Канал PTV.UA, або «Полтавське телебачення» — спадкоємець місцевого «Громадського» — мовить у мережі Т2 на Полтаву та Полтавщину, а також на ютубі і в соцмережах для всіх охочих. З першого дня нового етапу російсько-української війни редакція змінила формат мовлення. Як саме, «Детектору медіа» розповіла редакторка прямих етерів PTV.UA Юлія Костенко.

«Ми готові працювати як волонтери до кінця»

Полтавщину в умовах війни називають «тилом», хоча Полтаву від зони бойових дій на Харківщині та Сумщині відділяють трохи більше сотні кілометрів, а на межі області українські захисники влаштували «сафарі» на танки окупантів. Попри відносну тишу, війна зробила волонтерами багатьох містян, у тому числі журналістів.

Канал PTV.UA цілодобово транслює загальнонаціональний марафон і паралельно робить власний. Тричі на день у прямий етер включається студія, розповідаючи про місцеві новини й потреби волонтерів; вечірній випуск — аналітичний.

Ньюзрум і монтажери працюють позмінно, ведучі та редактори — з 8:00 до 21:00, а технічні працівники — і вночі. Копірайтери й SMM-ники працюють віддалено. «Ніхто не звільнений; є ті, хто не прийшов. Війна почалася, і вони не з’явилися. Але водночас долучилося чимало волонтерів», — каже Юлія Костенко. Керівник каналу організував евакуацію за кордон двох вагітних журналісток, дружин працівників з дітьми. Загалом зараз у команді двадцять п’ять людей.

«З першого дня війни ми об 11:00 сіли в етер. Вирішили, що насамперед мовимо онлайн, менше знімаємо сюжети, а також подаємо перевірений контент, зібраний у наших джерелах, сайтах, телеграм-каналах. Зараз матеріали нам надсилають самі полтавці. Також беремо матеріали “Радіо Свобода”, маємо контакт із “Голосом Америки”, віддаємо наші полтавські сюжети “Громадському”», — розповідає Юлія Костенко. Сюжети присвячують здебільшого волонтерам і бізнесменам, в етер включаються й військові.

Команда PTV працює як волонтери, оскільки з початку наступу Росії канал втратив обидва джерела фінансування — рекламу та спонсорів. Команда просить глядачів підтримати їх грішми, а також подається на гранти.

На другий день наступу загарбників керівництво каналу розробило кілька планів. «Ми готові працювати на волонтерських засадах до кінця. Маємо кілька планів на різні ситуації, наприклад, якщо почнуть бомбити Полтаву, канал продовжить роботу. На крайній випадок є план евакуації каналу в інше місто», — каже Юлія. Вона додала, що редакція визначила знімальну групу, яка працюватиме в разі бомбардувань і обстрілів, але потребує бронежилетів і касок для преси.

«Ми увійшли в ритм війни»

Побут редакції разюче змінився. Навіть водій на редакційному мікроавтобусі зараз возить гуманітарку та допомагає людям виїхати з Харкова. Частина команди ночує в офісі, тож начитати текст для сюжету можуть і «під ковдрою», у старий спосіб, якщо в перемовній заснув монтажер. Журналістів підгодовують волонтери.

«Це складно. Три етери на день, збір інформації, комунікація з владою і волонтерами, постійні відмови — злітають спікери: трапляється різне, такий час. Домовилися з актором В’ячеславом Довженком, що він нам “Гуцулку Ксеню” поспіває в етері. А потім пише: “Юлю, пробач, не можу, зараз обстріли”. І так уже дві ночі. Попросила просто записати пісню», — розповідає редакторка.

Кожного й кожну в команді навчили, як бути редактором етеру, монтажери навчилися знімати, а оператори — монтувати, щоби в разі потреби замінити колегу. «Завдяки тому, що інші вже навчені вести етер, я спокійно можу, наприклад, говорити зараз із тобою. І вірю, що якщо не буде оператора, хтось із команди виставить камеру і все буде добре», — пояснила Юлія.

Сісти ведучим в етер на каналі вважають за винагороду. «Усі, хто в ресурсі, цього хочуть. В етері ти зосереджений, тобі легшає, немає тривоги і є команда, яка підстрахує. Коли виходиш з етеру, знову накриває тривога», — розповіла Юлія.

«Фейконутість війни — це страшне»

До команди каналу приєдналися медійники-волонтери. «В усіх, хто приходить до нас волонтером, ми знаходимо ресурс, який можна використати на благо каналу й України. Без волонтерів ми можемо обійтися, але з ними набагато краще», — каже Юлія. Волонтери допомагають знімати сюжети або ж шукають надихальні звернення до українців з-за кордону: такі відео стали окремою рубрикою PTV.

Зрідка журналістів-волонтерів ставлять ведучими, однак це радше виняток. Як і стрічка новин: ці позиції вимагають досвіду, постійної залученості та пильності. «Треба розуміти, звідки і який контент ти береш. Фейконутість війни — це страшне. З восьмої ранку до дев’ятої вечора моніториш і перевіряєш інформацію. Але ж і до роботи, і після ти читаєш новини. Після 13 годин оцього трешу, який ти пропускаєш крізь мозок, важко голова варить, і тут важливо не помилятися», — розповідає Юлія.

Інформацію для загальнонаціональних новин журналісти беруть з офіційних джерел (Генштабу ЗСУ, СБУ тощо), а також зі сторінок організацій, діячів, воєнних кореспондентів, довіра до яких перевірена часом. Важливу роль у доборі інфоприводів відіграє інтуїція, каже Юлія. «Наприклад, була інформація, що в одне з бомбосховищ області пускають за гроші. Не треба давати цього, не зараз; хай між собою розберуться. Є певний елемент державницького мислення, щоб ми не розхитали наш човен», — пояснила вона.

«Мені приходить інформація, чому в Миргороді чи Лубнах тривога. Але я її не маю права подавати, поки немає офіційного повідомлення. Не можна подавати цей кіпіш і зраду. Полтава сонна і живе в очікуванні, але вона адаптувалася і навіть перестала вірити сирені — що найгірше. Я бачу це по людях», — каже Юлія.

Водночас через мову ворожнечі до окупанта в етері та агресивний контент ютуб час від часу блокує основний канал PTV.UA, а Meta видаляє трансляції з фейсбуку.

«Що мені найгірше зараз далося — це відсутність комунікації між полтавськими ЗМІ. Це мій біль. Це одна з найважчих речей, про яку я зараз скажу коротко, а після війни — у подробицях. Коли всеукраїнські канали об’єдналися, ми запропонували нашим ЗМІ об’єднати зусилля на нашій базі — адже ми в захищеному бункері й під охороною, готові надати і житло, і робоче місце. Ми обдзвонили редакції, їздили до телеканалів... Не хочу під час війни розводити зраду, але, одним словом, місцевого марафону в нас не вийшло. Нашу ініціативу не підтримали, аргументи проти такі недолугі, що не хочу і згадувати. Деякі ЗМІ об’єдналися між собою, але загального єднання, на жаль, ми не побачили», — розповіла Юлія.

«Ми дозволяємо собі поплакати»

Натомість у колективі каналу «всі стали набагато рідніші». «Якщо раніше обійматись у нас не було заведено, то зараз у нас вся їжа спільна, ми знаємо про рідних одне одного, можемо ділитися страхами і переживаннями. Кожен на каналі знайшов собі людину і не залишився сам», — каже Юлія.

Колеги дозволяють одне одному трішки поспати на роботі, раніше піти або навіть раніше прийти в редакцію (щоб доспати перед зміною).

«Ми дозволяємо собі поплакати, коли є мить відпочинку. Ми говоримо, дозволяємо собі обійматися, сміятися та танцювати. Ми дозволяємо собі вмикати музику — “Москаля нема, немає москаля” (пісня “Арта” гурту “Пирятин”. — “ДМ”). Дозволяємо собі матюкатися, бо інакше не можемо. Намагаємося запікувати це в етері або робити звукові пропуски, ставимо плашку “увага, можлива ненормативна лексика”. Але зараз такий час», — розповідає Юлія.

Основна опора в роботі 24/7 — це люди; команда, перевірена роками і мотивована до перемоги України, говорить Юлія.

«Наскільки нас вистачить? Ми перейшли ту межу, коли ми не могли. Ми вже можемо. Це був 9–10-й день, і ми знайшли інші ресурси в собі. Знаєш, ці етапи, коли всі спочатку рідні, а потім починаються чвари? У такі моменти кажу: “Матом? Окей. Усі виговорилися? А тепер у нас є завдання, і ми маємо його робити. Ми фактично єдиний канал, який мовить у Полтаві з ранку до ночі. За нас це ніхто не зробить”», — каже Юлія Костенко.