Із вересня 2019 року по вересень 2020 року група українських медіаекспертів бере участь у розширеній міжнародній тренінговій програмі «Саморегуляція медіа в умовах демократії».

Програма втілюється для Шведської агенції зі співпраці в сфері міжнародного розвитку і здійснюється НІРАС Швеція/NIRAS Sweden разом із колегами з International Media Support (IMS), Fojo Media Institute/ Linnaeus University та Global Reporting Sweden AB.

Вивчаючи систему саморегуляції у Швеції та Данії, учасники відвідували провідні медіа, спілкувалися з прес-омбудсманами, журналістами-розслідувачами, медіаекспертами, представниками влади. Знайомилисяз роботою суспільних мовників, які є бастіонами журналістських стандартів та орієнтирами якісної журналістики в цих країнах.

Учасники програми розповіли «Детектору медіа» про набутий досвід, як вони збираються його використовувати у своїй професійній діяльності та чи змінилося їхнє бачення системи саморегуляції медіа в Україні.

Чим умотивована ваша участь у програмі?

Тетяна Лебедєва, почесна голова Національної асоціації медіа, членкиня Комісії журналістської етики:

– Моя мотивація цілком зрозуміла і зумовлена катастрофічною ситуацією у сфері журналістики. Фейки, цифрові виклики, вплив соцмереж та падіння довіри до професійної журналістики – з однієї сторони. Пандемія та гібридна війна, в яких інформаційна складова також є потужною, – з іншої. Все це створює сприятливе середовище для інформаційних впливів, маніпуляцій та провокацій – як зовнішніх, так і внутрішніх. У результаті – порушуються основні професійні та етичні норми, від яких залежить, чи отримають громадяни важливу об’єктивну інформацію.

У цих умовах саморегулювання медіа є оптимальним механізмом для збалансування прав журналістів та їхньої відповідальності перед суспільством, а також захисту від впливу власників і держави, надмірного регулювання та обмежень свободи слова.

На жаль, Україна ще не створила надійні інструменти «м’якої сили», які мали б запобігати порушенню права громадян на чесну, об’єктивну та якісну інформацію. Тому для мене було так важливо зрозуміти підходи та досвід інших країн. Не для того, щоб його просто повторити. У наших реаліях навряд чи приживуться запозичені формати. А щоб побачити та зрозуміти основне, надихнутись успіхами колег, врахувавши зроблені ними помилки, розробити, нарешті, свою стратегію.

Наскільки корисною була взаємодія з делегаціями інших країн-учасників? Що цікавого та корисного для своєї роботи ви отримали?

Олексій Погорєлов, президент Української асоціації медіабізнесу, член Комісії журналістської етики:

– Спільна робота з колегами з Молдови та Вірменії була надзвичайно корисною завдяки обміну ідеями та досвідом. Наприклад, у колег з Вірменії є чудовий досвід використання урядом країни напрацювань органу саморегулювання. Крім того, у складі їхньої групи були і представники органу саморегулювання, і парламенту. Це дозволило аналізувати різні питання з обох боків. Дуже важливо обговорювати механізми саморегулювання саме з регулятором – адже рішення має враховувати всі принципово важливі аспекти.

Крім того, робота в групах дала можливість і познайомитися краще, і налагодити важливі особисті стосунки, адже КЖЕ багато років працює в складі Альянсу незалежних прес рад Європи, а також у складі Мережі етичної журналістики. Наші країни не мають такої історії розвитку і незалежних медіа, і саморегулювання, у порівнянні з колегами з Європи. Тому нам важливо шукати спільні рішення та шляхи з колегами з країн, які так само провели довгий час у складі СРСР – щоб адаптувати більш «просунутий» досвід до наших реалій ефективніше. І для цього нетворкінг – один з найкращих інструментів.

На вашу думку, чому інші представники медіа, громадських організацій, державних структур повинні взяти участь у програмі?

Роман Кіфлюк, незалежний медіаексперт, донедавна начальник управління контролю та аналізу телерадіомовлення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення:

– Щоб система саморегулювання медіа була ефективною, у ній повинні бути задіяні всі зацікавлені сторони. Зрозуміло, що в законі неможливо передбачити всі можливі ситуації, саме тому дуже важливо узгоджувати концептуальні речі (правила гри) з-поміж усіх гравців ринку. Але й обсяг проблемних питань у медіа нині настільки великий, що виключно регулюванням їх вирішити неможливо. Співрегулювання чи саморегулювання медіа невідворотне, залишилося з’ясувати, у якому вигляді та яким чином це відбудеться в Україні.

Саме тому участь у програмі всім учасникам цього процесу: представникам медіа, громадських організацій та державних установ – дасть можливість отримати необхідні знання та досвід, який вироблений у європейських країнах десятиліттями. Найкращі практики скандинавських країн, а особливо живе спілкування з усіма учасниками процесу саморегулювання, дозволять уникнути можливих помилок у майбутньому та, імовірно, пришвидшать процес становлення системи в Україні.

І найголовніша перевага від участі у програмі – вироблення внутрішньої мотивації щодо необхідності запровадження саморегулювання медіа в країні, а також налагодження співпраці між представниками різних організацій.

Чи змінили (доповнили) ви своє бачення системи саморегуляції медіа в Україні завдяки знанням, отриманим впродовж програми?

Павло Моісеєв, директор з правових питань МГО «Інтерньюз-Україна», секретар Незалежної медійної ради:

– Безумовно. Мої знання додатково збагатило спілкування із представниками недержавних організацій, парламенту, урядовцями, регулятором у галузі телебачення і радіо, журналістами. Ми відвідали офіс шведського телевізійного суспільного мовника SVT та газету «Барометр» - одне з найстаріших і авторитетних видань.

Це доповнення знань чи їх зміна? Скоріш за все, це таке суттєве доповнення, яке змінило ставлення та сприйняття догм, поширених в Україні.

Про що йдеться? Чи може існувати незалежний регулятор, який очолює одна людина, призначена урядом? Так, може, і робота цього регулятора відкрита і прозора. Чи можна мати у законодавстві норму про кримінальну відповідальність за наклеп і очолювати світові рейтинги зі свободи слова? Так, можна. Чи може держава підтримувати незалежні медіа і журналістів та не впливати на їхній контент? Так, може.

Система саморегулювання, яка існує зараз у Швеції, будувалась понад сторіччя! Вона складна, має важелі стримування і противаг. Але основним, що тримає цю систему, як пояснили нам шведські експерти, є «почуття відповідальності та сорому». Це основа, її становлення – це найважливіший елемент системи.

Повне копіювання системи саморегулювання не буде мати успіху. Але обійти фундаментальні основи, як-от відповідальність і сором, не вдасться. Ці знання, отриманні під час програми, суттєво вплинули на моє бачення системи саморегуляції.

На вашу думку, чи можна в Україні втілити шведську чи данську модель саморегуляції? Чому так або ні? А якщо частково, то які саме елементи ви вважаєте корисними для нас?

Уляна Фещук, фахівець із медіаправа, донедавна заступниця голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення:

– Безумовно, хотілося б втілити шведський досвід саморегулювання медіа в Україні. Акт про свободу слова у Швеції діє з 1766 року, і здається, що в журналістів прошитий «код толерантності» до осіб та подій, про яких вони створюють матеріали.

Цікавим є досвід роботи омбудсмана з питань преси, який, у випадку можливих порушень і надходження відповідних звернень або скарг, оцінює матеріали друкованих видань і виносить рішення щодо наявності чи відсутності порушень. Рішення ні в кого не викликає заперечень – завдяки високому рівню довіри до цієї особи як зі сторони журналістів, так і аудиторії видань. Якість журналістських публікацій та свободу преси підсилює те, що відповідальність за порушення несе особисто головний редактор видання, а не журналіст, який вчинив порушення. До речі, з цього року ця посада вже називається омбудсман з питань медіа, і, відповідно до нових функцій, він оцінюватиме також телевізійний та радійний контент.

Наявність і необхідність такого інституту саморегулювання в Україні на сьогоднішній день актуальна, але, на мою думку, дещо проблематична. В умовах використання власниками медіа редакцій та журналістів для однобокого висвітлення політичних та економічних подій і конфліктів у власних інтересах, важко уявити собі призначення дійсно незалежного уповноваженого з питань медіа. Стовідсоткова довіра, повага до цієї особи з боку журналістської спільноти повинні бути беззаперечними. Незалежність, безпеку та захист від будь-якого тиску мають гарантувати закон, держава та суспільство, яке в першу чергу повинно бути зацікавлене в якісній журналістиці. На жаль, у теперішніх умовах це практично неможливо.

Які проблеми саморегуляції, які є в Україні, відсутні в наших колег? Та чи можна їх вирішити за допомогою механізмів, якими користуються наші колеги?

Людмила Панкратова, медіаюристка Інституту розвитку регіональної преси:

– Це кілька важливих засад, які не можна створити штучно та одномоментно, але варто починати формувати їх, іти до них. По-перше, це традиція. Традиція ефективного органу саморегулювання, який справді має вплив на журналістську організацію та на кожного окремого журналіста. У Данії орган саморегулювання журналістів існує з 1960 року. З часом він зазнав трансформації, але залишався постійно діючим та авторитетним. Його рішення є ефективними також завдяки законодавству, яке дозволяє притягти журналіста до відповідальності у випадку, якщо рішення Ради преси не буде опубліковано виданням.

Друга засада ефективного саморегулювання – довіра. Це довіра журналістів до самої інституції, довіра до колег, які є членами Ради преси, та розуміння того, що вони належно виконують свої обов'язки, а не захищають владу або окремих гравців. Причому, до формування Ради преси прямий стосунок має Міністерство юстиції, оскільки всі члени мають пройти затвердження в міністерстві.

Діяльність Ради преси спирається на закон – від затвердження членів Ради преси до відповідальності за невиконання її рішень. Тому третьою важливою засадою ефективності роботи є законодавство. Саме закон про відповідальність ЗМІ надає гарантії ефективності роботи органу саморегуляції.

В Україні вказані засади необхідно розвивати поступово, цілеспрямовано і невідворотно. Найскладніше буде сформувати довіру, оскільки журналісти не схильні довіряти майже нікому. Однак, я не думаю, що це завдання є неможливим. Традиційно всі журналісти об'єднуються тоді, коли існує загроза свободі висловлювань, коли законодавець хоче ввести обмеження. Яскравим прикладом цього є несприйняття спільнотою законодавчої ініціативи, яка передбачала створення Асоціації професійних журналістів (законопроект Бородянського). Ініціатива створення органу саморегулювання повинна виходити від журналістів, інакше – повне несприйняття.

Однак, я вважаю, що спроба розробки такого закону дала журналістам зрозуміти, що держава цілком може взяти ініціативу та примусити виконувати правила. Думаю, що це стане каталізатором для журналістської спільноти і допоможе згуртуватися і створити систему саморегулювання, щоби зберегти незалежність професії і журналістську свободу.

Який досвід, набутий у програмі, ви вважаєте корисним для вашої роботи?

Олена Голуб, аналітик ГО «Інститут масової інформації», секретар Незалежної медійної ради:

– Для мене було дуже важливим отримати європейський досвід щодо саморегуляції, а також застосування етичних норм у медіа. За результатами отриманого досвіду я написала низку рекомендацій для українських медіа щодо впровадження в медіа «Права на забуття» та поведінки журналістів у соціальних мережах. Також з урахуванням нових знань я підготувала низку рекомендацій для медіа та влади щодо висвітлення та комунікації питань, пов'язаних з пандемією COVID-19, які були розміщені в спеціальному додатку на сайті «Антиковід». Крім того, я використовую нові знання для оновлення методологій та проведення досліджень контенту в онлайн-медіа.