In English

«Коли президент України наполягав, що Путін блефує, Ендрю вже готувався до війни», —  так починається оголошення The New York Times про призначення керівника щойно створеного українського бюро. Ним став Ендрю Крамер, медійник, який працює у The Times із 2005 року. Та до якого в українців є чимало питань. Урешті, далеко не кожен західний журналіст вакцинувався російським «Супутником V», щоби показати безпечність та доступність препарату. 

І далеко не кожне видання має такий вплив, як The New York Times. Особисті погляди Ендрю, якого з перших рядків презентують обізнаним краще, ніж президент держави, будуть впливати на вигляд нашої країни у світі. Тож «Детектор медіа»  вирішив почитати, що журналіст писав про Україну раніше. 

Для початку необхідно знати, що Ендрю Крамер майже десять років пропрацював у російському бюро The New York Times. І, цитуючи видання, «роками висвітлював Україну зі свого місця в Москві». Матеріали того часу так і виглядають: Крамер згадує про нашу країну здебільшого в контексті Росії. Наприклад, газового протистояння 2008-2009 років. У тексті про зупинку постачання палива йдеться про існування претензій з обох сторін, але розкриваються лише аргументи Москви. Більше того, там є звинувачення Путіна, що Україна краде газ, проте немає коментарів Києва з цього приводу. До 2013 року у Крамера був чи не єдиний матеріал, де йдеться про Україну, але не згадується Росія: він стосувався вбивства Гонгадзе. 

Із початком Революції гідності події в Києві починають привертати все більше уваги журналіста. Один із текстів розповідає про ВО «Свобода»: «Партія виборола 8,5% місць у парламенті, чим спровокувала попередження з боку Ізраїлю щодо зростання антисемітизму та ксенофобії в Україні. Країні, яка має багату історію з обома». Чому Крамер так вирішив, незрозуміло — аргументів у публікації немає. 

Далі в Україні починається війна з Росією, а в журналіста The New York Times — кар’єра воєнного кореспондента. Ендрю розповідає, що окупанти переписують історію Голодомору. Що Росія маніпулює фото збитого «Боїнга». Що Кремль використовує свої війська на сході України. Але є одне велике АЛЕ: сама війна в Ендрю Крамера все одно виходить громадянською, адже другою стороною в ній є не Росія, а «підтримувані Росією сепаратисти» чи «повстанці». 

Ендрю Крамер був одним із журналістів, що отримав акредитацію від російських окупантів, потрапив у базу «Миротворця» та обурювався. Проте у відповідному тексті 2016 року його власні цитати працюють проти нього. Медійник наводить аргументи критиків, мовляв, подібне висвітлення підігрує російській пропаганді. А буквально в наступному абзаці пише про список журналістів, що «подалися на акредитацію для роботи на території, контрольованій Донецькою народною республікою. Головним ворогом України у дворічній війні на сході». Про всяк випадок оригінал: «territory controlled by the Donetsk People’s Republic, Ukraine’s main enemy in the two-year-old war in the east». Щоб ви не сумнівалися, також у матеріалі згадується «reporting both sides of the war, including the pro-Russian rebel side» — «висвітлюючи обидві сторони війни, включно зі стороною проросійських повстанців». У 2020 році «Детектор медіа» навіть робив окрему публікацію, коли Крамер назвав війну «сепаратистською». 

Із часом подібний підхід нікуди не подівся. У тексті від 20 лютого 2022 року Крамер згадує чоловіка, який перейшов на вільні території з окупованих. Чи, як пише автор The Times, «made his way into Ukraine [...] Behind him was the Russian-backed separatist enclave known as the Luhansk People’s Republic» — «дістався в Україну [...] за ним лишився підтримуваний Росією сепаратистський анклав, відомий як Луганська народна республіка». Зауважте, що про «сепаратистів» ідеться як про окремих суб’єктів, яких Росія лише підтримує. Власне, вони навіть самостійно «від’єдналися у 2014 році» — «the enclaves broke away in 2014».

Ще одна наочна ілюстрація цього розділення є в матеріалі 2019 року: «Підтримувані Росією сепаратисти, які стверджували, що до влади в Києві прийшли фашисти, повстали майже одразу після того, як Росія захопила Крим» — «Russian-backed separatists who asserted that the new leaders in Kiev were fascists revolted soon after Russia seized the Crimean Peninsula from Ukraine». 

Інколи Крамер усе ж називає вигадані «республіки» «так званими». Повідомляє про фактичний російський контроль. Чи описує, що анклави — це частина типової стратегії Кремля, яку той уже використовував у Грузії, Азербайджані, Молдові. 

Повертаючись до акредитації на окупованих територіях, ми не знайшли матеріалів Крамера, у яких він би просував аргументи Росії чи нормалізував її маріонеток. Але кілька дивних текстів є. Наприклад, «Українські повстанці святкують захоплення Дебальцевого». Там дійсно є невеликі репортажні елементи святкування, є коментарі української влади. Проте навіщось закінчується публікація зверненням іще живого лідера бойовиків Захарченка: «Сьогодні наші вороги домовляються з нами, бо вони бояться нас та поважають нашу силу». 

В іншому репортажі з окупованих територій у 2015 році можна знайти таке речення: «Багатьом старшим людям немає куди їхати, а їхні пенсії були зупинені ворожим урядом у Києві». Оригінал: «Their pensions have been cut off by a hostile government in Kiev». У 2014 році, розповідаючи про псевдовибори на окупованих територіях, Крамер порівнює їх з іншими пострадянськими авторитарними державами, наприклад, виборами в Туркменістані. Ще одна дотична легітимація вигаданих Росією «республік». 

В останні кілька років війною матеріали журналіста The New York Times про Україну вже не обмежувалися. Наприклад, у 2021 році Ендрю вирішив написати про засилля коміків в українській владі. Це, звісно, правда. Проте в матеріалі не обійшлося без маніпуляцій та узагальнень. Найочевидніше з них — це фінал за участі Дмитра Разумкова. Текст завершується коментарем колишнього спікера Верховної Ради про те, що українці прийшли на комедію, а отримали фільм жахів. Крамер зазначає, що Разумкова й самого замінили в парламенті на колишнього коміка Руслана Стефанчука. Якщо ви не знали, що Стефанчук — комік, то це тому, що востаннє він грав у КВН у 2002 році, а після цього зробив кар’єру в науці та став професором права.

Схожа ситуація вийшла з текстом про націоналістичну загрозу для України, який вийшов у лютому 2022 року. Це чудова ілюстрація того, як журналісти без прямої брехні, а лише за допомогою підбірки цитат та ігнорування контексту можуть розповісти неправдиву історію. Згідно з цим матеріалом, партія «Демократична сокира», офіс якої «прикрашено сокирами та арбалетами», лякає владу більше, ніж російська армія. Особливо цікавою виглядає та частина публікації, де Юрій Гудименко, лідер політсили, розповідає, що має автомат, бо готується протистояти росіянам. Крамер одразу натякає на ймовірність використання зброї під час протестів. За 14 днів після виходу тексту Гудименко пішов на фронт у війні з Росією. 

Тоді ж українська армія в маневрених боях почала зупиняти просування Росії. Попри матеріал Крамера від 1 лютого 2022 року про те, що наші сили застарілі, нічим не нагадують НАТО та мають «відносно низькотехнологічну тактику». 

Так само незручно Крамеру мало би бути з приводу «Азову», який він у 2015 році називав «відкрито неонацистським». Хоча навіть у квітні 2022-го, уже під час оборони «Азовсталі», журналіст дозволяв собі дуже дивні цитати: «Захоплення заводу може становити символічну цінність для Володимира Путіна, який виправдовував вторгнення хибними заявами, що Україною керують нацисти, а він хоче їх викорінити. Серед захисників заводу є члени батальйону "Азов", сили, до якої входять праворадикальні солдати (деякі з них іноземці), включно з білими супремасистами та людьми, яких описували як фашистів». Цікаво, хто ж це описував. І хто ж тепер доводить слова Путіна. 

До речі, про підтримку російських слів. Мабуть, найскандальніша подія, пов’язана із Крамером,  — це його вакцинація «Супутником V». На сторінках The New York Times журналіст ні багато, ні мало виправдовував препарат. Він розповідав, як росіяни наче спеціально вказують відсоток ефективності трішки вищий, ніж у західних колег, але робив висновок: «З позиції пацієнта, хіба це має значення?» Стверджував, що скептики на Заході мали питання до раннього дозволу на застосування, а не самого дизайну вакцини. Казав, що вакцинували вже мільйон людей, тож негативні наслідки мали би бути помітні. Згадував медичні досягнення СРСР. Цитував російське порівняння «Супутника V» з простим та ефективним автоматом Калашникова. Казав, що в Росії легше вакцинуватися, ніж у США. І закінчив наративом про те, що вакцини поза політикою. Зрозуміло, що Росія широко застосувала цю історію якраз для своєї політики.

Після початку повномасштабної війни нові матеріали Крамера про Україну виходять кожні кілька днів. І загалом серед них немає якихось кричущих маніпуляцій чи очевидного підігрування Росії. Тепер журналіст хвалить українську владу, розповідає про перемоги, пояснює, чому наша держава не хоче йти на припинення вогню. Каже, що українське населення виявилося не настільки проросійським, як очікувала Росія. Та як, до речі, доводив 23 лютого 2022 року дехто Ендрю Крамер. 

Із цих матеріалів журналіста The New York Times не можна зробити висновок, що він «російський агент», як поспішили заявити деякі українці. Але можна дійти висновку, що він занадто довго дивився на нашу державу з Москви. І для України може бути проблемою, якщо такий очільник бюро передасть такі погляди колегам. Феномен The New York Times та журналістика загалом тримаються на репутації. Ендрю Крамер заробив свою репутацію в Росії, а в Україні встиг втратити її вже кілька разів.

Колаж: «Детектор медіа»