням. На початку великої війни інформація про корупцію зникла, але потім ми почали розуміти, що корупція, звісно, далі існує. В нас була дискусія, ми думали, як про це писати. Я знаю, що такі дискусії є в багатьох редакціях: важливо знати, як не нашкодити країні в часи війни, як не позбавити Україну західної підтримки. Ми вирішили, що шкодить якраз корупція. Україна — не Росія, і Росією ми не стали завдяки свободі слова і громадянському суспільству. Також про корупцію хотіли знати люди на фронті. Коли ти сидиш в окопі, наприклад, у Бахмуті, тобі важливо знати, що відбувається в Києві. Дискусія мала продовження цього тижня, після виходу розслідування Юрія Ніколова. Спочатку була критика від професійного середовища, що, можливо, це не на часі, може нашкодити, зменшити міжнародну підтримку. Обернулось усе навпаки: це історія про боротьбу з корупцією, Україна отримала західну допомогу, президента похвалили за антикорупційний порядок денний.

Христина Бердинських: Ваші журналісти далі їздять на небезпечні території, роблять звідти репортажі. Але багато медійників кажуть, що читачі вже менше зацікавлені таким контентом. Чи має журналіст ризикувати життям, щоб робити матеріал, який мало хто прочитає?

Севгіль Мусаєва: Для нас це, безперечно, важлива тема. Ми зняли квартиру в Краматорську, щоб бути ефективнішими, бути ближче до фронту та знімати і тримати увагу суспільства на тематиці війни. Я розумію, що люди з часом втомлюються читати весь цей жах. Тим не менш, наш репортаж із Бахмута люди прочитали; нещодавно ми зробили репортаж із позицій «Піонів», його теж переглянули близько 200 тисяч людей. Все залежить від історії, від людини, яка є в сюжеті. Мене, наприклад, вразила історія про контактний зоопарк у Ямполі: для мене це важливо. Але вона зовсім не зайшла нашій аудиторії. Це не означає, що такі історії не потрібно розповідати.

Севгіль Мусаєва (фото: UNIT.City/Facebook)

Я іноді зупиняю журналістів, які хочуть їхати в небезпечні місця, намагаюся через військових дізнатися, що там зараз відбувається. Але це не допомагає. Журналісти хочуть туди їхати, розповідати, бо для них ця історія важлива.

Христина Бердинських: Ілля Пономаренко є найвідомішим українцем у твітері серед журналістів, зараз у нього мільйон двісті тисяч підписників. Як спілкуватися із західною аудиторією у твітері, що їх цікавить?

Ілля Пономаренко: Те, що в українських журналістів різко збільшилась аудиторія у твітері, де Україна раніше не була активною, є симптомом нашого часу. Оскільки я працюю в англомовному медіа, то більше часу проводжу в західному інфопросторі. Мені здається, там журналістика стає все більш персоніфікованою, журналістикою із людським обличчям. Люди скоріше зацікавлені не у бренді видання, а в людині. Це нас повертає в 1950–1960 роки, коли радіо- й телеведучі були дуже популярними. Вони були суперзірками, їх знали в обличчя, за них хвилювались, аудиторія з ними проживала все життя, сприймаючи їх як друзів. Наприклад, Едвард Марроу — американський радіо- й телеведучий, чиї репортажі були популярними, бо вони були чесними і щирими. Він пропонував свої ідеї, боровся з меркантильністю, і люди щодня бачили його на екрані телевізора. В епоху соцмереж цей механізм знову актуальний. Зараз люди мають багато інформації, сухих фактів зі стрічки новин, але часто приходять по емоції, ідеї, висловлювання, думки, досвід. Під час таких історичних подій, як бої за Київ, я і багато інших журналістів просто вели щоденник нашого життя. Важливими були емоції. Ти можеш жартувати, а можеш ділитися болем, бо хтось із твоїх знайомих загинув на війні. Якщо ти працюєш на фронті, то розповідаєш, наприклад, що поки чекав закінчення обстрілу, дивився в автомобілі щось на Netflix. Люди це люблять, приходять по це, з’являється щирий діалог з аудиторію. Важливо бути щирим і чесним. Наше життя щодня дає щось таке, про що варто розповісти людям. Паралельно ти займаєшся журналістикою, публікуєш статті й відеосюжети. Люди йдуть за тобою і навчаються в тебе, чимось надихаються. Таким чином ми можемо достукатися до сердець західної аудиторії. Багато людей мені писали, що мають відчуття, ніби вони мене знають давно. За допомогою щирого спілкування з аудиторією можна багато чого зробити. Наприклад, я в кінці вересня вирішив спробувати збирати пожертви на лікування поранених бійців. Я зробив акаунт на PayPal, і за кілька днів люди пожертвували 130 тисяч доларів. Багато людей, які надсилали гроші, знають мене тільки із твітера, можливо, навіть моєї аватарки не бачили, але читають та довіряють мені.

 Ілля Пономаренко (фото: UNIT.City/Facebook)

Христина Бердинських: Артеме, ти працював журналістом, потім допомагав із комунікацією в Міністерстві внутрішніх справ, зараз ти в армії. Чи є в тебе претензії до українських і західних журналістів щодо того, як вони висвітлюють війну?

Артем Шевченко: У нас майже рік іде велика війна. За інтенсивністю тільки Друга світова була більшою і страшнішою. Важливо, що міжнародна підтримка й коаліція не слабшає, а міцнішає. І вона міцнішає завдяки тому, що роблять журналісти. Це важливо, бо робота на іноземну аудиторію — фактичний вплив на іноземних платників податків, які, у свою чергу, впливають на політиків. Уявіть, якби ми мали таку підтримку на початку війни, у 2014 році. Нічого дивного немає в тому, що військово-політичне керівництво виправдано й переконливо працює із провідними західними медіа. За цей рік нічого, що більше привертає увагу, ніж наша війна, у світі не сталося: немає нічого, на що би перекинулася увага медіа. Закордонні журналісти та українські колеги, які працюють на міжнародну аудиторію, роблять колосальну роботу. Вони знають, що потрібно іноземній аудиторії, яка всюди різна. Щодо української журналістики все просто. Потрібно з’ясувати, чи те, що робить журналіст, наближає перемогу, чи навпаки — гальмує. Мені здається, найсерйозніший виклик — це жорстка реальність, у якій ми зараз є. У суспільстві збільшується кількість тих, хто вважає, що перемога вже стоїть за дверима й чекає. Але ні, ми ще не перемогли. Журналісту важливо розуміти, чи матеріал, який він зробив, спонукає суспільство бути готовим до перемоги та докласти до неї зусиль. Треба знати, чи на потужну мобілізацію ворога ми зможемо відповісти своєю потужною мобілізацією. Тут є широке поле для роботи. Важливо, щоби після кожного журналістського матеріалу в суспільстві зростала кількість тих, хто готовий піти служити, допомагати тим, хто служить, та в будь-який інший спосіб хоче наблизити перемогу. Це непросте завдання, потрібно створювати матеріали таких жанрів, які надихнуть цивільних людей боротися за перемогу. Нам потрібне своє класне патріотичне військове кіно, хороші авторські документальні фільми, хоч це й не зовсім про журналістику. Документальне кіно, якісні репортажі, герої, на яких хочеться бути схожими цивільним людям. У співпраці з Міністерством культури та інформаційної політики, Головним управлінням розвідки ми закінчуємо роботу над документальною трилогією «Воєнна розвідка України: на морі, в небі й на землі». Це історія про три успішні операції, які проводила наша розвідка. Багато воїнів помирає, багато поранені, треба розуміти, що їх має хтось замінити. Над цим потрібно активніше працювати, проводити більше дискусій, з’ясовувати, яким чином спонукати людей повірити в те, що вони можуть наблизити перемогу.

Артем Шевченко (фото: UNIT.City/Facebook)

Христина Бердинських: Юрій Ніколов — автор статті про яйця в Міністерстві оборони і про їхню ціну. Чи в тебе, як у журналіста й українця, була внутрішня дискусія, як і коли публікувати текст, і чи взагалі варто робити це? Чи треба кидати тінь на міністерство, яке бореться за українську перемогу?

Юрій Ніколов: Я довго думав і рефлексував. Контракт я отримав не напередодні матеріалу, був іще тиждень очікувань відповіді від Міністерства оборони, комунікація з певним державними структурами. Я багато робив для того, щоби стаття взагалі не вийшла. Але остаточно мене переконала така думка: йдеться про 13 мільярдів, і це тільки один контракт, який мені відомий. Гроші за цим контрактом не пішли, вони мали піти з першого лютого. В мене був дедлайн: опублікувати після «Рамштайна», але до першого лютого. Протягом цього часу я думав, чого боюсь більше: претензій чи того, що вкрадуть мільярди гривень. Коли ми подали Міністерству оборони запит, наступного дня в них вийшов пресреліз: «Очікується вкид фейкових новин проти міністерства». Я зрозумів, яка там буде реакція, хоча щиро сподівався, що вони вступлять у комунікацію з журналістами і пояснять. Якщо немає корупції, якщо це просто технічна помилка, то це легко пояснити і зрозуміти. Потім вийшло пояснення від Олексія Резнікова, але воно було зроблене так, щоб ніхто не звернув увагу на картоплю по 22 гривні.

На мій погляд, у нас є два вороги: окупанти й корумпанти. Я боявся, що люди не так зрозуміють, і це підтвердить російський наратив: в Україні все корумповане. Я хвилювався, але скоро зрозумів, що прийняв правильне рішення опублікувати статтю. Я почав отримувати повідомлення, в тому числі з фронту. Люди зрозуміли все правильно. Потім я дав багато інтерв’ю, спілкувався з міжнародними виданнями, і всюди було нормальне сприйняття, бо це історія не про корупцію, а про боротьбу з корупцією. Нам удалось не допустити розкрадання грошей. Якби я опублікував це після першого лютого, я би був змушений писати, що в армії вже крадуть гроші. Захід відреагував позитивно і зрозумів, що це боротьба з корупцією — те, чого вони давно хотіли від України, й те, у що інвестували. От нещодавня історія про Миколу Тищенка, якого помітили на відпочинку в Таїланді. Після цього його відразу вигнали зі «Слуги народу». У Зеленського в голові щось змінилось, але до декого не доходить через слова, тому дійде через звільнення. Тому результатами історії я задоволений.

Ігор Курус, Міжнародний фонд Івана Франка: Чи не думали ви, що в Україні можуть бути розроблені журналістські принципи, які б допомагали журналістам вести країну до перемоги, але водночас не замовчували вагомі факти, які стають гальмом для перемоги у війні і для розвитку українського суспільства?

Ілля Пономаренко: Не потрібно вигадувати ніяких цінностей, а тим більше нав’язувати їх централізовано: це ніколи не працює. Ці цінності існують відтоді, коли перший журналіст написав перший текст. Вони дуже прості: чесність, загальнолюдські цінності та бажання зробити світ кращим. Саме з цими цінностями журналіст працює зараз. Наприклад, Юрій Ніколов написав про можливі корупційні схеми в Міноборони не тому що хоче завадити своїй державі, а тому що хоче їй допомогти. Розмовляючи про проблеми, викорінюючи їх, ми робимо Україну сильнішою та наближаємо її до перемоги. Наприклад, коли я їду в Бахмут, проводжу час з артилеристами та піхотою й пишу, чого їм не вистачає, на що вони скаржаться. Ми не пишемо, що все пропало, а хочемо спонукати іноземних партнерів посилити допомогу. Журналістика воєнного часу в Україні в хорошому стані, ми добре показали себе під час війни. Нехай кожен робить свою справу і так це працюватиме до кінця.

Артем Шевченко: Я теж вважаю, що не варто робити якогось регламентованого статуту. Просто треба розуміти, що в таких окупованих містах, як, наприклад, Бердянськ і Мелітополь, журналістики немає. Там є тільки класичні російські друковані газети з триколорами й російськими гаслами. Маємо робити все, щоб навіть загрози такої «журналістики» не було. Тому треба думати, що ми пишемо, що показуємо, що промовляємо до аудиторії. Ще щодо теми корупції: завдяки європейським партнерам, у нас у державі колосальна антикорупційна інфраструктура, тому нехай вона доводить свою ефективність та дає результати. Незалежно від того, де журналіст побачив корупцію.

Головне фото: Світлана Остапа/«Детектор медіа»