У Києві пройшла National Media Talk-2022 — конференція медійників для діалогу щодо контенту, журналістських стандартів, професійних викликів в умовах війни та в епоху постправди.  Перша панель стосувалася теми «Медіа на війні: професія очима журналістів, які воюють». Журналісти, які нині стали комбатантами, відповідали на запитання ведучої Мирослави Барчук. Ось ключове з їхніх розповідей.

Як впливає бойовий досвід на ставлення до професії

Леся Ганжа, «Доступ до правди», «Жінки – це 50% успіху України»:

— З 14-го року по 22-й я працювала як медійниця на війні. Але зараз я працюю солдатом, і це було принципове рішення. Коли ти солдат — тобі не треба писати, це важлива перевага. Писати під час війни — це каторга. Ти не можеш використати оці п'ять W — хто, що, де, коли, чому. Єдина форма писання — це листи до близького друга, де всі імена замінені позивними, а жарти передаються так, як вони звучали. Уявіть цю лексику. Неймовірна купа забобонів, коли тебе ніхто не любить і звідусіль проганяє, бо раз приїхав журналіст, то зараз почнуть стріляти. Навіть якщо ти зовсім трохи щось знімав, то здав позиції, і всі проколи на фронті — твої. Це абсолютно невдячна робота, і я співчуваю всім медійникам на війні.

Леся Ганжа  

Максим Скубенко, Суспільне:

— Війна все змінила. Я практично нічого не пишу, а запити на інтерв'ю, виступи відкидаю, бо не маю часу. Це взагалі мій перший виступ за час війни — організатори переконали. Бо для цього довелося виїхати у спокійну Костянтинівку, адже «на нулі» спланувати час нереально. Чому я не писав? Тому що я дуже злий. Це внутрішньо складно. Я перестав бути терпимим. Коли я дивлюся на 90 відсотків колег, які пишуть звичні речі, перекидають свої переживання й погляди на читачів — мене починає ледь не трусити, і хочеться казати неприємні речі. Тому я буду мінімально реагувати на це. У мене гинуть побратими, і мені є чим забивати голову, замість читати черговий «шедевр» від колег. Проблема медійності під час і після війни полягатиме в тому, чи зможе медійна система та медійники пересилити себе і почати нарешті працювати для людей, а не для задоволення свого его, своїх політичних чи фінансових забаганок.

Максим Скубенко

Тетяна Таран, телеканал С4 (Чернівці):

— Я думаю, це не прірва, це інакше життя, інакші вимоги до себе. Якоїсь об'єктивності тут немає і бути не може. Писати я не хочу і не прагну. Я майже не читаю новини, немає такого бажання.

Артем Колосов, радіо «Західний полюс»:

— Я дуже добре розумію, про що говорять колеги. Писати про будь-що складно. Але писати допомагає. Серйозного писати не можу. Якісь мінімальні репортажі, де я перебуваю, без деталей, без імен — допомагає. Я це роблю для себе. Я теж відчуваю злість і це теж трохи заважає. Сподіваюся, що після перемоги буде краще і легше.

Яке ставлення до присутності в телемарафоні людей, які працювали на проросійських каналах?

Денис Бігус, «Bihus.info»:

— Приємно розуміти, що це не я один поплив, а що це системна річ. Щодо питання — з високою вирогідністю так і буде, бо це абсолютно різні функції: вкладатися у воєнну роботу і вкладатися в медійність. Переваги будуть у того, хто світився на екранах, говорив те, що подобається, відповідав контексту — в них цього буде більше, ніж у тих, хто забурився в поле, рік не з'являвся і копає яму. Неприємно, але це соціальна реальність.

Мирослава Барчук

Леся Ганжа:

— Це одна з особливостей нашого буття на землі. Завжди чистота намірів не сприятиме просуванню. У мене питання не хто користуватиметься плодами перемоги, а яку лопату краще взяти. Найкращою є лопата з оранжевою ручкою. Про це медіа не пишуть. Я з задоволенням читаю новини — просто я там не знаходжу відповідей на свої питання.

Максим Скубенко:

— На щастя, щоб себе не злити, я менше дивлюся й читаю новин, але я розумію, про кого йдеться. На мою думку, цих персон не те що допускати не можна було, а треба було вигнати з країни, можливо, обміняти на когось. Це радикальна моя сторона, а більш компромісна сторона говорить, що, можливо, окремих із них треба використовувати. Адже вони можуть доносити прості істини до аудиторії. Цієї навички немає, або вона обмежена в проукраїнських журналістів, бо там багато профі, які відточували майстерність і не думали, як заробити на життя. Тому їх (донедавна проросійських. — «ДМ») можна було б використовувати, але по-іншому, не запхати всю проросійську шваль у національний телемарафон.

Чи розглядаєте ви повернення до професії після війни?

Тетяна Таран:

— Я сама про це багато думаю. Робочий чатик я зараз читати не можу і не хочу. Писати я продовжу в будь-якому випадку. Те, що я проживаю ці моменти, — практичний підхід, який мені знадобиться.

 Артем Колосов 

Артем Колосов:

— Моя відповідь — так, але не відразу. З часом. Я це люблю робити. Коли тут буде мир, я шукатиму тут роботу. Але я буду інакшим, писатиму інакше, не так, як зараз, я вже бачу, що міняється. Але  цілком можливо повернутися.

Денис Бігус:

— Ніхто з нас не повернеться в точку до 24 лютого. Я не про посаду, а про щось більш комплексне. Війна — дуже проста, вона все спрощує, і ти звикаєш. А все інше починає дратувати. Тому з упевненістю казати не можна, але так, після адаптації до складного.

Денис Бігус  

Леся Ганжа:

— Мені дуже подобалося життя до війни. У мене було два чудових проєкти. Один — доступ до публічної інформації, я обожнюю цю тему. Але зараз це не актуально й нецікаво робити. Поки що ні. Політув'язнені білоруски? Зараз? Не на часі. Ці два мої проєкти мене вже не заводять. Коли приїжджаєш на три дні у відпустку, то почуваєшся, як на гастролях: усім друзям розказуєш якісь жарти чи не жарти, один і той самий спіч хвилин на 40. Але твоя душа по-справжньому розгортається, це коли приїжджає такий же, як і ти, і ви з ним говорите. І от в одній із таких розмов ми з товаришем дійшли висновку, що те, що зараз відбувається — це наша акредитація. Це така форма допуску до точки подій. Ми це маємо на увазі, навіть якщо нічого не публікуємо. Те, що ми робимо на фронті, — це відпрацювання того, щоб мати потім можливість щось сказати саме так, як я це хочу сказати.

Максим Скубенко:

— Моя злість трансформується в певні ідеї. І ці ідеї достатньо злі, вони не озираються на моральні моменти, вони про правду, яка вона є, з усіма її відтінками (на цих словах зв'язок перервався).

Чи корисним буде чорно-біле ставлення до подій, розмежовування добра і зла не на війні?

Артем Колосов:

— Я вважаю, що розмежовувати добро і зло корисно. Але я не впевнений, що для людей у моєму рідному Івано-Франківську ця радикалізація відбувається, і вони в тій же точці, як і я в Костянтинівці. Людина на війні не пише, не знімає тіктоки. Про це, можливо, ми дізнаємося, коли закінчиться війна. Я не можу нормально про щось писати, бо потрібно дати деталі, які не варто називати, — імена, населений пункт. Зараз краще цього не робити. Це добро і зло не стосується людей, які не на війні.

Світлана Остапа, Максим Кречетов, Тетяна Лебедєва 

Михайло Шаманов, журналіст, Прямий канал (записав звернення наперед через бойове завдання):

— Хочу побажати вам залишатися в професії... Змінюються часи, країни — змінюється і професія. Зараз і журналістам складно, тому що важкі часи й великі виклики для професії зокрема. Я хочу побажати всім журналістам бути об'єктивними — але трохи і суб'єктивними, тому що ми прекрасно розуміємо, що дотримуватися балансу, питати, що думають про війну російські окупанти, не варто. Тому ми маємо залишатися перш за все партріотами, маємо думати про свою країну. Професія змінилася...Коли мене питають, чи досі я журналіст, то, на жаль, ні. Коли 25 лютого я потрапив до військової частини, я, мабуть, поставив свою професію на паузу, але прекрасно розумію, що зараз бути журналістом так само небезпечно, як бути солдатом. Журналісти працюють на «нулі», на передку, та й навіть у тилу, куди прилітають ракети, вони теж працюють. Я скажу, що професія змінилася, і журналістам теж потрібно бути обережними не тільки на фронті, а й у тилу, дотримуватися інформаційної гігієни, бо від неї залежить життя українських солдатів. Після війни ми всі змінимося, я сподіваюся, на краще. Країну можна відбудувати — та, на жаль, людей не повернути. Дуже хочеться жити в країні з вільними медіа, які не належать олігархам. Журналісти мають створювати профспілки, які повинні відстоювати свої права. Нам усім доведеться після війни багато працювати, відбудовувати країну, зокрема, й інформаційне поле також.

Михайло Шаманов

Чи може ваша радикальніша позиція спрацювати в плюс, чи цей морально-етичний компас, який ви принесете з фронту, може бути позитивним для медіа?

Тетяна Таран:

— Думаю, так. Якщо до цього я була більш-менш лояльна, намагалася зберігати баланс, то тепер ця радикалізація буде позитивною в плані нашої проукраїнської пропаганди.

Денис Бігус:

— Простота війни — це не те, що дає тобі високі моральні орієнтири. Це не здорово. Ніхто не стане здоровішим. Злішим — так, радикальнішим — без сумніву. Але плюси цієї радикалізації трошки менші, ніж мінуси. По-перше, там багато різних радикальніших голосів. І я хочу подивитися на подібне обговорення, коли буде два голоси з однаковою вагою, однаковим бойовим досвідом, але один проти одного. Можливо, і є той кутик, під яким щось стане краще після війни — але ніхто з війни не повертається кращим. На війні бачити чорне і біле — це працює на тонкій смужці. А коли ти відходиш від цієї смужки на кілька кілометрів — і життя вже стає складнішим. Є не дуже чорне, не дуже біле. Війна призводить до великої кількості морально-етичних виборів. Ти звикаєш обирати, не дуже вдумуючись. Це не робить кращим. Бо будь-яка соціальна проблема — складна. Можливо, якісь рішення і прийматимуться простіше, але це не зробить їх кращими.

Тетяна Таран

Леся Ганжа:

— Хоч як би нам хотілося, щоб засяяло світло і ми побачили добро... Я залишаюся при своєму релятивізмі: аби воно було на користь для вирішення локальної задачі... Добро і зло на війні залишається так само нерозділеним, як і було до війни. Мої найкращі побратими зараз — це «беркутівці» з Майдану. Це супервоїни. Коли вони з'явилися в теробороні, то зробили з нас нормальних воїнів. Я весь час обіцяю одній із редакторок написати про них хоча б щось, тому що це хлопці, про яких я хочу, щоб вийшов мультик. Це такі жарти Бога, що ми опинилися в одному підрозділі тероборони. У часи Майдану це було би зло, а зараз це абсолютне добро. Коли ці «беркутівці» створюють маленьку групу, готову підготувати росіянам сюрприз, і знають, на відміну від нас, як це зробити, — це добро! А чим це було кілька років тому? Я не знаю про добро і зло, але знаю, що в найжорсткіших умовах вони залишаються працювати, а багато хто — ні.

Фото надані Національною асоціацією медіа