Премія імені Георгія Гонгадзе, заснована українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською бізнес-школою (КМБШ), Асоціацією випускників КМБШ та «Українською правдою», розпочала показ відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». У рамках проєкту провідні українські журналісти діляться історіями про створення ключових медіа, учасниками яких були, а також про формування трендів і явищ, що визначали інформаційний порядок денний у країні і свідками яких були оповідачі. «Детектор медіа» вже публікував текстові виклади лекцій Вахтанга Кіпіані, Віталія Портникова, Наталії Лигачової, Ольги Герасим’юк, СевгільМусаєвої та Павла Казаріна.

«Професійна солідарність і наполегливість: історія появи та розвитку “Громадського радіо”» — тема чергової лекції Андрія Куликова, журналіста, радіо- й телеведучого, співзасновника «Громадського радіо». Андрій Куликов у журналістиці понад 40 років. Із 1979-го до 1992 року працював у редакції газети «News from Ukraine», яку видавало Товариство культурних зв’язків з українцями з-за кордону. Згодом двічі працював в Українській службі Бі-бі-сі в Лондоні (на початку 1990-х і в першій половині 2000-х). Працював на різних українських телеканалах, зокрема на «1+1», СТБ та на Новому каналі. Із серпня 2007-го по липень 2016-го був ведучим суспільно-політичного токшоу «Свобода слова» на ICTV. За цю роботу отримав премію «Телетріумф». У 2013 році разом із Наталею Соколенко, Олександром Бузюком і Володимиром Корсунським заснував «Громадське радіо». З вересня 2015 року очолює його правління й веде ефіри. До того ж, як повідомляє сайт «Громадського радіо», «Андрій має неабиякий досвід в літературі та художньому перекладі: є автором багатьох (неопублікованих) творів та (опублікованих) перекладів з російської на українську і з української на англійську».

У своїй лекції Андрій Куликов детально розповідає, за яких обставин з’явилась ідея створення «Громадського радіо», хто саме долучився до його запуску та яку роль у його розвитку зіграли «Європа Плюс» та «Магнолія ТБ». Також пан Куликов згадує, як події Революції гідності вплинули на роботу команди, міркує про відповідальність ЗМІ в процесі розбудови безпеки держави й суспільства і, спираючись на власний досвід, показує, чому проактивна позиція в журналістиці веде до успіху. До вашої уваги текстовий виклад лекції Андрія Куликова.

Якщо ви не розмовляєте українською, тому що немає мовного середовища, створюйте мовне середовище. Якщо вам заважає працювати в галузі масової інформації те, що вона не така, як вам хочеться, створюйте таку галузь масової інформації або масової комунікації, яка вам до душі.

Навесні 2013 року становище в нашій галузі було зовсім не радісне. Тодішня влада намагалася взяти під контроль те, що не взяли під контроль інші олігархи. Звичайно, олігархи, які володіють багатьма засобами масової комунікації в Україні, дуже вправно, а іноді менш вправно створюють враження такої поліфонії, багатоголосся в українському медіапросторі. Але тоді при владі в нас був теж якщо не олігарх, то людина дуже багата, дуже владна. І деякі засоби масової комунікації, які належали іншим олігархам, були тодішній владі не до вподоби. Тому тими чи іншими засобами намагалися нав’язати цензуру, редакційна політика багатьох засобів масової комунікації, особливо телебачення, була залежна від позиції властей. Багато людей, принаймні тих, котрих я знав, дедалі незручніше почувалися в нашому просторі. Час від часу вони знаходили для себе якийсь прогресивний, за їхніми уявленнями, телеканал, приходили працювати туди. Потім траплялись різноманітні пригоди: закінчувалося фінансування, телеканал перекуповували інші люди, вичерпувався запас ентузіазму — і вони знову починали шукати роботу.

Навесні 2013 року сталося так, що до мене з інтервалом у три дні прийшли троє різних людей, і відтоді почалася, як на мене, дивовижна історія журналістської солідарності, котра привела до того, що зараз в Україні існує «Громадське радіо». Не плутайте із Суспільним.

Громадське мовлення — це третій сектор мовлення, ми про це почали замислюватися зовсім недавно. Третій сектор як альтернатива комерційному сектору, якого в нас дуже багато, і сектору суспільному або державному, якого в нас зараз не дуже багато. Громадський сектор виникає знизу — не указами й постановами, не наказами про створення або переформатування державного мовника на суспільного, а знизу, з ініціативи, з того, що люди хочуть створити для себе зручне й чесне середовище, щоби працювати.

Так от, першою до мене прийшла Наталка Соколенко, блискуча телерепортерка, лауреатка премії «Телетріумф» за найкращий репортаж. Вона працювала  багато років на телеканалі СТБ, який досі належить Віктору Пінчуку. Я, до речі, працював на ICTV, це ще один телеканал, котрий належить Пінчукові. І от Наталка прийшла і сказала, що їй не давали працювати по тих темах, по яких вона хоче. А вона багато тоді працювала в галузі викриття корупції, громадянського активізму й так далі. Звичайно, вона була у більш вигідному становищі, ніж багато її колег і моїх колег теж, тому що в неї було ім’я, майстерність (а майстерність і веде до того, що в людини з’являється ім’я). Майстерність, наполегливість і опірність тим впливам, які на вас чинять. Але в нашій роботі настає момент, коли опірність-то, може, і є, але тиск настільки потужний, що можливість працювати чесно зводиться до нуля.

«Що робити?» — запитала Наталка. Я думаю, що в неї вже була відповідь на власне запитання, але мені теж хотілося дати класну пораду. Я сказав: «Потрібно робити радіо». Як? Чому радіо? Ну, по-перше, з міркувань доцільності, тому що наші багатії й наша влада на радіо звертають найменше уваги, особливо в порівнянні з телебаченням. Тому для того, щоби мати отой простір свободи на початку, заснувати радіо — це дуже доцільно, бо спершу на тебе майже ніхто не зверне уваги, крім тих людей, які зацікавлені в розвитку суспільного діалогу, в тому, щоб якомога більше людей мали змогу свої думки виголошувати й чути думки інших людей. Радіо за своєю природою — це дуже демократичний засіб комунікації. Ми його не так боїмося, як телевізійної чи відеокамери, ми можемо там зберегти певну анонімність, і в той же час воно не настільки анонімне, як соціальні мережі або інтернет-сайти. І оце друге міркування: якщо вже щось робити, то робити те, що може дати найбільшу користь суспільству.

Я вважаю, що Україна зараз — це розвиткова демократична країна, розвиткове демократичне суспільство, себто нам ще багато будувати і вдосконалювати. Радіо здатне залучити багатьох людей до розмови, до участі в цьому. Третє: починати варто там, де у вас найменше змагунів. А якщо ніхто довший час не засновував нового радіо, то прямий сенс заснувати нове радіо. Це означає, що поле для змагання буде більш-менш чисте. Давні радіостанції вже усталились, тож запропонуйте дещо нове. Якщо не за формою, то принаймні у плані чесності, точності, неупередженості. Я сказав «принаймні», але це, напевно, і є головне й це великою мірою визначає форму. Отже сказав я Наталці, що треба робити радіо, і вона собі пішла обмірковувати.

Наступного дня до мене приходить радіо- і телепродюсер Володимир Корсунський, каже, що треба щось робити. Він від цензури не потерпав, але його керівництво обмежувало його пошук у формах, у суто, сказати б, технологічних засобах. Я сказав: «Треба робити радіо». Йому це було більше зрозуміло, бо, на відміну від Наталки, він у радіо працював і знав, як воно робиться. Але він сказав все одно: «Треба подумати».

Ще через день до мене прийшов Олександр Бузюк, голова громадської організації «Клейнод», зареєстрованої в місті Рівному, і сказав: «Треба щось робити». У Бузюка була на той час інша проблема. Дуже добре себе організація проявила під час Помаранчевої революції, потім на хвилі ентузіазму ще працювала, а потім… Знаєте, я як людина уже у віці пригадую, що в Радянському Союзі був період застою. В Україні він також час від часу виникає, може, не так масштабно, не в таких формах і, може, не в цілій країні, а в окремих галузях, але в громадській активності тоді намітився певний застій. Бузюк відчував, що він і ті, хто з ним ще залишався, доросли до всеукраїнського масштабу, Рівне й область вже для них були вузькі. «Що робити?» — «Треба робити радіо». І Бузюк пішов думати.

За кілька днів ці троє мені передзвонили і сказали: будемо робити радіо. Ми навіть уклали першу сітку мовлення, себто розклад наших програм. Потім між них відбулася перша нарада, навіть без моєї участі, бо я кудись поїхав, здається, до Маріуполя. І ці люди, маючи невеличкий поштовх, уже самі дійшли домовленості про те, в якому вигляді це радіо робити.

В цей самий час у глибоку кризу увійшов український телеканал ТВі, там відбулися масові звільнення на знак протесту тих, хто там працював, проти зміни власника, зміни редакційної політики. Там не те що гайки закручували в сенсі дисципліни — там міняли все. ТВі на той час мав репутацію прогресивного каналу, де була різноманітність думок, були опозиційні думки, а тут їм кажуть: ні, цього більше не буде. Багато людей звідти пішли. Знаючи Наталку Соколенко, знаючи мене, вони зацікавилися тим, а що ми робимо. Звичайно, телевізійників і телевізійниць переконати працювати в радіо зовсім не легко. Але коли вони роблять свої перші програми, вони починають розсмаковувати, що це таке. Виявляється, що радіо робити цікавіше і складніше, ніж телебачення. На ТБ є картинка, ти можеш не так багато говорити — глядачеві покажуть. В інтернеті або в газеті людина може двадцять разів перечитати абзац, щоби зрозуміти, що автор чи авторка хотіли сказати. А на радіо цього немає, радіо дуже швидкоплинне, там є твій голос, слова, обмежене коло ефектів, музики, голоси інших людей і атмосфера — за рахунок цього ми відтворюємо в радіоефірі життя.

Коротше кажучи, захопились-таки деякі телевізійники радіо, й уже в червні-липні ми оформили ініціативну групу, яка називалася «Громадське радіо». Громадське радіо в Україні існувало до того, було дуже успішним за єдиним винятком: їм так і не дали частоти, щоб вони могли привабити рекламодавців. А якщо у вас немає частоти, ви змушені жити або на дотацію вашого власника (а у «Громадського радіо» тоді, як і зараз, немає одного власника), або на іноземні гранти. Іноземні гранти — це шикарна штука, коли вони є. Коли їх немає, то, звикнувши жити на грантах, ти дуже погано живеш. Насправді це несамостійність у виборі засобів для існування, тому що ти настільки звикаєш писати заявки на гранти й отримувати або не отримувати їх, що часто-густо за цим ти не бачиш деякі інші варіанти. А варіанти є.

Уже в серпні у нас з’явилися перші подкасти. Подкаст радіо — це насправді суперечність у термінах, тому що радіо розраховано на широку аудиторію, навіть нішеве радіо, як-от для любителів класичної музики або шанувальників східної кухні. І ця широка аудиторія часто захоплює людей мимовіль, себто англійське broadcast — «широке мовлення». Pod з англійської — це «стручок» або «капсула», у стручку — горошинки, а в капсулі — люди, себто це вузьке слухання, й туди приходять майже завжди ті люди, які намірено хочуть слухати подкаст. Оскільки ми знали, що частоти нам ще довго не бачити, а інтернет вільний, ми вирішили, що будемо виготовляти подкасти, виставляти їх на саундклауді (тоді це була найдоступніша платформа) і буде нас народ слухати. Перший подкаст — це було інтерв’ю з Леонідом Кравчуком, його зробив Сергій Андрушко, котрий потім перейшов від нас працювати на «Громадське ТБ». Ми починали майже одночасно, у нас навіть ініціативна група певний час разом працювала.

Отак ми собі робили подкасти, раділи, коли їх слухало 200–300 людей. Звісно, ми шукали способу розпочати мовлення онлайн, але все ж таки вісім років тому не така була готова аудиторія для онлайн-слухання. Все одно ми мали починати там. Ми готувалися до цього й тут почалася Революція гідності. Точніше, почалися події на Майдані, які потім отримали визначення «Революція гідності».

Я пам’ятаю, що на наступний день після початку протестів наш тоді головний редактор Кирило Лукеренко розіслав нам листа, який починався словами: «Ми проспали революцію». Тому що саме в той момент нас там не було. Тут є психологічний момент. Якщо ти працюєш на подкасти, ти не так стежиш за новинами, бо подкаст — це більш-менш «вічно живе», воно має бути з цікавістю прослухано і через 20 років. Тому особливо по новинах ми і не ходили. Але коли почалися ці події, ми відчули, що це, по-перше, серйозно, по-друге, надовго і, по-третє, це змушує змінити психологію до певної міри. Як змінилася психологія у багатьох людей, котрі вийшли на Майдан або підтримували Майдан, так змінилася й наша колективна психологія, бо ми вирішили: будемо робити на день стільки подкастів, скільки зможемо, і одним із них буде обов’язково подкаст «Голоси Майдану». Ми почали виходити на Майдан і запитувати людей, які там були, про те, чому вони там, яку вимогу вони вважають найголовнішою і так далі. Це було цікаве слухання і в нас одразу зросла аудиторія, тому що більшість ЗМІ або подавали тільки офіційні погляди, або замовчували Майдан взагалі. І от це замовчування нам дуже допомогло.

Першого грудня 2013 року, вже після побиття студентів, після якого ситуація почала розвиватися набагато швидше, я модерував зустріч групи «Першого грудня». Це група дуже мудрих українських діячів, які розмірковують над долями країни і народу. А в цей день у Києві проходив Марш мільйонів. Ну, мільйонів там не було, але мільйон цілком міг бути. Зустріч учасників групи «Першого грудня» проходила в Будинку вчителя, і мені страшенно хотілося бути там, на вулиці, і якщо не йти в колоні, то принаймні записати це все, зафіксувати цей момент, щоби потім виставити в інтернет. Закінчилася ця зустріч, я вибіг із Будинку вчителя, послабив на собі краватку, увімкнув телефон — і тут дзвонить Кирило Лукеренко. Він спитав, чи можу я бути за пів години на вулиці Шота Руставелі, і повідомив, що нам пропонують частоту. Виявляється, того дня наші знайомі Денис Кубряк і Юлія Бурковська їхали машиною на свою роботу на радіостанцію «Європа Плюс». І поки вони їхали, вони прокрутили весь київський ФМ-діапазон і пересвідчилися, що в місті нічого не відбувається, в радіоефірі нічого не було про Майдан. Там грала музичка і передавали привіти з Троєщини на Оболонь. І тут у цих двох молодих людей виникла дуже смілива думка, котра зводилась до того, що в них є частота, але немає кваліфікації для того, щоб розповідати про те, що відбувається. Це і зрозуміло, бо вони, як то кажуть, артисти розважального жанру. Але вони знають нас, у яких є кваліфікація і немає частоти. Вони подзвонили Кирилові і спитали, чи ми готові скочити на їхню частоту. Він, звісно, сказав, що ми готові, й тому він подзвонив мені. По-перше, він знав, що я перебуваю близько до вулиці Шота Руставелі, де була одна з радіостудій «Європи Плюс», а по-друге, знав, що я раніше працював на радіо, і якщо вже починати, то починати треба з людини досвідченої. Так за пів години я був на вулиці Шота Руставелі і завдяки нашим друзям (точніше, на той момент я їх майже не знав, вони потім стали моїми друзями), завдяки сміливості й небайдужості цих людей ми почали «Євромайдан онлайн». Так ми похапцем знайшли назву для нашого радіомарафону.

І Юля, й Денис, і вся їхня радіостанція наражалися на небезпеку, бо ніхто тоді не знав, хто переможе, а Нацрада з питань ТБ і радіомовлення стежить за тим, щоб радіостанції дотримувалися умов ліцензії, себто щоби був такий і такий зміст і вміст, який у нас називають словом «контент», щоби були відповідні пропорції в цьому вмісті і змісті і щоби були заявлені жанри або напрямки. Якщо там написано «розважальні, пізнавальні програми, вікторини», а раптом там з’являється кількагодинна програма поточних новин, коментарів і так далі, це явно не вписується в умови ліцензії, тому Нацрада винесла їм два зауваження, одне попередження й так далі. Але вони не відступили і ми не відступили, хоча ми працювали в радіорубці, яка була розташована в ресторані, й там ледве поміщалися максимум четверо людей. Ми запрошували туди людей із Майдану, з тодішньої влади, просто перехожих. Ми хотіли бути в цій незручній радіорубці на Шота Руставелі, тому що звідти було 10 хвилин ходу до Майдану, й ми могли повідомляти про те, що відбувається. А зручна студія — там, на Татарці, там дуже класно працювати, просторо, мікрофони кращі, в рубку не долинає стукіт і брязкіт тарілок, а також музика, яку люблять слухати захмілілі відвідувачі ресторану.

Одним із дуже важливих етапів нашого розвитку було те, що в певний момент ми усвідомили, що нашій аудиторії бракує знання про те, як думають інші. Оскільки ми здебільшого розповідали про Майдан, і аудиторія в нас склалася промайданна, люди демократичних поглядів, активні, з багатьох міст України, і вони майже нічого не слухали й не хотіли чути про тих, хто стояв на Антимайдані. Дуже багато було з обох боків упереджень, хоча, на мою думку, з антимайданного боку було більше упереджень, ніж із майданного. Ми вирішили зробити на додачу до наших «Голосів Майдану» «Голоси Антимайдану». Пройти на Антимайдан було непросто, але ми пройшли і зробили. І, ви знаєте, в нашої аудиторії, яка співчувала або активно брала участь у подіях Майдану, перші подкасти «Голосів Антимайдану» взяли рекордне слухання, тому що їй було справді важливо знати, як і що думають інші люди.

Ми робили переважно чотири години етеру на день, робили на додачу ще матеріали, але людина часто хоче послухати і почитати. Чому практично всі радіостанції мають ще свої сайти? Тому що там у текстовому вигляді, іноді з ілюстраціями, виставляється те, що є в етері. І ми, звичайно, найважливіші для нас матеріали намагалися розшифровувати і виставляти текстом теж. Але кожна з нас і кожен тоді ще працювали на інших роботах, «Громадське радіо» аж до весни 2014 року нікому нічого не платило, окрім 2-3 звукорежисерів, котрі віддавали стільки сил, що вони не могли працювати більш ніде. Отже, фактично в кожної людини дві роботи, а ще ж є якісь сімейні зобов’язання і ще є Майдан, на який іноді душа просить сходити не як журналіста чи журналістку, а як людину, як громадянку чи громадянина. Тому з розшифровкою ми запізнювалися. І раптом нам починають писати люди, котрі добровільно стали розшифровувати наші матеріали. Серед них ми бачимо не тільки абсолютно незнайомих людей, я там побачив Тетяну Трощинську, це свого часу була найкраща випускова редакторка на українському ТБ, вона на «1+1» працювала. Потім вона пішла досліджувати державне управління, стала докторкою з державного управління, і коли така людина витрачає свій час на те, щоби за безкоштовно допомогти тобі, це теж є вияв солідарності, громадянської і професійної. Зараз Тетяна наша головна редакторка. Ну, і ще кілька таких прикладів. Це підбадьорювало, допомагало працювати в найскрутніших умовах.

Потім закінчився Майдан, почалася війна, ми багато розповідали про становище на Донбасі, у Харкові, ми їздили туди і продовжували ще наш «Євромайдан онлайн», хоча уже у студії на Татарці на «Європі Плюс». А потім ми пішли на «Українське радіо» (державний мовник на той час) і сказали: у нас є досвід, а у вас є частота. Вони подумали і сказали: приходьте на нашу частоту. І відтоді, з весни 2014 року, без перерви виходить програма «Громадська хвиля», це спільний проєкт«Українського радіо» і «Громадського радіо». Зараз там від «Українського радіо» лише частота, а все інше — це «Громадське радіо». А куди нам діватися? Ми набули досвіду, масштабу і дехто з нас уже має присвячувати весь свій робочий час творенню цього радіо. А для цього потрібно мати бодай один кабінет, а ще непогано було б мати студію. І тут раптом нам телефонують із «Магнолії-ТБ» й абсолютно безкоштовно на цілий рік пускають всю нашу команду (а це людей 25) до себе. Мало того, що дають нам кімнату, дають відсік, у якому ми обладнуємо власну студію, так вони ще нас на свою кухню пускають, а там печиво, там каву можна приготувати. Це важливо. І оця підтримка, це вміння оцінити роботу інших, усвідомлення того, що тут йдеться не про конкуренцію, — це цінно.

Дехто думає, що телебачення і радіо не можуть конкурувати, а вони можуть, особливо у країнах розвиненої демократії. Наш спільний інтерес — це будувати таке комунікаційне поле, в якому ні нам не будуть затуляти рота, ні ми не будемо затуляти рота, в якому ми поважаємо думку інших, в якому ми робимо те, завдяки чому наша аудиторія якомога більше, різноманітніше поінформована. Це наш обов’язок і наш внесок у суспільну безпеку. Коли ми кажемо про роль засобів масової комунікації у безпеці держави і суспільства, ми більше думаємо про протистояння інформаційній агресії, і це важливо, звичайно. Але створення суспільства, в якому ми один одного знаємо і поважаємо, в якому ми готові вислухати неприємну для нас думку, — це і є підвалини безпеки суспільства, котре усвідомлює свій внутрішній зв’язок. Чим більше ми один одного знаємо й допомагаємо один одному в найскрутніші моменти, тим насправді краще нам потім і живеться, і заробляється. І ніхто тобі не заборонить взяти інтерв’ю у людини, яку ти вважаєш за потрібне. І ніхто не скаже: оцей уривок викинь, оце підмонтуй так чи інакше. Втім, можуть сказати, але ти їх не послухаєшся. І тут дуже важливим є питання власності.

Деякі самоорганізовані ЗМІ зазнали краху, тому що там виникали конфлікти щодо власності, щодо керування. «Громадське радіо» існує в двох іпостасях: це телерадіокомпанія і громадська організація. І те, що це громадська організація, великою мірою убезпечує нас від спроб нас захопити і витіснити звідти тих людей, які працюють там із розумінням того, чому ми виникли. Акцій немає, спільна, можна сказати, кооперативна власність, оперативні рішення ухвалює редакційна рада, генеральна директорка і виконавчий директор. Важливі принципові рішення ухвалюють загальні збори, оперативні принципові рішення ухвалює правління, яке контролюють загальні збори. Насправді форма незручна, але дуже помічна у відстоюванні самостійності.

Повернімося до того, про що я говорив на початку. Люди не розмовляють українською через те, що буцімто відсутнє мовне середовище. Починаймо говорити українською і створювати бодай частину цього мовного середовища. Якщо ми не йдемо працювати в журналістику, тому що нас не задовольняє той стан, у якому наша журналістика перебуває, створюймо своє, пропонуймо своє. Ви знайдете людей, які вам допоможуть і не зажадають взамін нічого, окрім того, щоби ви працювали якісно.