Цього року Асоціація кіноіндустрії України ініціювала дослідження української формальної освіти, мета якого — встановити розбіжності між потребами ринку та підготовкою фахівців галузі кіно у вишах. За словами голови асоціації кінопродюсера Дмитра Суханова, кіноосвіта в українських вишах не відповідає сучасним вимогам кіноринку, вона є застарілою й потребує негайної реформи. За результатами опитування випускників і глибинних інтерв’ю кінематографістів двадцяти шести професій асоціація планує сформувати рекомендації для вишів щодо нових освітніх програм і вести діалог про реформування формальної освіти не лише з представниками закладів освіти, а й із державними органами. Про проблеми української кіноосвіти та перспективи її вдосконалення Дмитро Суханов розповів «Детектору медіа».

—  Дмитре, в  лютому цього року ви очолили Асоціацію кіноіндустрії України. Розкажіть про асоціацію.

— Асоціація кіноіндустрії України представляє молоду хвилю незалежних продюсерів. Є великі студії — мейджори: Film ua, Star Media, «Квартал 95» та інші, які мають власні департаменти сценаристів, виробництва, дистрибуції, павільйони. Це вертикальна система кіновиробництва, мікрокопія американської системи, де проєкт передається з одного департаменту до іншого. За результат відповідає студія, бренд, а люди — здебільшого спеціалісти на зарплатні, особистої відповідальності вони не несуть. А є незалежне продюсування, коли продюсер як підприємець знаходить ідею, розвиває її, знаходить виконавців, ресурси, фінансування, розробляє маркетингову стратегію тощо. Свого штату всіх спеціалістів і департаментів він не має і на кожен новий проєкт збирає команду та партнерські компанії. Коли фільм робить незалежний продюсер, його власний продакшен, то відповідає за результат саме він своїм ім’ям і репутацією; це набагато важче. Ця особиста відповідальність часто призводить до хорошого результату. У нас в асоціації високий індикатор успіху — є сім незалежних продюсерів, які за останні три роки зняли фільми, що брали участь та здобували нагороди у міжнародних фестивалях класу «А», досягли хороших прокатних показників в Україні і за кордоном, були продані для дистрибуції на Netflix, LionsGate і HBO.

Асоціація кіноіндустрії України — не державна структура і не великий мейджор, тож працює гнучко. Ми маємо досвід продакшен-сервісу, зйомок за кордоном, експертизу роботи з фестивалями, міжнародної копродукції, вміємо працювати на результат. І мені здається, все це дає нам право будувати своє інтелектуальне ядро в індустрії, працювати з державними органами — Нацрадою, міністерствами культури та освіти, Офісом президента тощо. 

Так, асоціація взяла на себе великий блок роботи з формальною та неформальною кіноосвітою. Ми прагнемо прискорити адаптацію нашої індустрії до сучасних вимог світового кіноринку. Формальна кіноосвіта в нашій країні інертна, зарегульована й не готова до будь-яких змін, а ми прагнемо допомогти їй реформуватися. Бо потреби ринку розвиваються швидше, ніж освіта встигає вдосконалюватися. Наша асоціація входить практично в усі робочі групи з реформи освіти за кодом 021 (кіноосвіта) при Мінкульті, Держкіно, Держмистецтв, підкомітеті Верховної Ради у сфері кінематографу та реклами. Наприклад, разом із підкомітетом працюємо над змінами до закону «Про державну підтримку кінематографії», в тому числі прописуємо форми підтримки студентського кіно. Ми не можемо виходити із пропозиціями до влади як бізнес, але можемо як громадська організація, яка репрезентує якщо не всю кіноіндустрію, то великий її сектор.

— Які найбільші проблеми формальної освіти, що потребують розв’язання, ви бачите?

— Є багато системних проблем. Я проводив круглий стіл про проблеми кіноосвіти в межах фестивалю «Молодість» торік, там були викладачі, випускники наших вишів, випускники іноземних кіношкіл, кінематографісти, представники неформальної освіти та законодавчих органів — усі ділилися своїм розумінням ситуації.

Перша проблема: формальна освіта досі зосереджена у виробництві кіно на державне замовлення, як було ще за радянських часів: держава давала гроші, й більшість представників формальної кіноосвіти вважають, що так і має бути, що не треба розвивати конкурентне середовище, що раз ти автор, тобі мають допомогти грішми, і все.

Друга проблема: немає іноземної практики, люди не розуміють, що культурних кордонів тепер не існує і 80% усіх фільмів у Європі знімаються в копродукції декількох країн.

Ще одна велика проблема: система формальної освіти законсервована, сама себе не моніторить і сама себе не розвиває. Немає механізмів співпраці із сучасною індустрією. Водночас виші отримали дуже багато повноважень, щоби мати право самостійно змінювати або не змінювати програми навчання. Але їм простіше нічого не робити, бо зміни — це завжди болісно.

І є ще одна важлива проблема: є офіційний перелік кінопрофесій, багато з яких уже не існують, а деяких реальних у списку досі немає, наприклад, професії кінопродюсера. Я, наприклад, не зміг учитися в Україні. Щоб отримати потрібну мені кіноосвіту, я навчався в Люксембурзі.

Крім того, в Україні немає жодної кіношколи, створеної з нуля: всі вони трансформувалися із закладів з іншою специфікою. Навіть флагманський Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого є передусім театральним вишем — там трохи інше розуміння акторської роботи, драматургії, режисури тощо. Є певні речі, які працюють у театрі, але не працюють у кіно. У різних містах України є багато вишів, що випускають бакалаврів, спеціалістів і магістрів, і тут є проблема в провалі середньої освіти. Наприклад, ніхто не готує освітлювачів, художників-постановників. Буває часто, що освітня програма є, але на неї не набирають. Або є професія, яка, грубо кажучи, не дуже потрібна у кіновиробництві, бо на практиці до неї можна прийти через іншу. Або професія є, вона потрібна, але куди йдуть випускники — невідомо, ми їх на знімальних майданчиках не бачимо.

—  Дослідження кіноосвіти, яке ви ініціювали, якось може зарадити? Яка його мета?

—  Дослідження формальної кіноосвіти допоможе нам кількісно і якісно виміряти попит ринку на людей із кінопрофесіями та фактичну відповідність йому. Ми провели глибинні інтерв’ю з випускниками вишів і роботодавцями, щоби зрозуміти, скільки людей з освітою працюють в індустрії, скільки самоуків, наскільки освітні програми у вишах відповідають вимогам практичного виробництва кіно.

Отримавши такий зріз, зможемо оперувати не лише суб’єктивними оцінками, як до цього. І представники освіти вже не зможуть закидати нам, що ми не маємо права їх критикувати. Це буде науково-статистичне дослідження, яке не можна буде назвати дрібницею або ігнорувати. Ми розповсюдимо його серед ректорів і представників влади, і зможемо спиратися на результати дослідження, ініціюючи діалог і пропонуючи допомогу. Ми хочемо знайти ключ до великих проблем і покроково їх розв’язувати. Але треба розуміти, що будь-які зміни у формальній освіті дадуть результати за п’ять — сім років.

—  На якому етапі зараз це дослідження? Хто його для вас проводить? Яка методологія? Коли будуть результати?

— Дослідження кіноосвіти для нас проводить Київський інститут дослідження соціології, підрозділ «Соціальні індикатори» на базі Києво-Могилянської академії. Рік тому вони проводили дослідження музичної екосистеми і зробили його достатньо якісно. Дослідження проводимо на грант Українського культурного фонду, мали закінчити його дещо раніше, але через зміни керівництва і наглядової ради початок року для УКФ був непростим і підписання договору затягнулося на два місяці, тому результати матимемо орієнтовно в середині листопада.

Щодо методології: є кілька шарів — дослідження проблематики у відкритих джерелах, глибинні інтерв'ю 12 найбільших у кіноіндустрії роботодавців (телеканали, студії-мейджори, незалежні продюсери та ін.), для них ми разом із дослідниками розробляли анкети, але це не чисте анкетування, а інтерв’ю, де людина може вільно говорити півтори години на різні теми.

Ми зібрали перелік із 26 професій, на наш погляд, ключових, затребуваних і, навпаки, дефіцитних (як-от другий режисер чи консалтер). Ми опитали по декілька (від чотирьох до семи) найвідоміших представників кожної з цих 26 професій методом анкетування — про їхню належність до кіноосвіти (дипломовані спеціалісти чи самоучки), про навички, які вони повинні мати, що дала їм кіноосвіта, що було корисним, а що було зайвим.

І є шар дослідження, де ми опитуємо випускників — тих, хто навчається у вишах на останньому курсі, й тих, хто закінчив виш рік або два тому. Запитуємо про їхні враження від кіноосвіти, очікування від ринку праці, чи збіглися ці очікування з тим, що вони побачили на практиці.

—  Чи будете ви опитувати викладачів?

— У нас була така ідея. Але думаю, що ми не будемо цього робити, бо викладачі мають конфлікт інтересів. Вони завжди будуть прикрашати формальну освіту, а не об’єктивно оцінювати ситуацію. Ми чули різні їхні думки на кшталт того, що виші будують стандарти, а ринок має під них підлаштовуватися. Але, безумовно, ми шукаємо з ними діалог і, можливо, спілкування буде складатися більш конструктивно та методологічно після виходу дослідження.

—  Як ви збираєтеся використовувати результати? Чи заплановані конкретні кроки з розв'язання проблем, які покаже дослідження?

—  Ми зробимо великий аналітичний звіт, де будуть показані всі статистичні дані, відповідності та невідповідності. Ми не хочемо вішати ярлики або вказувати, що правильно, а що ні. Це просто статистичні дані для подальшої взаємодії з державою. У тому числі при видачі грантів УКФ на освітні програми можна буде спиратися на дослідження, щоби показати досі не реалізований попит.

—  Але чи можливо це взагалі — переламати систему формальної освіти в Україні?

—  Тут треба розібратися, хто за що відповідає. Дуже багато залежить від самих вишів. У системі освіти України Міністерство освіти і науки більше задає стандарти, відповідає за реєстр професій, який ми намагаємося разом із ним реформувати і правильно розподілити по таблиці навичок і знань. Наприклад, деякі професії не мають бути окремими в освітніх програмах, для деяких потрібен рік навчання, для інших — два роки або більше. Інколи одна професія — це природний результат кар'єрного зростання: продакшен-асистент — продакшен-менеджер — лінійний продюсер — виконавчий продюсер — незалежний продюсер. Або сценарист —  скрипт-консультант — асистент режисера — другий режисер — режисер або шоуранер. Нам не потрібна окрема професія 1st AD (другий режисер), це лише етап становлення режисера, а отже вона має бути частиною режисерської програми навчання. Потрібно лише правильно налаштувати перелік професій, а також дерево зростання знань за окремими гілками, щоб розуміти, на якому етапі й у якій професії з'являються певні навички. Ми намагаємося працювати з державними органам над цими реформами; вони відбуваються дуже повільно, змін поки що не видно, але вони будуть.

А другий крок — наповнення навчальних програм. Це вже царина вишів, і тут усе залежить від викладачів. Треба відстежити відповідність знань викладачів до сучасних знань і розробити освітню програму для викладачів або систему підвищення кваліфікації викладачів. Ця історія для них болюча, вони тримаються за свої місця. А з іншого боку, кінематографісти-практики не підуть працювати викладачами у виші й не кинуть свої проєкти заради викладання, але ніхто не проти обміну досвідом. До речі, університет Карпенка-Карого зробив цього року навчальну програму з продюсування. У нас є попередня домовленість, що ми прийдемо і подивимося, як ця програма влаштована, і зробимо для них методичку. Бо всі ми в асоціації регулярно проводимо лекції з продюсування, у нас глибоко пропрацьовані аспекти та етапи цієї професії. Єдине, нам потрібно зрозуміти, яким чином наші знання, презентації, розшифровки правильно сформулювати. Над цим ми також будемо працювати найближчі пів року.

—  Я знаю, що Асоціація кіноіндустрії багато уваги приділяє неформальній кіноосвіті.

— Так, ми регулярно проводимо курси з певних тем, запрошуємо іноземних лекторів-практиків, які можуть дати сучасні знання. Щороку асоціація організовує кілька тренінгів із монтажу, макретингу тощо. Наступного року ми збираємося зробити тренінг із серіального виробництва. Також плануємо колаборацію з лабораторією сценарного мистецтва Terrarium.

До нас приходять сотні людей, початківців у кіновиробництві, які отримують секторальні, точкові знання. Це одноразові, не системні події, певний лейкопластир на сьогодні, але якщо організовувати такі освітні проєкти з року в рік, то це дасть свої плоди; інакшого варіанту в нас поки немає. Хіба що кинути цих кінематографістів-початківців у воду і спостерігати, хто випливе (тобто сам якось отримає певні знання), а хто ні. Ми допомагаємо середовищу молодих талантів — режисерам, продюсерам, операторам тощо, розповідаємо їм, що відбувається у світовій кіноіндустрії та куди Україна має крокувати.

Асоціація також має план зі впровадження формату «Кінокампус». Зараз він на стадії обговорення. Це коворкінг (наприклад, на базі Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого) для студентів, де вони можуть тусуватися, дивитися кіно, запрошувати лекторів; професіонали кіноіндустрії можуть приходити туди обговорювати тренди, обмінюватися досвідом тощо. Я впевнений, що така система взаємодії формальної і неформальної освіти, ця точка фізичного контакту дасть дуже багато користі. У тому числі викладачам, бо їм немає звідки черпати знання. Але найголовніше, що майданчик має бути незалежним від керівництва вишу і перебувати під керівництвом студрад, наприклад. 

—  Дмитре, ви заснували конкурс режисерів-початківців реклами «YO! Directors Awards». Чому саме реклама? Розкажіть про це трохи детальніше.

— Кінорежисер знімає проєкт раз у три-чотири роки, бо такий цикл фільму — девелопмент (розробка), пошук фінансування, передпродакшен, зйомки, постпродакшен, промо, фестивалі. Є режисери, які беруть багато проєктів і знімають фільми один за одним, але все одно не щороку. Тобто є величезні діри в календарі професійного життя режисера, коли його робота не оплачується. І тоді практично всі, особливо молоді режисери шукають роботу в рекламі. Але режисерів із досвідом роботи в кіно не поспішають наймати для зйомок реклами, бо це все ж різні речі. Тому дуже багато талановитих людей не знають, як зайти на цей ринок. Щоби зайти в кіно, існує Держкіно, яке може профінансувати 100% виробництва дебютного фільму, а в рекламі немає такої можливості. За таких умов потрібна системна підтримка молодих режисерів реклами. Реклама — це теж маленьке кіно, і вона дає можливість режисерам набити руку. Молоді люди часто з рекламників переростають у режисерів кіно, маючи досвід і вже не маючи ілюзій.

Ми не вигадували велосипед і звернулися по досвід міжнародних конкурсів режисерів реклами. Маємо стратегію розвитку цього конкурсу. Він трохи змінить свій формат у наступному році — хочемо його масштабувати.

—  Як ви оцінюєте стан української кіноіндустрії сьогодні, в часи коронавірусної кризи? Чи вважаєте, що індустрія відкотилася назад у розвитку через карантин і локдауни — закриття кінотеатрів, заборону зйомок, секвестр бюджету тощо? І скільки знадобиться часу, аби повернутися до докоронавірусного стану?

— Я не вважаю, що ми відкотилися назад. У нас за останні роки не було значного зменшення фінансування, як у деяких країнах. Державне фінансування не росте так швидко, як хотілось би, але воно все ж зростає з кожним роком, і, судячи з проєкту бюджету на 2022 рік, незначне збільшення видатків на підтримку кіно буде. Проблема в тому, що нова хвиля режисерів і продюсерів, які заявили про себе кілька років тому, швидко встає на ноги, і кількість якісних проєктів росте такими темпами, що державної підтримки просто не вистачає. Виникає дефіцит фінансування. Важливі соціальні проєкти не можуть прогодувати себе самі, а великі комерційні проєкти, які могли би себе прогодувати, через коронавірус і закриття кінотеатрів залишилися без бокс-офісів. Люди стали менше ходити в кіно, а продаж фільму на телеканал — це дуже невелика виручка. Отже, вся індустрія зараз сидить на державних дотаціях, навіть телесеріали. З іншого боку, зміна влади — у тому числі керівництва Міністерства культури, Держкіно, Українського культурного фонду у 2020-2021 роках — вимушено призвела до невеликого збою у фінансуванні. Маємо болючий рік простою, коли не було нових пітчингів Держкіно — старі проєкти знімалися, а нові не могли. Але з цієї кризи ми вже вийшли. Просто через те, що якісних проєктів стає все більше, а грошей не так багато, складається враження, що багато хороших фільмів не підтримують. Ситуація певної стагнації в динаміці розвитку є, але я не можу сказати, що індустрія відкотилася назад і ми все втратили.

—  Дмитре, пересічний глядач може знати вас як продюсера стрічки Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», що стала відкриттям 2019 року, зібрала чимало нагород на міжнародних кінофестивалях та непоганий бокс-офіс у національному прокаті. Над чим ви працюєте як продюсер сьогодні?

—  Я маю кілька проєктів, які отримали фінансування Держкіно. Працюємо з режисером Михайлом Маслобойщиковим над фільмом «Місто» за мотивами роману Валер’яна Підмогильного, написаного у 1928 році. Ми цю історію збираємося зняти на свій лад. Фільм  розповідає про молодого чоловіка в сучасному місті, його становлення, внутрішню кризу тощо. Це дуже актуально.

Другий проєкт, роботу над яким ми щойно почали, — «Нижній горизонт» Жанни Озірної. Він уже достатньо подорожував світом: пітчингувався на різних міжнародних фестивалях у Роттердамі, Каннах, Берліні, Торонто. «Нижній горизонт» має достатньо міцний сценарій, його знають у світі. Плануємо зняти його наступного року. Думаю, це буде хороше авторське фестивальне кіно про соціальні проблеми.

Також із Антоніо Лукічем працюємо над фільмом «Мої думки тихі – 2», але поки що я не можу розголошувати подробиці цього проєкту. Особливість його в тому, що автори зазвичай не знімають сиквели.

У роботі є кілька комерційних фільмів, доля яких поки що невідома, бо життя комерційного кіно залежать від того, як швидко глядачі повернуться до кінотеатрів, а це поки що неочевидно. У будь-якому разі ми дивимося на світові тенденції. Мені здається, що є позитивний прогноз на наступний рік, і все повернеться на свої місця.

Фото надані Дмитром Сухановим