«Якщо ви закриваєте школи — завтра будете відкривати тюрми», — написала 14-річна Севгіль Мусаєва в одній зі своїх перших публікацій, коли влада Керчі планувала скоротити кількість дитячих гуртків у місті. Школярка відвідувала один із них — Школу журналістики при Палаці дитячої та юнацької творчості. Після призначеної перевірки — жоден гурток не закрили. Севгіль уперше відчула суспільну функцію журналістики. «Я почала писати критичні замітки: про відсутність водопостачання влітку, про прояви націоналізму серед молоді. Проводила соцопитування на вулицях міста щодо куріння в місцях скупчення людей».

… Севгіль Мусаєва — кримська татарка, народилася в Узбекистані. А завдяки відгалуженню маминого коріння ім’я має азербайджанське: sevgilim означає «кохана». Коли у 1989 році кримським татарам, депортованим 1944-го, дозволили повернутися до Криму, родина Мусаєвих переїхала до Керчі. Дівчинці було два з половиною роки. Севгіль каже, що існування кримських татар у Радянському Союзі довгий час замовчувалося, а під час інтеграції кримськотатарського народу в суспільне життя Криму їй із батьками нерідко доводилося стикатися з несправедливістю.

У дитинстві кумиром Севгіль був Влад Листьєв — юна глядачка з нетерпінням чекала кожної його програми... Коли вбили Георгія Гонгадзе, їй було 13 років. «На той час я, звичайно, не думала, що буду пов’язувати своє життя із журналістикою. Але ця історія мене дуже вразила». Спочатку Севгіль хотіла стати юристкою. А потім розсмакувала інше заняття — писати. Школяркою почала друкуватися в республіканській пресі. У 10-му класі мала 60 публікацій і була членкинею Малої академії наук із журналістики, літератури та англійської мови. І Севгіль Мусаєвій як найкращій юнкорці року призначили стипендію Ради міністрів Криму. Диплом — «Талановиті діти Криму — майбутнє України» — журналістка зберігає досі, хоча зміст відзнаки сьогодні прочитується інакше: «Зараз Крим окупований. Половина дітей, які зі мною отримували ті дипломи, або влаштувалися працювати в органи окупованої влади, або в археологічних експедиціях РФ».

Севгіль Мусаєва закінчила Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Щоби вступити до київського вишу, російськомовній абітурієнтці довелося терміново вчити українську мову. «Рік займалася з репетиторами. І прочитала всю рекомендовану до вступу українську літературу. І дуже багато людей, які навіть навчалися в українських школах, дивувалися, що я ще у 10 класі прочитала “Жовтого князя”, “Тигроловів” абощо».

Літературні знання сприяли кращому розумінню Севгіль «ролі особистості в загальноукраїнському історичному контексті». Після університету вона обрала ділову, економічну журналістику: мала заробляти гроші, щоби послабити навантаження на батьків, які підтримували також її сестру-студентку. «Агентство “Економічні новини” було єдиним виданням, яке на той час оплачувало практику. Це були невеликі гроші, але…». Тарас Загородній, який і створив цей ресурс, дав Севгіль «подорожню у життя». Хоча й сама журналістка за вивчення нафтогазового ринку взялася максимально найвідповідально. Гонорари витрачала на газети «Коммерсантъ Украина» та «Дело», зачитуючи їх до дірок, а в її кімнаті в гуртожитку висіла інфографіка з «Інвест-газети» — з усіма ФПГ. «Мої одногрупники жартували з мене, а я вивчала, якій фінансовій групі належить те чи інше підприємство».

Потім була робота в газеті «Дело» та журналі «Власть денег», де Севгіль Мусаєва сформувалась як спеціалістка з нафтогазової тематики й паливно-енергетичного комплексу. А в червні 2011-го журналістка прийшла працювати в журнал «Forbes Украина». Провела власні журналістські розслідування про нафтогазові справи Нестора Шуфрича й Миколи Рудьковського, про статті доходів Юрія Іванющенка. Але найгучнішими розвідками Мусаєвої стали матеріали про бізнес Сергія Курченка. Саме він, за іронією долі, у 2013 році придбав «Український медіа холдинг», до якого входив «Forbes Украина». У відповідь — спочатку головний редактор видання Володимир Федорін, журналістка Севгіль Мусаєва, її співавтор по розслідуванню Олександр Акименко, а потім іще тринадцять їхніх колег пішли з редакції.

Восени того ж року Севгіль Мусаєва створила ділове видання Hubs і стала його головною редакторкою. Утім як інтернет-проект воно стартувало лише в лютому 2014-го. Адже розпочався Євромайдан — Севгіль була його активісткою, робила репортажі, в тому числі під час штурмів і розвивала проект Hubs у Фейсбуку.

Після анексії Криму Росією Севгіль не поїхала на півострів, де жили її батьки, — лишилася в Києві з редакцією. Вона виступила однією з ініціаторок проекту «Крим SOS», покликаного надавати достовірну інформацію та допомогу людям у питаннях безпеки, переселення та пошуку ресурсів.

Далі — більше. У жовтні 2014-го 27-річна Севгіль Мусаєва очолила відоме онлайн-видання «Українська правда» («УП»). Найважче випробування на посаді головної редакторки — загибель журналіста Павла Шеремета, робота редакції після трагедії, намагання вплинути на розслідування вбивства колеги і друга.

У червні 2019 року Севгіль повернулася з півторарічного професійного навчання — спочатку у Великій Британії, потім у США. В Оксфорді журналістка була стипендіаткою програми Reuters Institute for the Study of Journalism, у Гарварді — Nieman Fellowship. За словами Севгіль, їй вдалося відновитися емоційно й під іншим кутом поглянути на завдання журналістики. А отже вона має свіжі, сміливі плани для розвитку редакції, якою продовжує керувати.

Сьогодні головна редакторка інтернет-видання «Українська правда» Севгіль Мусаєва — учасниця спецпроекту «Детектора медіа» «Журналістика незалежної України: перші 25 років».

— Севгіль, як написали ЗМІ, президент Володимир Зеленський пропонував вам стати його прес-секретаркою. І це трапилося тоді, коли тривав конкурс на цю посаду. Скажіть, це правда?

— Мені здається, неправильно розповідати про свою приватну розмову з людиною, навіть якщо це президент України. Тому я це залишила без коментарів. Але мене останнім часом запитують, чи збираюся я в політику. Ні. Я повертаюся в журналістику. Я повертаюся в «Українську правду». Мені цікава професія. І я вважаю, що саме тепер є великий попит на якісну журналістику і я потрібніша і в «УП», і взагалі на українському медіаринку більше, ніж будь-де.

— Небажання виносити приватну розмову на публіку — це єдина причина того, що ви не хочете про це говорити? Чи має місце конфлікт інтересів? Обраний президент повідомляє про конкурс, а вам пропонує посаду поза конкурсом...

— Якщо чесно, я взагалі пропустила історію з конкурсом, не знала, що його оголошено. Дізналася про це вже потім, коли оголосили ім’я прес-секретаря. Бо на той час я закінчувала навчання у США й не так уважно стежила за новинами в Україні.

— Тобто, коли ви говорили з президентом...

— Я не можу підтвердити чи спростувати, чи говорила я з президентом.

— Але ж ви сказали, що це була приватна розмова. Отже підтвердили.

— Але коментувати будь-що не хочу.

— Добре… Осінь 2014-го, Вільна школа журналістики Дмитра Раїмова. Виступаючи із промовою, ви сказали: «Якщо у вас були невдачі, ви цінніші за людину, в досвіді якої лише успіхи». Які ваші професійні невдачі, якщо вони були, найбільше важать для вас?

— Багато невдач було. Насправді не тільки невдач, а й помилок, напевне, до яких я ставлюсь як до необхідного досвіду. І вже потім, під час редакторства в «УП» і в історії з Hubs. Не знаю, сьогодні, з висоти 32 років, як би я чинила.

У мене певний час було гаряче серце. Думаю, як і в багатьох українських журналістів на початку буремних подій 2014 року. Коли холодний розум зник і ми дуже переживали за долю країни й десь по дорозі загубили здатність аналізувати події холодною головою, сприймати різні точки зору, забули про якісь неприємні моменти й говорили переважно патріотичними словами.

Не можу сказати, щоб я щось погане зробила, але помилки були — і я їх визнаю. Навіть моє рішення в якийсь момент поїхати за кордон на навчання викликане тим, що мені потрібен був час, щоб усе осмислити, подумати, що сталося зі мною, що сталося з українським медіаринком, куди він рухається.

— Цитую вас: «Робота розслідувача монотонна та нудна. Потрібно привчати себе до неї». Коли ви працювали над першим розслідуванням бізнесу Сергія Курченка, вам, із ваших слів, треба було зробити аналіз 54 компаній. А навіщо ви себе примушували до цієї роботи? Зайнялись би чимось іншим…

— Навіщо я себе примушувала? Мені було цікаво дістатися істини і зрозуміти, що відбувається. Я вважаю, що однією з найважливіших якостей журналіста є саме ця допитливість і бажання дізнаватися, докопуватися. І коли люди приходять на співбесіду з наміром працювати, я хочу одразу зрозуміти, якою мірою вони допитливі. Це найголовніший мотив.

Але чомусь ЗМІ останнім часом втратили цю здатність докопуватися до істини. Частково це сталося під впливом соціальних мереж. Нещодавно, наприклад, телефонує мій знайомий, який працює у правоохоронних органах, і дає мені посилання на пост у Фейсбуку Громадської ради про те, що догану за дисциплінарне порушення винесли голові Державного бюро розслідувань Роману Трубі та голові патронатної служби Олександру Удовиченку. І запитує: «Ти можеш мені пояснити, чому медіа просто передрукували цей пост і не намагалися дізнатися, що взагалі сталося?». Я кажу, ні, можливо, ви мені зможете пояснити. Він каже: розумієш, є конфлікт навколо ДБР, є Ольга Варченко (перша заступниця директора ДБР. — Ред.), яка хоче керувати ДБР і хоче позбутися їх як конкурентів. Там цілий пласт нюансів. Знову-таки — триває розслідування щодо загибелі п’ятирічного хлопчика Кирила Тлялова, й Аваков також свої цілі переслідує.

— Тобто підкилимні ігри…

— Так, і ці підкилимні події залишаються поза увагою читача. Тому що інформаційне поле України настільки зараз токсичне й настільки перенасичене саме такими новинами, що дуже тяжко дістатися істини і зрозуміти, що за цим усім насправді відбувається. Я дуже критична щодо такого щільного використання соціальних мереж журналістами. І вважаю, якщо ми не зупинимося, не вийдемо на широку дискусію стосовно того, як нам працювати із соцмережами, ми заженемо українську журналістику у глухий кут.

— Навичок журналістки-розслідувачки ви навчалися спеціально?

— Ні, спеціально не навчалася. В якийсь момент, коли я ще працювала в журналі «Власть денег», а потім у «Forbes-Украина» з подачі Юрія Аксьонова, заступника головного редактора, я почала цікавитися реєстрами. Я отримувала задоволення, що маю інформацію, якої немає в публічному просторі, й розповідаю про це читачам.

— Ви говорили, що теми розслідувань з’являються несподівано. Скажімо, їдеш у потязі, береш пакетик чаю, а на ньому зазначено юрособу-виробника. І виявляється, що за нею стоїть родина президента. Скажіть, скільки таких «пакетиків чаю» наштовхнуло вас на ідеї розслідувань? І які найдрібніші зачіпки вилилися у великі журналістські розвідки?

— Мені б цю пам'ять! Пакетик чаю — це умовно. Але іноді тебе наштовхують розмови з людьми. Особливо, коли ти вже працюєш і тебе знають, люди починають розповідати багато цікавих речей. Наприклад, пам’ятаю, як люди із транспортної сфери в Одесі почали мені розповідати, що компанія Рината Ахметова збирає всі морські перевезення під себе, монополізуючи одеські порти. Вони намагалися створити монополіста «Портінвестсервіс». Так свого часу народилася ідея розслідування цієї компанії.

Чи коли компанія виграє тендер. Ти забиваєш одразу в Гугл, що це за компанія, де вона працювала абощо. Саме ця допитливість мені допомагала. Я й своїм журналістам не можу пробачити, коли вони просто передруковують новину з «Інтерфаксу». Скажімо, нідерландська компанія заходить на український ринок вітрогенераторів. Що за нідерландська компанія? Чому вона інвестує? Знову Гугл у допомогу. Це ж не важко. Починаєш шукати — й розумієш, що цю «нідерландську» компанію створено в лютому 2018 року, а конкурс був у березні 2018-го. Заходиш на сайт і розумієш, що це компанія «рога и копита», яку створили нашвидкуруч. А потім бачиш кіпрські офшори. Відкриваєш кіпрський офшор, а він трапляється ще десь. Мені дуже подобаються такі журналістські ребуси — їх хочеться розплутати. Правда, вони не були такими аж надскладними, але мені це приносило велике задоволення.

— Як ви визначаєте жанр журналістики, якою займаєтеся?

— Ну, зараз я не можу визначити жанр. Останні півтора року я взагалі вчилася. А до того займалася редакторством і менеджерськими функціями. Якщо писала розслідування, то на теми, які були мені цікаві. Спецконфіскація Луценка, наприклад. Це надважлива тема, яку треба було зробити й донести по ній істину. Тобто можна визначити мою спеціалізацію як журналістику, яка висвітлює теми, що перебувають поза загальною увагою, не під пильним оком людей.

— Матеріали яких ЗМІ виховали вас як журналістку? І кого з колег в Україні й за кордоном ви читаєте, слухаєте, дивитеся сьогодні?

— Юлію Мостову, звісно. До речі, я дуже вдячна їй, що під час передвиборної кампанії, враховуючи конфлікт інтересів (чоловік Юлії Мостової — Анатолій Гриценко — у 2019 році втретє балотувався у президенти України. — Ред.), вона перестала писати, й це було дуже відчутно. Хоча в суботу ти відкривав «Дзеркало тижня» — і хотілося щось почути від Юлії. Адже її функція в українській журналістиці — називати речі своїми іменами й фіксувати конкретний історичний момент. І якраз між першим і другим туром президентських перегонів, коли всі перебували в розгубленості, багатьом людям, думаю, не вистачало тієї розсудливості Мостової.

Сергій Рахманін мені подобається. Серед журналістів-розслідувачів дуже поважаю Михайла Ткача. Я вважаю його щирим журналістом і бачу неймовірну любов колеги до того, що він робить. Хоча останнім часом я переглянула своє ставлення до антикорупційної розслідувальної журналістики: ми дуже зациклилися на цьому негативі. І заради того, щоб наздогнати всіх корупціонерів країни, забули про інші проблеми суспільства. Тобто, розслідувальна журналістика не може бути тільки антикорупційною. Цей білборд я хочу тут закріпити.

— Колись ваш ранок починався з газети «КоммерсантЪ», а сьогодні?

— У мене є підписка на журнал The Economist — я його читаю з першої сторінки до останньої. Звичайно переглядаю New York Time і Washington Post, захоплююся ними. Це більше професійна сфера. По цих газетах відстежую тренди. Дуже люблю The Guardian. Видання мені імпонує навіть не з точки зору контенту, а з точки зору того, як воно вибудовує відносини з читачами. Це найкрутіша модель, яка на сьогодні є у світовій журналістиці.

Мені подобається те, що пишуть в «Українській правді» Михайло Дубінянський і Павло Казарін. Це не журналістика фактів, це колумністика — автори у своїх матеріалах відчувають момент, його динаміку.

— Інтуїтивно влучають у ціль.

— Так. Такі речі теж потрібні, а не лише фактологічна журналістика, яку робить Михайло Ткач чи, скажімо, Денис Бігус — із тим же антикорупційним наративом. Повторюся: не завжди правильно брати лише цей компонент. Я дуже поважаю колег, які розуміють, що відбувається з українським суспільством, уміють рефлексувати на поточний стан речей.

Ми створюємо свою інформаційну «бульбашку», віртуальну реальність, в якій живемо, – Севгіль Мусаєва

— На National Media Talk — 2019 Оксана Забужко як ключова речничниця сказала: в медіапросторі відбувається те, «що я називаю “синтезом Луб’янки й Голлівуду”. Луб’янка з голлівудським обличчям. Маркетологічні та спецлужбівські технології психологічної вербовки, маніпуляції уявою індивіда: моє завдання змусити тебе купити і слухати те, що я скажу, чи то жіночі прокладки, чи “Ферарі”, чи президента, чи що завгодно». В який момент ви зрозуміли цю реальність, якщо згодні з письменницею?

— Так, я погоджуюся. Це насправді тренд, у якому живе не тільки українське суспільство, а й світ, тобто це глобальний тренд. Усе сталося під впливом розвитку соціальних мереж, які стали частиною інформаційного ландшафту — і Твіттер, і Фейсбук, і навіть Інстаграм. Тобто джерел, носіїв інформації значно побільшало. А можливість перевірити інформацію залишилася на тому самому рівні. І навіть люди, які живуть в інформаційному, новому, гібридному світі, перестали розуміти різницю між соціальними мережами і професійними новинними організаціями. У них стерлася ця грань. І через те, що інформації дуже багато, а часу на її аналіз обмаль, вони почали своє ставлення до тієї чи іншої події формувати самостійно, на основі свого інформаційного, свого емоційного контексту.

Також я погоджуюся з тим, що нам усе тяжче пояснювати людям дуже складні речі. І думаю, буде ще складніше. Бо якщо я є підписником Інстаграму, де наразі сидить уся молодь, я навіть не встигаю передивлятися свою стрічку stories і гортаю stories, які мені нецікаві. А це 16 секунд часу — і це вже багато для людини. Це забагато для мого сприйняття. Людина не фокусується ані на текстах, ані на змісті. Людина бачить один символ і формує на основі цього символу своє емоційне ставлення до тієї чи іншої інформації.

Крім того, ми створюємо свою фактичну віртуальну реальність, свою інформаційну мильну бульбашку, в якій ми живемо. Бо, наприклад, якщо у Фейсбуку ти ставиш лайк — тобі пости цієї людини з’являються й надалі. В якийсь момент, погоджуючись із тим, що тобі подобається, як цей, другий, третій блогер написав, — ти перестаєш бачити речі, які тобі не подобаються. Ти залишаєшся в колі людей, які тобі близькі й поділяють твою точку зору. А ще є інструмент «бан», коли ти можеш забанити й не бачити того, що не подобається. Це створює ілюзорний світ, у якому всі поділяють твою точку зору.

Тому я прекрасно розумію, що для українського суспільства результати виборів стали абсолютно непередбачуваними. Адже останні п’ять років кожний жив у своєму інформаційному bubble, не виходячи за його межі. А частина суспільства жила у bubble’ах телеканалу «1+1», «Інтер» чи інших, де картинка була взагалі незрозумілою. У «1+1» вона була патріотична, але критична до влади. В «Інтера» — з російським наративом, але теж критична до влади. В цей час Фейсбук жив у своєму патріотично-європейському bubble і просто здивувався: «Що сталося? 73 % людей збожеволіли?». А насправді ми існували в різних реальностях.

Севгіль Мусаєва про «Forbes Украина», Володимира Федоріна та розслідування щодо бізнесу Курченка

— У «Forbes Україна» ви прийшли працювати з досвідом роботи в ділових виданнях — газеті «Дело» та журналу «Власть денег»…

— Так вийшло, що у Forbes мене спочатку не запросили. Вони шукали журналістів через хедхантерів, і я не потрапила в шорт-лист. Не потрапила та й годі, але, звісно, засмутилася. Сама я ніколи нікуди не напрошуюся, ніколи не просила взяти мене в той чи інший журналістський колектив. Коли влаштувалася в газету «Дело», моє резюме висіло на звичайному сайті пошуку вакансій. У журнал «Власть денег» і у  Forbes мене запрошували. Так само потім в «Українську правду».

І от якось зателефонував Юрій Аксьонов, який тільки-но почав працювати у Forbes, а раніше був заступником головного редактора видання «Ділова столиця», й запросив мене на співбесіду з головним редактором Володимиром Федоріним. Чому до мене раптово тоді виник інтерес? Якраз проходив конкурс PRESSZVANIE, і я як журналіст «Власти денег» подала свої матеріали на всі можливі номінації — мені було цікаво, як мене оцінить ринок. Думаю, якщо виграю одну чи дві, буде добре. А виграла п’ять номінацій (сміється): два перших місця, два других і одне третє. І мені було якось ніяково.

— Який це був рік?

— 2011-й — якраз відкрився український Forbes. Я поговорила з головним редактором Володимиром Федоріним, і за місяць прийшла працювати у видання як журналіст, який спеціалізується на темі «нафта і газ і паливно-енергетичний комплекс».

— Про Володимира Федоріна ходять легенди як про редактора від бога. У 2013 році український Forbes потрапив у п’ятірку найкращих із 26 видань, які за цим брендом працювали в усьому світі. Що такого особливого зробив головний редактор разом із командою журналістів?

— Володимир Федорін — фантастичний редактор. Усі думали: «Щомісячне видання — що там можна писати...». Насправді працювали ми дуже багато. Особливо в останні два тижні перед здачею номера — нерідко робочий день закінчувався за першу чи другу годину ночі. Я обожнюю свою роботу у Forbes, досі в мене ностальгія за нею, за тим рівнем роботи над темою. Журналіст вислуховував дуже багато критики від редакторів навіть щодо фінального продукту. Але кожен фінальний продукт ставав для журналіста катарсисом. Тому що стільки роботи, скільки ти проводив під час підготовки цього матеріалу… я собі не могла дозволити такого потім. На початку кожного місяця в мене була тема і 40 людей, джерел, із якими я маю поговорити. Іноді для написання одного матеріалу кількість людей, із якими доводилося спілкуватись, сягала 50–70 осіб. Іноді мої чернетки складали 50 сторінок розшифровок розмов, із яких треба було написати матеріал на 10–15 тисяч знаків. Це неймовірний редакторський досвід, який отримував журналіст.

Про те, що робив Федорін із журналістськими текстами, не розповісти. Навіть зараз у мене є цей «внутрішній Федорін», який дивиться на текст — мій або репортера, автора «УП» — і спрацьовує в мені. Ти надкритично ставишся до редагування. Ти розумієш, як його зробити кращим. І це мені дуже допомагає в роботі.

— Який алгоритм запускає ваш «внутрішній Федорін»? На чому робиться акцент?

— Акцент — доносити до читача складні речі простими реченнями. Не спрощеними, але простими й доступними. І де в одному реченні можна побачити не ставлення, але якусь емоцію автора. І зрозуміти між рядків, що саме мається на увазі.

— Піком вашої роботи у «Forbes Україна» стало розслідування діяльності компаній Сергія Курченка. Яку роль воно відіграло для вас, для української журналістики, для читачів?

— Під час мого навчання в Гарварді до нас приїхала дівчина, яка робила розслідування про тренера американської збірної з гімнастики — він протягом десяти років домагався учасниць збірної країни. Їй доручили працювати по цій історії. «Я думала, це буде прохідне розслідування, — сказала журналістка. — А вийшло, що я вже три роки цим займаюся. Я стала нібито заручником історії про тренера-ґвалтівника».

У мене було таке саме відчуття щодо розслідування по Курченку. Звісно, я не думала, що це матиме такий вплив на подальші події і в моєму професійному житті, і в українській журналістиці як такій. І насправді я досі вважаю, що це була одна з найцікавіших, найкращих історій для мене як для журналіста. І навіть через 20–30 років я, напевно, буду розповідати своїм дітям: «Коли мені було 25 років, зі мною сталася історія, яка мала такі наслідки».

Розслідування справді було дуже зрозумілим, з одного боку. А з іншого — коли ти починаєш тягнути ниточку клубка, ти не знаєш, що на іншому кінці і скільки ще кілометрів нитки ти можеш розмотати. Тобто ми робили звичайне розслідування із Сашком Акименком. І не думали, що натрапимо на щось таке, що будемо відчувати заляканість, острах, аби взагалі говорити про цю людину. Ми їздили до Харкова, зустрічалися з якимись кримінальними авторитетами. Наприклад, один із них потім був серед лідерів сепаратистських рухів на сході України, йдеться про Євгена Жиліна, якого кілька років тому вбили в Росії.

Коли ми це надрукували, в мене не було жодного сумніву, що це — велика афера, але не більше того. А потім почалися погрози Федоріну. Був тиск на Бориса Ложкіна, який на той час фактично займався видавництвом «Forbes Україна».

— Вам особисто погрожували?

— Ну як — погрожували? Нам казали: «Можете готуватись, що будуть якісь наслідки для вас».

— Хто говорив?

— Це говорили й піарники Курченка. Це говорили й бізнесмени з ринку: «Будьте обережними». Тобто панувала така атмосфера. Я цього не відчувала, коли працювала з матеріалом. Але спрацьовував зовнішній фактор, коли тобі всі кажуть про небезпеку або коли кримінальні авторитети характеризують Курченка як людину, яка може послати хлопця із ломом до твого будинку. Це спонукає замислитися. Пам’ятаю, був грудень після виходу матеріалу, я жила тоді на Соломянці. І з півтора-два місяця, повертаючись пізно ввечері додому, озиралася на вулицях і коли заходила до під’їзду. То був страх. Він, на жаль, потім повернеться.

— У серпні 2013 року ви з Олександром Акименком пішли із журналу «Forbes Украина»  через те, що холдинг придбав саме Курченко. Якими були ваші відчуття?

— Із журналу пішли 13 людей. А новина з’явилася 20 червня 2013 року — я досі пам’ятаю цей день. До мене прийшов Сашко й каже: «Треба поговорити». А чутки про покупку вже були. Я казала: «Та ви що, американське видавництво, ліцензія. Який Курченко? Він не зможе сказати, звідки в нього гроші. Про що ви говорите?». Але ми й далі друкували матеріали про Курченка. Бо коли на мене тиснуть, у мене бунтарський дух спрацьовує.

Мене вже знали всі учасники паливно-енергетичного ринку, надавали якусь інформацію про Курченка. Я, звісно, і про інших людей писала, але Курченко був  упріоритеті на той час. Бо насправді мало видань могли про це написати. І коли він купив холдинг, для мене це був кінець світу.

Це вже потім, після Майдану, після окупації Криму, мені здавалося, що це не так надзвичайно. Але на той час я почувалася так, ніби програла битву з несправедливістю. Що це було надто грубо і взагалі, як таке могло статися. Я не знала, чи можу взагалі реалізуватися у професії, не знала, де працюватиму. Тобто я важко пережила той рік і звільнення із Forbes. Тому що мені подобалося працювати в журналі. І вважаю, що Forbes 2012-2013 років був однією з найсильніших редакцій — і в діловій журналістиці, й, напевне, в журналістиці в цілому. Там були чудові редактори, журналісти. Ми писали і друкували хороші розслідування. Це було дуже достойне видання.

— Ви пішли із Forbes у нікуди. Як зрештою виникла ідея створення інтернет-видання Hubs?

— Мені пропонували, наприклад, піти в HR-компанію працювати аналітиком. Це дуже престижно. Пропонували роботу в якійсь прес-службі. А ще на той момент моя сестра навчалася у США і говорила: «Навіщо тобі все це потрібно? Приїжджай до Штатів, вступай до вишу, будеш навчатися — будемо з тобою жити. Ти і так під цим тиском була стільки часу». І я певний час навіть думала над цими варіантами. Але потім вирішила: ні, так не буде, я хочу щось зробити сама. І виникла ідея з Hubs. Я досі не можу говорити, хто фінансово допомагав мені створювати це видання. Але я одразу сказала людині: я не буду ніякі ваші інтереси проштовхувати, тому єдине, чого я прошу, — дати мені свободу; давайте ми з вами домовимося на березі, аби потім не виникало жодних неприємних ситуацій.

— Із якої сфери був інвестор Hubs: політик, бізнесмен?

— Ні, він був не політиком. Він був топ-менеджером із корпоративного сектору. Я не буду називати прізвище, бо це неправильно. Хоча я дуже вдячна цій людині. Адже я отримала досвід створення видання, запуску ньюзруму з нуля. Це був жовтень-листопад 2013 року. Мені 26 років. У мене була старша колега, яку я просила допомогти мені. Але їй зробили іншу пропозицію. І фактично функція лідера лягла на мене. Мені було складно, я дуже сумнівалася. Гроші, виділені на ресурс, були невеликими. Причому інвестор очікував, що в якийсь момент видання почне заробляти. Але умови ринку в жовтні 2013 і в березні 2014-го — це абсолютно різні умови. І запити в суспільства були абсолютно різні.

Втім у мене була думка — не можу сказати, що це була моя помилка чи моя самовпевненість. Але в мене була амбіція. Я хотіла поставити Курченка, так би мовити, на місце, — створити альтернативний Forbes. Бо мене дуже сильно образили, я позбулася роботи, залишившись фактично на вулиці, через те, що Forbes купили за 360 мільйонів євро.

Натомість тепер, коли мені 32 роки, аналізуючи свою поведінку у 26, я не знаю, як би я поводилася в тій часовій точці з нинішнім досвідом. Чи погодилася б навіть на фінансування Hubs людиною з бізнесу? Це складні речі. Але я себе не засуджую за ті рішення. У мене були зрозумілі мотиви — я хотіла далі займатися своєю роботою. То була амбіція, виклик людям, які зруйнували Forbes фактично на той час. І — виклик собі: я не боюся.

Також я хотіла зібрати навколо себе журналістів Forbes. Але — ми оголосили створення цього ресурсу, а через два тижні почався Майдан. Тому перші кілька місяців, поки створювався сайт, я почала розвивати сторінку Hubs у Фейсбуку — дописувати туди. Загалом це були репортажі з Майдану, новини про те, що відбувається. А коли вже запустився сайт, справді, першим матеріалом став «Останній день ВІТЕК». Я заходжу на головну сторінку й бачу цей матеріал. І для мене це було символом перемоги. Але знов-таки — це юнацький максималізм. Так склалися обставини.

— Що було найвдалішим у напрацюваннях Hubs? І які, можливо, корисні для себе помилки ви винесли?

— Хороше видання не можна робити за малі гроші — це найголовніший мій висновок із того часу. Хоча мені вдалося зібрати дуже хорошу команду. Працювали колишні журналісти Forbes. Ми писали ексклюзивні замітки. І новинна стрічка була побудована не тільки на новинах «Інтерфаксу» чи інших видань. Ми робили короткі матеріали, 80 % із яких було абсолютно ексклюзивними новинами з ділового ринку, наприклад.

Але через те, що ми запустилися в дуже турбулентний час, видання втратило свою нішу. Тобто замість писати про якісь продажі чи ситуацію на ринку, подавати ділові новини, ми писали, наприклад, інструкцію «Як зібрати солдата на війну», яка набирала 80 тисяч переглядів. Або подавали стенограму засідання ООН із резолюції по Криму. Робили репортажі зі Слов’янська.

Звісно, таймінг був просто жахливий. Ми запустилися 24 чи 25 лютого. Тобто фактично через кілька днів після того, як Янукович втік. Напередодні сталися найбільші розстріли на Майдані, пік подій. Там ховають людей із Майдану, труни несуть — а в тебе тут запуск ділового видання.

А через два дні починається окупація Криму. У мене батьки на півострові. Моя мама готується щодня до війни. І я просто розриваюся, бо не знаю, що робити. Чи сидіти в Києві й керувати всім, тому що це перші тижні життя видання? Чи їхати до Криму? Я вирішила залишитися в Києві й далі налагоджувати роботу. І паралельно займалася проектом «Крим-SOS». Бо громадянський обов’язок накрив мене з головою. Тобто це був конфлікт менеджера і громадянина — дуже страшний.

— До чого ми прийшли за ці майже 28 років незалежності в журналістиці? Чи є, на вашу думку, сьогодні журналістика в Україні?

— Журналістика є, але вона хвора. 85 % українського медіаринку контролюється олігархічними фінансово-промисловими групами. Тому частина медіа в Україні є невід’ємною складовою політичної корупції в Україні. Певною мірою цей інструмент був задіяний під час президентських виборів-2019, коли підтримка медійного ресурсу допомогла одному з кандидатів, а саме Зеленському, здобути таку велику прихильність виборців. Та й раніше політика використовувала телеканали в різних цілях.

Менша частина ринку — це найактивніші учасники українського Фейсбуку, ФБ-мейнстрим українських журналістів, які на хвилі Революції гідності стали частиною патріотичного хабу, що також існував в окремій реальності. Він був дуже критичний до інших проявів бачення ситуації. Ще є медіа, що фактично живуть у тому інформаційному наративі, який формує російська сторона.

— Назвете їх?

— Думаю, що це не є інтригою або секретом — телеканал «Інтер», «Страна.ua», увесь холдинг Віктора Медведчука.

Окремий підвид на медіаринку сьогодні — це сайти, які я називаю «зливними», вони  з’явилися в останні два роки й за рахунок скупки трафіку отримали велику аудиторію. Але в моєму колі, коли я називаю їх серед лідерів медіаринку, про них ніхто не знає.

Це, наприклад, «Знай.UA» — замасковане україномовне видання, яке, наприклад, за даними дослідження, що робив ІМІ, стало ледве не основним майданчиком негативної та фейкової інформації про Порошенка. Це, зокрема, дані дослідження, яке робив ІМІ.

Є антикорупційні проекти — програми журналістських розслідувань, які роблять дуже хорошу роботу, але сфокусовані саме на цьому й теж живуть у своїй бульбашці. І мені здається, що більшість журналістів розуміють, що відбувається. Але хочуть і далі жити в тій реальності й думати, що воно само якось врегулюється. Втім не врегулюється, поки ми не почнемо говорити про це відверто, залишивши свої bubble. Поки не вийдемо із Фейсбуку й не почнемо розповідати про реальні потреби суспільства.

Тобто я хочу сказати, що журналістика більш сфокусована на впливі, на формуванні порядку денного для влади — як тодішньої, так і чинної. А також на корупційних зв’язках. І це було правильно свого часу, але ми дуже сильно себе занурили в цю, лише нашу, реальність. Ми почали працювати самі для себе й конкурувати просто за те, хто напише краще.

— Медіа для медіа.

— Саме так.

— Існує думка, що в Україні немає якісної журналістики, бо суспільство до неї не готове. Що ви думаєте про це?

— Медіа віддзеркалюють суспільство — це зрозуміла річ. Не може бути хорошої журналістики у країні, де існує політична корупція, де жахливий економічний стан і люди не звикли платити за контент. Криза довіри до журналістики існує в цілому світі. Вона якраз виникла десь до 2009 року — під час активного розвитку соціальних мереж та після великої рецесії. Коли люди перестали усвідомлювати різницю між тим, що висвітлюють професійні медіа, й тим, що подають соцмережі. І медіа теж у цьому винні. Бо втратили ореол, функцію експертності і фільтрації інформації. Фактично ми вичавили зубну пасту із тюбика, а як її назад увібгати, не знаємо — не можемо відповісти на це запитання.

— На радянську добу припали лише п'ять років вашого життя. У дорослому житті ви стикалися з тим, що таке «совок», радянщина? Якщо так, то що з цього найважче викорінити з медіасфери?

— Стикалася, звісно. Тому що жила в Криму, де ще на президентських виборах 1999 року й на парламентських 2002-го 20 % населення Керчі голосували за КПУ. І на інформаційних щитах у місті висіла друкована версія газети «Комуніст України». А найчисельніші мітинги були на 1 Травня і на річницю Великої Жовтневої революції.

Мені здається, що ознаки радянщини в журналістиці ще відчутні в регіональній пресі. Тобто частина ЗМІ на місцях просто висвітлює діяльність органів місцевої влади. Своєрідна придворна прес-служба, яка чомусь називається професійною новинною організацією. Це неправильно.

А загалом, я думаю, наше медійне середовище має ще переосмислити для майбутнього й роль Радянського Союзу, й того, що відбувалося з газетою «Правда» — її редакційною політикою замовчування. Бо це щільно, безпосередньо пов’язано з тим, як до медіа ставиться суспільство, як довіряє ЗМІ. Українське суспільства, яке було частиною радянського, було сильно травмовано, коли газета «Правда» розповідала про одну реальність, а з розпадом Союзу ми дізналися багато чого іншого. Навіть серіал «Чорнобиль», який щойно вийшов, для багатьох людей віку моїх батьків став одкровенням стосовно того, як працювала машина СРСР. Тобто переосмислення важливості правди, важливості пошуку істини ще має відбутися.

— Неодноразово чула від вас фразу: «Не шукайте простих відповідей на складні запитання». Крім соціальних мереж, які запитання у професії для вас є найскладнішими сьогодні? І які виклики, принаймні поки що, непереборні?

— Як медіа повертати довіру аудиторії — це ще один виклик у достатньо деструктивний час. У час, коли медіа стали ворогами і втрачають свою функцію експертності. Як ЗМІ достукатися до людей, які чимдалі відвертаються від нас. І навіть не знають, кому вірити. Якщо ще п’ять років тому медіа мали важливу функцію, то остання передвиборча кампанія, дуже брудна й дуже некрасива, все змішала. Скажімо, Порошенко і його оточення звинувачували «1+1» у маніпуляціях на користь Зеленського. І це, очевидно, зрозуміла частина суспільства. А інша частина не розуміла й чула від «1+1» звинувачення в маніпуляціях Прямого каналу: мовляв, «Прямий знищує Зеленського». І люди збагнули, що живуть у наративі «всі медіа в Україні контролюються олігархами», «всі медіа виконують певну функцію», «всі медіа є інструментами впливу конкретних людей». І навіть незалежні медіа, приміром, «Радіо Свобода», перебувають під постійним тиском того, що «вам цей матеріал замовив цей, а ту статтю замовив той». І коли Бігус опублікував своє розслідування по «Укроборонпрому», частина людей були впевнені, що це було зроблено в інтересах Коломойського. І що журналісти в цьому розслідуванні спрацювали в інтересах Зеленського, наприклад.

— Проти Порошенка, принаймні.

— Спрацювали проти Порошенка. І цей наратив існує. Від своєї мами я можу почути таке: «А що твоя колега працює на того чи того — я прочитала про це у блозі на Фейсбуці?». Тобто вимикається логіка, елементарний аналіз. Спрацьовує емоційна реакція на те, що в усьому винні медіа. У мене цей діалог із моєю мамою стався між першим і другим туром — «ви все брехали, ви спотворюєте картинку». І я зрозуміла: нам потрібно щось робити, бо це знищує професію.

— Сьогодні об’єкт вашого професійного піклування — «Українська правда». Чи знаєте ви, що до її створення у 2000 році, кілька місяців у 1999-му проіснувала «Електронна газета» — одне з перших електронних ЗМІ? Її створив Володимир Резніков, який перед тим був президентом Радіокомпанії України.

— Ні, не знаю про це. Але буквально днями ми зустріли Наталію Іщенко, яка розповіла, що за півроку до виникнення «Української правди» було створено видання «UA.Today». І вона була його засновницею. Це практично перше електронне інтернет-видання. Хоча багато людей вважають, що саме «Українська правда» стала першим онлайн-ЗМІ. Але насправді не так.

— Ви стали головною редакторкою інтернет-видання «Українська правда» у жовтні 2014 року — вас Олена Притула запросила?

— Так.

— Коли було засновано «Українську правду», коли сталася трагедія з її співзасновником Георгієм Гонгадзе, вас іще не було в дорослій журналістиці. До того, щоби традиційні ЗМІ почати цитувати «УП», журналісти йшли 4-5 років. Саме це видання розповіло про «Хонку», що, за великим рахунком, стало початком кінця президента Януковича… Чому вибір пані Олени пав на вас — досить молоду людину?

— Знов-таки, приватні розмови я не люблю виносити на люди — це неправильно. Але моє особисте враження — в мене вже був досвід менеджерський, який я отримала у проекті Hubs. За плечима була історія з Курченком, яка проявила мою принциповість. Я вважаю, що саме принциповість — одна з найголовніших рис характеру редактора незалежного інтернет-видання. І третє, напевно, був запит на молодих людей. І моя кандидатура дуже «лягала» в цей запит. Це моя думка. Але що думає Олена — треба запитати в неї.

— А було щось несподіване для вас під час першої бесіди, співбесіди з Оленою Притулою?

— До цього ми бачилися з Оленою один-два рази. А одного разу ми з нею їхали з першого поверху будівлі, де розташовані редакції «Української правди» і «Громадського». Я їхала на ефір «Громадського», а Олена на роботу. А потім уже через кілька місяців вона надіслала мені повідомлення: «Севгіль, доброго дня! Не хочете до нас в «Українську правду» головним редактором?». Я розгубилася, звісно. Але потім ми зустрілися, й вона все пояснила. Це якраз був час, коли Мустафа Найєм і Сергій Лещенко йшли до Ради. І вона вирішила запросити мене, за що я їй вдячна. Тому що це неймовірна довіра. Це великий ризик. Тоді, у 2014-му, мало хто міг уявити, що станеться через рік-два із країною, з медіа й безпосередньо з «Українською правдою».

Севгіль Мусаєва про те, що відбувалося в редакції «Української правди» після вбивства Павла Шеремета

— Через які найскладніші проблеми, ситуації вам як головній редакторці довелося пройти в «Українській правді»? І що ви вважаєте своїм найбільшими редакторським надбаннями за цей час?

— Насправді ці питання пов’язані. А викликів було багато. Тому що коли ти працюєш у мирній країні — це одне, а коли у країні, де йде війна й гинуть люди, — абсолютно інше. Я дуже емоційно сприймаю все, що відбувалося, й напевно, це нормально, бо я людина, жінка. Скажімо, Дебальцевський котел, вихід українських військ із Дебальцевого. Чи розстріл пасажирського автобусу під Волновахою, обстріл Маріуполя. Або коли тобі телефонують о першій годині ночі й розповідають про втрати на позиціях. Чи люди з окупованого Криму розповідають про обшуки в них. Усі ці події викликали в мене глибокі емоційні переживання, складно було. Втім особисто для мене найстрашніша історія — це, звісно, вбивство Павла Шеремета. Це був найбільший мій виклик — і як для людини, і як для менеджера. А найголовніше надбання в тому, що в цих надскладних умовах, коли це стається ще вдруге в історії видання, мені вдалося зберегти команду й пережити найстрашніший час в історії редакції.

— Виступаючи в цьому році із промовою перед викладачами і студентами Dartmouth College, ви сказали: після вбивства Павла «журналісти “Української правди” почали вимагати, щоб їхні більш суперечливі історії були опубліковані анонімно». За вашими словами, ситуація сприяла «атмосфері страху й відчаю в редакції». Це триває й досі? Як ви долаєте страх працівників видання?

— Це почалося майже одразу, коли багато співробітників зі мною мали досить відверті розмови: «Я не розумію, навіщо працюю? Я не можу зрозуміти — який у цьому сенс? Я дуже переживаю. Я боюся». І справді люди просили: можна я цю новину чи цей матеріал надрукую просто від «Української правди», бо я переживаю й моя мама чи мої батьки переживають через це. Навіть через рік після цього я стикалася з такими проханнями. Це досі дуже драматично. Те, що сталося з Павлом, травмувало редакцію «Української правди». Проте я дуже сподіваюся, що ми пережили цю трагедію. Я знаю, що багато людей пережили її не як убивство колеги, а як убивство друга, близької людини — як особисту трагедію.

— Вибачте, мушу ставити вам ці болісні запитання. Конверт із підтвердженнями того, що журналістів «Української правди» прослуховували, принесли в редакцію незадовго до вбивства Павла Шеремета. Ви розповідали, що не віднесли його в поліцію, бо не довіряли поліції на той момент. Чи жалкуєте ви за цим? І що би змінилося, якби ви віддали конверт правоохоронцям?

— Я дуже багато про це думала. І сильно переживала. У якийсь момент мені навіть довелося звернутися до психолога, бо в мене було враження, що я не зробила чогось як відповідальна людина, що могло врятувати життя. У такій ситуації ти весь час думаєш про те, що недогледів, не оцінив рівня безпеки ситуації. Хоча ми досі не знаємо, хто приніс конверт і з якою метою. Але, аналізуючи рівень токсичності навколо «Української правди», думаю, що мені потрібно було як керівнику діяти, привертати увагу до ситуації. І якби в мене була можливість повернутися назад у часі, хоча я не люблю умовного способу, я би, звісно, того ж дня віднесла конверт до поліції. Я би говорила про це публічно. Але на той час чомусь ми вирішили, що будемо намагатися зрозуміти, хто прослуховував, хто приніс конверт, почнемо власне розслідування й тільки потім зробимо цю інформацію публічною.

Я проаналізувала вміст конверта і зрозуміла, звідки був витік інформації. Пригадала всі розмови, які ми вели. В основному джерелом витоку інформації були Фейсбук, Вайбер і групи у Фейсбуку. Але одразу звинувачувати когось, мені здавалося, неправильно.

Так само мене всі просили, аби я віднесла свій телефон у поліцію, коли «Миротворець» опублікував у 2016 році моє ім’я. В «Українській правді» я опублікувала лист, що це неприпустимо, неправильно. На мене, звісно, багато критики посипалось. Були погрози у приватних фейсбук-повідомленнях.

Того ж дня мені зламали телефон — із нього зникли всі дані, всі фотографії. І коли я віднесла його спеціалістам, вони сказали: «Ми не можемо зрозуміти, що з ним відбувалося, але інформація просто зникла. Ви її не можете відновити». Це сталося якраз на тому тижні, коли я була під атакою через позицію по «Миротворцю». Був травень — якраз за два місяці до вбивства Шеремета. Мені сказали, звісно, написати заяву на Авакова чи Луценка з приводу погроз і віднести телефон у поліцію. Але я подумала: навіщо я буду привертати увагу до себе? Мені здавалося, що це може бути сприйнято як бажання попіаритися на цих загрозах. А тепер, аналізуючи все, я, звісно, розумію, що це потрібно було робити.

— Що було в тому конверті? Які конкретні речі цікавили тих, хто прослуховував редакцію, й до кого із журналістів апелювали?

— Аналітичні записки з розмов, які я або частина редакторів «Української правди» вели стосовно нашої роботи. Найцікавіше, що деякі заявки, наприклад, щодо Матвія Нікітіна, який якраз працював у нас керівником напрямку журналістських розслідувань, розповідав, що його знайомий адвокат знайшов, що номер Матвія прикріпили до якоїсь справи й тепер прослуховують. І я зрозуміла, що він обговорював із джерелом можливу тему для матеріалу, але мені її так і не заявив. Утім навіть доповідна такого рівня потрапила в цей конверт.

— Так щільно відстежували дії редакції…

— Я була здивована тим, наскільки глибоко вони знають усе. Скажімо, моє повідомлення у Вайбер повністю процитоване. Або я пишу колегам у групу «Української правди» на Фейсбуку: «Привет всем! Андрей Самофалов, мы идем с тобой на допрос в НАБУ, нас вызвали по делу Мартыненко». І це теж лягає в доповідну записку для когось. Виявляється, є люди, є ресурс, який займається виключно тим, що відстежує діяльність журналістів. Це викликає дуже багато питань. Тобто, з одного боку, я була здивована, а з іншого — налякана.

— У другу річницю вбивства Павла ви казали, що «важливо не спускати на гальмах те, що роблять правоохоронні органи, і змусити їх публічно відзвітувати про те, що було зроблено за два роки». Вже майже три минуло (інтерв’ю Севгіль Мусаєвої було записано на початку червня 2019 року. — Ред.). Олекса Шалайський, учасник нашого проекту, вважає, що вбивство Павла Шеремета не було й не буде розкрито не тому, що влада, конкретно на той момент президент Порошенко не хотів. А тому, що не вистачає професіоналізму у правоохоронних органів. Він каже: «Просто тупо не можуть, тому що не вміють. Адже на роботу беруть не тих, хто вміє, а тих, хто слухняний».

— Напевно, Олекса Шалайський не спілкувався з тими слідчими, а я спілкувалася й можу також говорити про їхній професійний рівень. У мене він справді викликав багато запитань. Найстрашніше для мене було те, коли я рік майже ходила на допити стосовно цієї справи. Бо її передавали від одного слідчого до іншого. Спочатку допитував Вадим Головін, потім допитував Сергій Князєв, потім іще один керівник слідчого департаменту. І всі вони ставили одні й ті самі запитання. І щоразу, а таких допитів було десь п'ятнадцять, я розповідала одну й ту саму історію. Ви маєте мене зрозуміти, як це — 15 разів розповідати, як убили твого колегу і твого друга. І щоразу після цих допитів я приходила в редакцію «УП» й мала керувати кореспондентами. При цьому емоційно була просто розбалансована, мене це пригнічувало і як менеджера, і як людину.

— Певно, що і з колегами Павла, і з друзями ви говорите про це. Як ви думаєте, чи буде розкрито цю справу? Що журналісти можуть ще зробити? І можливо, не тільки журналісти.

— Має бути загальний тиск. Бо, на жаль, тиск був здебільшого з боку нашої редакції, «Громадського ТБ». Навіть коли ми прийшли на прес-конференцію Порошенка в чорних футболках із написом «Хто вбив Павла?», це викликало критику частини колег. Хоча ми нікого не звинувачували. Ми намагалися привернути увагу влади до цієї справи будь-яким шляхом. Тому критичне ставлення частини київських журналістів мене дуже тоді образило й засмутило. Мені здається, якби була солідарність і постійна увага до цієї теми — можливо, розслідування зрушило би з місця. Так, фільм Дмитра Гнапа «Вбивство Павла» допоміг привернути увагу до теми. Хоча, звісно, не дав відповіді на запитання, що сталося.

Та я чомусь вірю, що вбивство буде розкрито. Але я розумію, що це більше моя самовпевненість, моє бажання... У липні минає третій рік із того часу. Напевно, не було дня, коли б я не думала, хто це зробив і чому. Це найголовніше питання, яке мене мучить, із яким я живу. Я просто не можу зрозуміти мотив людей, які це зробили.

— Зазвичай учасникам проекту я ставила запитання «Чи є в Україні свобода слова? І якщо — так, чи повною мірою користуються нею журналісти?». Ви наштовхнули мене на інше. Всередині цеху немає не те що довіри, більше того — колеги можуть підозрювати одне одного в самопіарі заради власних інтересів. Може, це є особливістю свободи слова сьогодні?

— Існує певна монополія на правильну правду, у Фейсбуку зокрема. І ще ми чомусь втратили цю важливу якість — слухати один одного. Тобто починаються просто загальні звинувачення: «Ти корупціонер!» — «Ні, ти корупціонер!». Українські журналісти критику не сприймають. Їм здається, що вони істина в останній інстанції. Щось не так — і: «Ти підтримуєш Порошенка», а частина людей, лояльних до Порошенка, звинувачували журналістів, що ті працюють на олігархів. Таке спрощене відчування, чорно-біле сприйняття реальності — дуже загрозливе. Точка зору людини сприймається поверхнево: той працює у холдингу Ахметова, тому не дивно, що пише саме так. А той — навпаки — латентний порохобот.

Дуже добре пам’ятаю, коли я написала у Фейсбуку пост про те, що мені не сподобалася стратегія НАБУ стосовно справи Насірова. Я розкритикувала те, що НАБУ зробило. Що був тиск на суд, що був мітинг — це неправильно. І дехто писав моїм знайомим: «А что это Мусаева начала линию Администрации президента гнуть?».

— Тобто в головах оселилося спрощене поняття «зрада-перемога»? А відтінків, причинно-наслідкових зв’язків немає?

— Ні, відтінків немає.

— А як на вашу думку, чи передбачає поняття свободи слова, що журналісти під час війни мають право про щось мовчати?

— Ні. І це найбільша помилка українських журналістів.

— Про що все ж таки мовчать журналісти, і це небезпечно для завтрашнього дня?

— Дуже мало уваги приділяється населенню на окупованій частині. Це також вплив, заборона «Миротворця». Фактично після публікації списків «Миротворця» ніхто із журналістів не їздить на тимчасово окуповану територію. І ми не знаємо, що там відбувається. Тобто ми відрізали себе від того життя, й частина української медіаспільноти сказала: «Це правильно». Вони там живуть і живуть. Хоча, якщо ми говоримо, що це наші громадяни — ми маємо про них знати й розповідати. Так само про кримчан, які живуть в окупованому Криму. Ми маємо їздити на півострів і розповідати, чим він живе. Якщо ми говоримо, що Крим — це Україна, що Донбас — це Україна. Натомість ми почали жити в інформаційному порядку денному Генерального штабу — брати інформацію винятково з його зведень. Дуже мало було репортажів із зони АТО. У нас взагалі надто мало особистих та редакційних ресурсів для того, аби їздити на фронт і висвітлювати те, що там відбувається. Зокрема, те, що в українській армії не все ідеально. Що там є мародерство, насилля.

— Ви вважаєте, що українські журналісти не їздять на непідконтрольну територію Донбасу чи в Крим лише тому, що бояться потрапити до списків «Миротворця»?

— Ні, звісно. Це небезпечно — і я про це теж маю сказати. Коли ми відправляли журналістів на Донбас, я сильно переживала як редактор за їхню безпеку. Декільком колегам, які робили матеріали в окупованому Криму, і в тому числі із процесів над кримськими татарами, був заборонений в’їзд на півострів. Тут ви абсолютно праві. Але мені здається, що ми зараз навіть не намагаємося робити спроби. Ми змирилися. Втім, наприклад, «Громадське» знайшло можливість поїхати до Керчі і зняти матеріал про трагедію (Місто могильної тиші: спецрепортаж із Керчі. — Ред.), коли стрілок убив більше 20 дітей у коледжі.

— А наскільки виправдано те, що, скажімо, журналістки Ірина Ромалійська та Олена Лунькова їздили до Криму за акредитацію МЗС РФ? Тоді журналістська спільнота загалом дуже напружено поставилися до цього...

— Так, але це неправильно — засуджувати колег, які намагаються робити свою роботу, їздити, писати про життя в Криму й висвітлювати процеси над українськими громадянами. Це українські громадяни, які перебувають там у складних умовах.

— Втім деякі колеги вважають, якщо ти береш акредитацію в російському відомстві, то легалізуєш право РФ на владу у Криму.

— Я вважаю, що це вимушений крок, на який журналісти йдуть, аби розповісти, що відбувається з українськими громадянами в окупованому Росією Криму. І це в момент подання матеріалу треба визначити: мовляв, ми отримали акредитацію у країни, яка веде війну проти нашої держави. Бо в нас немає іншої можливості на отримання офіційного дозволу на роботу в окупованому Криму. Ми не визнаємо, що це якийсь легальний документ. Але вважаємо, що пріоритети захисту прав людини, захисту громадян України, які зараз живуть в окупації, важливіші.

Саме людські історії можуть найкраще розповісти про стан речей на окупованих територіях Криму та Донбасу. Бо коли я, приміром, показувала в Гарварді документальний фільм «Віддалений гавкіт собак» — про хлопчика, який живе на лінії розмежування, мої одногрупники змогли зрозуміти цю трагедію. Вони прониклися, в них виникла емпатія. Мирне населення викликає більше емпатії, ніж військові. І ми маємо це теж розуміти.

— Ви спілкуєтеся з кимось із колег у Криму?

— Всі виїхали, з ким я спілкувалася. З Лілією Буджуровою спілкуюся, яку дуже поважаю й захоплююся нею.

— Є різниця між тим, як старші журналісти-кримчани сприймають ситуацію з анексією Криму й колеги молодшого віку?

— Так. Старші люди емоційніше ставляться до цього. Я в них більше відчуваю біль за те, що сталося, ніж у молоді.

— Чи не виникало у вас думки порівняти долю кримськотатарського народу з долею якогось ЗМІ?

— Не було.

— Ви в журналістиці не так давно, але дуже глибоко й емоційно. Тому можуть приходити несподівані аналогії…

— Ну, можливо, в чомусь схожа на долю «Української правди». Можливо. Трагедія 1944 року для кримських татар — відправна точка. Для «УП» — це трагедія з Георгієм Гонгадзе. Потім повторення ситуації в 2014 році — анексія Криму, переслідування значною мірою представників кримськотатарського народу, а для редакції — 2016 рік, убивство Павла Шеремета. З іншого боку — це мирний спротив у кримських татар за право повернення, за правду фактично, за їхнє право на існування. І прагнення «Української правди» — так само змінити щось у цьому суспільстві. Теж її мирний спротив.

— Чи доводилося коли-небудь «Українській правді» не друкувати чи знімати матеріал або не висвітлювати певну тему через загрозу конкретним людям, країні в цілому? Скажімо, у вересні 2017 року СБУ просило видання тимчасово вилучити із загального доступу статтю «про зрив державної програми реформування оборонно-промислового комплексу, бо вбачає у ній розголошення державної таємниці».

— Зі Службою безпеки ми, звісно, не погодилися і сказали, що маємо право це робити, тому що йдеться про зловживання в цій сфері.

Але були випадки, коли, наприклад, з’являлася інформація про звільненого заручника. І навіть людина, яка про це повідомляла, називала конкретне ім’я. А потім просила, аби ми прибрали його, бо людина перебуває ще на окупованій території й це може мати небезпеку для неї. У мене як у редактора була дилема — що робити, коли тобі телефонує сам автор посту з таким проханням. Ми пішли назустріч.

Інша ситуація стосувалася побитого громадянина у Криму. Теж один із правозахисників повідомив його ім’я. І «УП» написала про це. А потім виявилося, що потерпілий перебуває ще на окупованому півострові й це теж небезпечно для його життя. Такі випадки викликають дискусію.

Були дуже дивні випадки, коли, приміром, ми даємо інформацію Генерального штабу, яку опублікував сам Генштаб. А потім нам телефонують з Адміністрації президента й кажуть, що не три військових загинули, а двоє загинуло й четверо було поранено. А з часом «зменшується» кількість поранених. Нам пояснюють, що це була прикра помилка. Але в цьому випадку я пояснюю: ми так і напишемо, що спочатку надійшла така інформація, а потім її змінили. Тобто не будемо просто викреслювати те, що було до цього.

— Ви робили телепрограму «Громадське. Крим», на каналі ZIK вели програму «Джокери» — проект про тих, хто фінансує політичні партії України. Тобто залаштунки телебачення вам відомі. Завдяки яким знахідкам телеканали сьогодні найбільше впливатимуть на аудиторію?

— Сьогодні у тренді саме інформаційні телеканали, які запрошують на ефіри одних і тих самих експертів, зокрема із Фейсбуку, й обговорюють із цими кочівниками однакові теми. Як це відбувається? Сидять двоє ведучих у студії, розпитують експерта. Для інформаційної сітки дуже складно підібрати справді якісних фахівців. Беруть часто тих, хто переслідує власні цілі, формує у глядача певне бачення.

Потрібно створювати якісний аналітичний продукт, історичні програми, які допоможуть аналізувати події. «Работать вдлинную», як кажуть. Це вихід. Бо журналістика подій, новинна журналістика — це було трендом 2013-2014 років. До Майдану такого не було. Наразі прийшов час аналізу важливих речей — час авторських проектів. Мені здається, нам не вистачає особистостей в українській телевізійній журналістиці, які можуть, приміром, один раз на тиждень викласти свій особистий погляд на те, що відбувається у країні, куди вона рухається й так далі. Нехай це буде суб’єктивна думка. Але, звісно, це має бути талановита, дуже інтелектуальна людина і програма.

— Коли ви поїхали на навчання, роль ведучого програми «Джокери» взяв на себе Михеїло Саакашвілі. Що це, на вашу думку, за явище в українському телепросторі, коли ведучими стали політтехнологи, політологи, політики?

— Таким було рішення керівництва проекту. Я вважаю його дуже неправильним. Я про це дізналася вже потім. Мені просто повідомили: оскільки ти поїхала на навчання — ми вирішили віддати твою функцію Михайлу Саакашвілі. Я розумію, бажання телеканалу привернути увагу. Але воно руйнує довіру до журналістів, до професійності цієї роботи.

— Шоу-майданчики.

— Так, це шоу, звісно. До речі, Ленур Іслямов (російський та український бізнесмен кримськотатарського походження. Певний час — колаборант з російською окупаційною владою в Криму. Через деякий час після анексії Криму Росією ненадовго зайняв пост заступника Голови Ради Міністрів Республіки Крим. Зараз мешкає в Україні. Власник (97 % вартості) телекомпанії ATR. Один із організаторів кримськотатарського батальйону, дислокованого в Херсонській області України. — Ред.) був ведучим ток-шоу на телеканалі ATR. Вважаю, що це теж не дуже правильно, краще би цим займалися професійні журналісти. Але набувши статусу медійної людини, вони привертають дедалі більшу увагу численних підписників у Фейсбуку. Бо ми живемо й рухаємося в парадигмі, яку формує соцмережа. Я не люблю Фейсбук і намагаюся все рідше дописувати туди.

Севгіль Мусаєва: «Тренд журналістики майбутнього – це вибудовування горизонтальних стосунків із читачем»

— А якщо брати аналог створення проектів в інтернет-журналістиці — які думки клубочаться в голові головної редакторки «УП»?

— Інтернет-журналістика має почати розповідати, як вона працює. Як вона працює із джерелами, як вона аналізує інформацію. І це має відбуватися в онлайн-режимі.

— Тобто потрібно певні залаштункові речі, інструментарій розкривати?

— Обов’язково. Тому що люди розгублені. Вони не можуть зрозуміти, в чому різниця —  знову ж таки — між професійною новинною організацією й постом у Фейсбуку. Аудиторії треба це пояснювати. І говорити відверто про роботу над помилками. Про те, що це за помилки, як вони трапляються. Тобто налагоджувати відвертіший діалог із читачами. Тому що тренд журналістики майбутнього — це вибудовування горизонтальних стосунків із читачем. Бо ми втратили ореол експертності. Ми втратили монополію на поширення інформації, на правду. Тому маємо змінити свої підходи до роботи.

— Скажіть, Олександр Дубінський — єдина людина, якій заблокували блог на «Українській правді»?

— Олександр Дубінський вважав, що так вирішила Олена Притула. Але це було моє рішення. Мені набридло, що він використовував майданчик «УП» для поширення неперевірених фактів та інформації, яка не відповідала дійсності, маніпуляцій. Я вже не пам’ятаю, що то була за історія, але вона мене дуже сильно обурила…

— Історія пана Дубінського була про те, що Мустафа Найєм зустрівся з Михеїлом Саакашвілі в ресторані й вони замовили пляшку вина, яка коштувала нібито половину зарплати депутата Найєма. Хоча ви пояснили, що причиною заблокування блогу стало те, що Олександр пропіарив у ньому свою програму. Комусь ще закривали доступ?

— Не закривали, але писали певні помітки. Наприклад, перед блогом Віктора Уколова написали, що він фактично працює на Адміністрацію президента, а багато хто з читачів цього не знав. До речі, це було зроблено на прохання інших читачів: «Це неправильно. Треба пояснити». Я, звісно, погодилася з цим. Дуже багато фідбеків ми отримуємо від аудиторії. Фітбек стосовно Дубінського також був від читачів.

— Яким чином журналісти мають брати інтерв'ю в тих, кого ми називаємо представниками злочинної влади Януковича, а можливо, у ватажків «ДНР-ЛНР»? Щоб ці інтерв’ю були корисними для аудиторії?

— Готуватися треба. Просто журналісти перестали готуватися. Приміром, усі останні інтерв’ю з Коломойським, які я дивилася, показали, що мало хто із журналістів був добре підготовлений до розмови. Або ви не торкаєтеся теми «Приватбанку», якщо не розумієтеся на ній, або — перед інтерв’ю консультуєтесь у людини, яка займалася процесом і може ввести вас у курс справи. Навіть із декількома експертами. Щоби зрештою поставити запитання, які наблизять до істини під час інтерв’ю, й не дозволити людині маніпулювати вами. А Коломойський уміє робити це дуже красиво.

— Я дуже добре пам’ятаю обличчя прем’єра Гройсмана, якому ви експертно відповіли на «Свободі слова» у Вадима Карп’яка...

— Ну, я тоді теж у чомусь була неправа і вважаю, що це було занадто емоційно, зараз би я трохи інакше формулювала запитання. Але його розгубленість була відчутна. Насправді всім сподобалося не моє запитання, а вигляд обличчя прем’єра — це було дуже смішно.

Щодо ймовірних інтерв’ю з ватажками «ДНР-ЛНР»: так само треба готуватися і формулювати позицію. І перед такими інтерв’ю потрібно у ваших читачів чи глядачів запитувати: що ви хочете дізнатися від цієї людини? Я знову про важливість горизонтальних відносин з аудиторією. Люди хочуть брати участь у творенні матеріалу, їм важливо бути причетними. Думаю, в майбутньому журналіст говоритиме: «Це питання від Георгія…». Тобто варто буде чергувати запитання, поєднувати професійний підхід із тим, що пропонуватимуть люди. Важливо розуміти свою аудиторію, знати, що їм цікаво, що не цікаво.

— Ви півтора року навчались у Лондоні та Сполучених Штатах. А також відновлювались емоційно. У вас з’явилися нові ідеї щодо роботи?

— В Оксфорді я навчалася у Reuters Institute for the Study of Journalism — це центр, який займається саме дослідженнями. Свою роботу «Як перебудувати довіру до медіа. На прикладі “Української правди”» я писала якраз у колишнього головного редактора The Guardian Алана Расбріджера — про відновлення довіри до медіа. А в Гарварді я була стипендіаткою програми для журналістів Nieman Fellowship. Повернувшись додому, я намагатимуся відновити цей чесний і відвертий діалог з аудиторією. Я бачу в цьому своє завдання. Є план, хочу зробити конкретні речі, але не хочу їх анонсувати зараз. Не кажи гоп, поки не перестрибнеш — є така приказка.

А щодо розуміння себе — я багато чого зрозуміла. Проаналізувала помилки або якісь речі, які відбувалися в «УП». Я переживала за нашу професію і за країну. Загибель Шеремета мене сильно вразила. Насправді на той час я переживала особисту кризу, пов’язану з різними спектрами життя. І цей час допоміг мені проаналізувати, повернутися до себе, зрозуміти, в тому числі, важливість журналістики. Бо восени 2018-го перед від’їздом на навчання я просто не розуміла, куди ми рухаємося у професії, куди йде країна і що взагалі відбувається.

— Мирослава Гонгадзе боролася за те, щоби справа її чоловіка розслідувалася. Аргументом стали її слова: «Окей, поки вбивство вашого колеги-журналіста буде залишатися для вас професією, а не особистою справою, з вами зроблять те саме, що зробили з Георгієм, по одному. Ви мусите зараз щось зробити, ви мусите об’єднатися». Чому те об’єднання журналістське розсипалося? Чому на певних етапах спрацьовують тимчасові медійні рухи, замість системної роботи однієї постійної організації?

— Напевно, тому що вони ситуативно виникають на фоні якихось подій, а сформованого ціннісного запиту — за що ми виступаємо — немає. Тобто немає організації, яка могла би об’єднувати журналістів не навколо трагічних подій, суспільних потрясінь або цензури й тиску часів Януковича. А навколо професійних стандартів і захисту прав журналістів у цілому, незважаючи на те, що відбувається зараз у владі. Тобто всі попередні рухи були реакцією на щось — потрібно створювати організацію з нуля. Журналісти, як і українське суспільство, поляризовані, немає довіри одне до одного. Немає єдиних цінностей. Але якщо ми не сформуємо їх, буде дуже складно потім.

— Поряд із тими викликами, про які ми говорили, проблему стосунків усередині цеху потрібно виносити на журналістський дискурс чи вона ще має визріти?

— Визріти має. Я думаю, що ми всі — незважаючи на те, хто з нас де працює, — маємо усвідомлювати, в якій загрозливій ситуації професія. Чи то незалежні медіа, чи то олігархічні телеканали, чи то проросійське видання.

— Ви розповідали про п’ять нагород конкурсу PRESSZVANIE. Чим для вас є професійні відзнаки? Які з них для вас найдорожчі?

— Якщо буде точним, нагород PRESSZVANIE уже шість. Минулого року я отримала цю премію ще й як найкращий редактор. Причому сама я не подавалася, мене хтось зареєстрував. А дізналася, що виграла, коли хтось тегнув мене у пості на Фейсбуку. Це була дуже смішна ситуація.

Я не орієнтуюся на нагороди та їхню кількість. Звісно, журналістські премії потрібні, варто визначати людей, які добре роблять свою роботу. І конкурс «Честь професії» — також важлива історія. Хоча методологія його проведення може викликати питання. Мені здається, телевізійних журналістів порівнювати з інтернет-медійниками не зовсім правильно. З іншого боку, мені подобається те, що увага фокусується на професійному поданні теми матеріалу: «Найкращий телевізійний журналіст», «Найкращий радіожурналіст». Тобто перемагає не конкретний журналіст, а порушена тема. Скажімо, Мар’яна П’єцух цього року отримала нагороду за цикл матеріалів про Катю Гандзюк — і це був важливий посил для суспільства. У США я теж побувала на кількох церемоніях вручення престижних відзнак. Скажімо, багато з них узяла Dallas Morning News за розслідування Pain and Profit про страхову медицину у штаті Техас. Робота про те, як неправильно працює система страхування — маніпуляції, зловживання призводять до того, що люди страждають і фактично вмирають.

Було приємно, коли мене відібрали в числі 12 іноземних журналістів на стипендію в Гарвардському університеті — це було визнання. І не в Україні, а за її межами — визнання одного з найкращих університетів світу почесною програмою, яка існує 80 років, через яку пройшли сотні американських та іноземних журналістів. Мені було також приємно, коли мене як учасника програми Nieman відібрали прочитати лекцію пам’яті журналіста Бернарда Носситтера перед викладачами і студентами Dartmouth College. Хоча я розумію, що відібрали не мене, а порядок денний України, українську тематику, яка цікава і потрібна студентам цього коледжу.

— Тривалі поїздки на навчання трапляються не щодня. Як ви відпочиваєте, чим наповнюєтеся? Чи можете дозволити собі розслабитися?

— Вигорання в мене і сталося через те, що я не могла розслабитися, що дуже емоційно сприймала все, що відбувається. І телефон був 24 години на добу зі мною. Серед ночі або о четвертій ранку мені хто завгодно міг додзвонитися. І сама я вночі продивлялася сторінку «УП»: чи немає помилок. Це все було. Я відчувала неймовірну відповідальність, особливо коли після трагедії лишилася на деякий час сама. Тому що Павло Шеремет та Олена Притула дуже сильно мені допомагали на початковому етапі. А потім ця вага відповідальності лягла на мене. І в підсумку я практично вигоріла професійно й емоційно. Хоча тоді мені допомагав спорт: я плаваю, займаюся «гарячою» йогою, бігом. Ну й читання в чомусь допомагало.

— Два з половиною роки ви писали книжку Мустафа Джамілєв. Незламний». Це було певне переключення на іншу тему чи частина професії?

— Частина професії. Процес написання був дуже виснажливий. Я постійно перебувала в оперативній роботі, а книжка вимагає концентрації уваги декілька годин на день. Це складно. Я писала її фактично, коли в мене був час, — по ночах. І це теж забирало сили.

Втім «Мустафа Джамілєв. Незламний» — дуже потрібна для того часу книжка, бо насправді ми ще мало чого знаємо один про одного — український народ про кримськотатарський і навпаки. І моя робота порушила багато питань кримськотатарської ідентичності, яка після 2014 року стала частиною українського контексту.

А мені особисто цей проект довів, що я можу робити не тільки оперативні матеріали, не тільки стрічку новин, яка йде в архів. А й книжку, яка залишається, яку можуть читати. І я вже працюю над наступною книжкою.

— Тематика буде теж кримськотатарська?

— Ні, тема стосується безпосередньо моєї професійної роботи.

— Наостанок запитання, яке ви поставили собі й колегам промовою у Dartmouth College: «Якою повинна бути журналістика в епоху пост-правди, і як ви зберігаєте довіру читачів, якщо який-небудь політик може назвати вас брехуном?»

— Факти, факти, факти. Пояснювати людям, як ми робимо те, що робимо, як ми працюємо. І пояснювати дуже математично. Тобто правда має стати нашою математикою, нашою роботою. Тому що фактично ми інженери суспільства, інженери людських душ. А інженери мають дуже добре знати математику. Я думаю, що якраз математика журналістики — це правда і факти. І ми маємо аналізувати факти і намагатися дошукатися до істини в цей складний час, у час суспільних потрясінь.

— Душею займається не лише математика. А лонгриди, а рубрика «Життя»?

— Я маю на увазі перш за все інформаційну журналістику. Якщо дивитися ширше — в журналістику має повернутися людяність. Її там дуже не вистачає. Ми маємо бути емпатами, маємо розуміти людський біль і не триматися осторонь болючих процесів, які в Україні тривають.

Текст — Олена Холоденко

Фото, відео — Світлана Григоренко, Олексій Темченко