Розмова медичної експертки дитячого фонду Організації об’єднаних націй (ЮНІСЕФ) Катерини Булавінової та головної редакторки «Громадського радіо» Тетяни Трощинської під заголовком «Українська журналістика: випробування війною» — про ухвалення Стамбульської конвенції, суб’єктність української жінки у війні з Росією, проблему ейджизму, а також виклики й випробування для медіа під час повномасштабної війни.

Катерина Булавінова: Тетяно, що таке Стамбульська конвенція? Чому ми так довго на неї чекали?

Тетяна Трощинська: Як журналістка, я багато років працюю з домашнім, ґендерно зумовленим насильством, і бачу, до яких наслідків воно призводить. Я рада, що за крок до набуття кандидатства у члени Європейського Союзу ми ратифікували Стамбульську конвенцію. Свого часу Всеукраїнська рада церков стурбувалась, що її ратифікація порушить традиційні сімейні цінності. Але жодна релігія не толерує насильства. Я особисто знаю священиків, які називають домашнє насильство злочином і говорять, що воно має розслідуватися і каратися за світськими законами. Церкви вперлись у слово «ґендер», хоча цей документ нічого більше, ніж уже є, з ґендером робить. Конвенція захищає всіх, бо йдеться про насильство взагалі — щодо жінок, чоловіків, дітей, літніх людей, щодо сталкінгу, примусових абортів тощо.

Проблема була заполітизована, а брак знань у суспільства не завадив йому мати ставлення, думку й оцінку — люди боялися того, про що нічого не знають. Коли ми на державному рівні кажемо, що насильство — це погано і воно буде покаране, в такий спосіб конвенція запроваджує рамку ставлення держави. Вона вводить Україну в поле європейського законодавства, зобов’язує державу створити інфраструктуру для потерпілих від домашнього насильства, зокрема шелтери, й відтепер вони не мають доводити, що вони — жертви.

Катерина Булавінова: Нещодавно був великий скандал, пов’язаний із заявами про статеві злочини. Що можна й чого не можна говорити про воєнні злочини такого типу?

Тетяна Трощинська: Для нашого суспільства було відкриттям існування цього чутливого пласта. Українське суспільство правильно зреагувало на історії з Бучі, Чернігівщини, Харківщини. Для людей це дуже болюча тема. Але ці історії не належать нам — варто думати про потерпілих від статевих злочинів. Деталізація таких злочинів — суперечливе питання. Одна справа — говорити з адвокаткою чи психотерапевткою, інша — розповідати про це публічно. Зґвалтування стосувалися конкретних людей, які мають право на гідність і самоповагу.

Сам по собі акт зґвалтування страшний, і нас як суспільство має жахати вже сам факт. Натомість подробиці тривіалізують такі злочини, й урешті видається, що без подробиць це не так і жахливо. Крім того, подробиці можуть ретравмувати тих, хто пережив сексуальне насильство не лише під час війни, а й раніше.

Як держава ми мусимо говорити про геноцид щодо України на міжнародному рівні: Росія використовує ці злочини як зброю для знищення українців. Але подробиці щодо жертв розголошувати публічно не варто. Люди травмовані, вони часто не готові про це говорити, й те, що вони пережили, — не тема для таблоїдів.

Катерина Булавінова: Поговорімо про суб’єктність жінки під час війни.

Тетяна Трощинська: Тему суб’єктності жінки в час війни порушила конфліктологиня й психологиня Ірина Іхельзон. Це цікаво навіть для західних партнерів, бо ця тема змінює фокус погляду на війну загалом. Є стереотип: маскулінні чоловіки б’ються між собою й починають війни, а жінки лише страждають, беруть дітей і стають біженками, поки чоловіки ділять між собою владу і ресурси. Українська війна — це війна за незалежність, вона всенародна.

Крім великої кількості жінок у війську (на 2021 рік це було понад 15%, у Польщі — лише 7%), є жінки-медики, волонтерки, журналістки, вчительки. У місцевому самоврядуванні — купа голів сільрад, мерів невеликих міст, і чимало з них проявили себе як лідерки громад. Жінка — заступниця міністра оборони Ганна Маляр, жінки-амбасадорки. Це не війна маскулінних чоловіків. Це війна за незалежність і виживання, й жінки як суб’єкти не виключені з неї.

Катерина Булавінова: Які виклики постають перед медіа під час війни?

Тетяна Трощинська: Перед медіа маса викликів. Ми не працювали в умовах воєнного стану, коли журналісти змушені довіряти тому, що кажуть органи влади — передусім Міністерство оборони та Генеральний штаб, адже ми не все можемо перевірити. В умовах обмеженого доступу до інформації слід аналізувати, яка інформація може нашкодити державі. І водночас ми маємо всю інформацію, щодо якої виникають щонайменші сумніви, звіряти в кількох джерелах. Ми не повинні перетворюватися на рупор Генерального штабу.

Ми повинні думати про життя й безпеку людей. Медіа не мають гнатися за сенсаціями (хоча медіа традиційно прагнуть бути першими, й це нормально для звичайного життя). Якщо нам стає відомо, що хтось у полоні, ми напевно про це знаємо, натомість це може зашкодити перемовинам — про це не варто повідомляти.

Емоційний виклик: війна триває вже понад вісім років, але для частини суспільства вона стала близькою лише 24 лютого. На емоційному рівні це надзвичайно важко. Велика кількість інформації, історій, які ми пропускаємо крізь себе. Тож час від часу журналісти мають  робити паузу й думати, чи в змозі вони працювати з цією темою.

Катерина Булавінова: Під час війни медіа ще більше стикаються з конкуренцією з боку соціальних медіа. Чи можна сказати, що тепер немає місця для традиційних засобів масової інформації, бо тепер кожен сам собі медіа?

Тетяна Трощинська: У перший місяць великої війни чимало людей, зокрема з окупованої частини Київщини, писала «Громадському радіо», що заряджають телефони від автівок, аби послухати наші новини й переконатися, що українська влада ще є. Це високий ступінь довіри й відповідальності, якого не було раніше. Людям в окупації було не до сотень телеграм-каналів. До того ж, телеграм-канали здебільшого анонімні. Короткі дописи з купою знаків оклику справді впливають на людей, але якщо під дописом немає автора, придивіться до каналу уважніше — це дзвіночок, що з новиною може бути щось не так.

Катерина Булавінова: Яка ваша думка про нові мовні законодавчі вимоги до медіа? Чи мають вони, на вашу думку, стосуватися й цифрових платформ, наприклад, ютуб-каналів?

Тетяна Трощинська: Я маю власні мовні травми, бо я — україномовна дитина сімдесятих у Києві. Я чула від навколишніх, що розмовляю телячою мовою.

Мовні закони були потрібні, як і мовні квоти. Точилися дискусії — мовляв, не вистачить української музики, не читатимуть україномовні журнали, та й люди не навчаться говорити. Але вторгнення Росії 24 лютого і без законів поставило все на свої місця. Багато хто перейшов на українську в побуті та в соцмережах, багато хто українізував свої ефіри. Давати інтерв’ю українською — це дрібниця, а ось говорити українською вдома, якщо все життя до того говорив російською, — це заслуговує на повагу, бо це вихід із зони комфорту.