Журналістика в період виборів стала головною темою Х Всеукраїнської конференції журналістів-розслідувачів, яка відбулася в Києві 7-9 грудня. У 2019 році українські журналісти висвітлюватимуть одразу дві кампанії – президентську і парламентську. Міжнародні спікери поділилися з українськими колегами досвідом, як під час виборів подолати інформаційні маніпуляції, проблему фейкових спостерігачів і небезпеки, що несуть із собою розслідування про політиків.

Розрізняйте справжніх і фейкових спостерігачів

Журналісти, які висвітлюють вибори, мають досконало знати виборчі процеси та відрізняти справжніх безсторонніх спостерігачів від заангажованих. До цього медійників закликала директорка Європейської платформи за демократичні вибори (EPDE) Штефані Шиффер (Stefanie Schiffer). EPDE об’єднує 13 організацій у різних країнах, від Україні — «Комітет виборців України» та «Опора».

«За останні роки організації спостерігачів ростуть, як гриби. Десятки, сотні таких організацій. Вони мають фінансування, проводять прес-конференції. Але журналістам необхідно розуміти, хто ці люди. Чи вони справді спостерігачі, чи політично мотивовані доповідачі, які не мають жодної методології, даних і об’єктивної оцінки. Авторитарні країни намагаються делегітимізувати сам інститут спостерігачів. Це велика небезпека», — наголосила пані Шиффер.

Часто такі «спостерігачі» стають коментаторами в російських ЗМІ. EPDE намагається протидіяти цій загрозі. Платформа ідентифікує фейкових спостерігачів і пише щодо них звіти у парламенти європейських країн. Приміром, під час останніх виборів президента у Російській Федерації нарахували 482 фальшивих спостерігача, 35 з яких — у Криму. Звіти щодо цих людей можуть у подальшому слугувати для накладення на них санкції.

«Такі несправжні спостерігачі мають декілька ознак. У них немає методології або ж вона часто суперечить міжнародним практикам. Вони говорять у загальному, наприклад: “Вибори були такі ж гарні, як у Франції”. Такі “спостерігачі” не належать до перевірених профільних організацій. Вони найчастіше представляють ультраправі чи ультраліві політичні сили. Крім того, треба дивитися на фінансування. Переважно їх фінансують уряди чи пов'язані з ними громадські організації тих країни, де проходять вибори», — каже пані Шиффер.

Соціальні мережі та зміни законодавства — виклики для медійників

Останні виборчі кампанії або референдуми в Європі супроводжувалися маніпуляціями в соціальних мережах, що стало викликом для журналістики. Наприклад – під час кампанії Brexit у Великій Британії, про яку нагадав представник Європейського офісу Dart Center for Journalism and Trauma Ґевін Різ (Gavin Rees).

«Ми живемо у королівстві кривих дзеркал, де ні одна сторона не може нормально донести свою точку зору. Обидві сторони — за і проти виходу Великої Британії з Європейського Союзу — хитрували. Проте ті, хто лобіював вихід, відверто брехали, вони використовували технології, як Cambridge Analytica, коли у соціальних мережах поширювали інформацію про “мільйони турків, що заполонять Велику Британію”. Потім це все видалили і зараз вкрай важко навіть знайти цю інформацію, щоб щось довести», — розповів він.

Пан Різ розкритикував прагнення донести щодо проблеми іншу точку зору, яка є завідома неправдивою. Він переконаний, що це не є можливістю «дослухатися до опонентів», а звичайне поширення фейків і дезінформації. Навпаки, каже він, варто справді зрозуміти протилежну позицію і лише тоді у «чесній бесіді» дійти консенсусу.

Інша складність для журналістів – зміна виборчого законодавства. Наприклад, у Молдові воно змінилося таким чином, що кандидатами в депутати стали близько 5 тисяч осіб, розповів Думітру Стоянов (Dumitru Stoianov), фактчекер і координатор правозахисної організації RISE Moldova. «Три тисячі з них — технічні кандидати. Але тепер для такої організації, як наша, де працює п’ятеро людей, просто нереально відстежити і розповісти про всіх цих кандидатів», — зауважив пан Стоянов.Тим журналістам, хто хоче провести транскордонне розслідування, він також порадив звертатися до організації «N-vestigate».

Де межа між публічним і приватним життям політика?

Серед спікерів розділилися думки щодо необхідності висвітлення особистого життя політиків. Штефані Шиффер зазначила, що в Німеччині ця тема — табу. Проте американський журналіст, лауреат Пулітцерівської премії Девід Кей Джонстон (David Cay Johnston) наголосив: усе залежить від контексту.

«У нас були політики, які прагнули заборонити гомосексуалів, а потім виявлялося, що він сам був гомосексуалом. Були політики, які хотіли заборонити аборти, а потім виявлялося, що вони оплачували ці операції своїм коханкам. Такі історії — інша справа», — вважає американський журналіст.

Приклад важливості інформації про особисте життя політиків навів і Думітру Стоянов. Він розповів про історію з молдавським політиком. Той оплачував сину дороге навчання у Великій Британії грошима, які відмивав у офшорах.

Як уберегтися від атак і витримати критику?

Девід Кей Джонстон радить розслідувачам оприлюднювати свої знахідки поступово, щоб бути готовими до атаки фігурантів розслідувань у відповідь: «Якщо ви знайшли десять кричущих фактів, не видавайте їх усіх в одному матеріалі. Будьте готовими до того, що вас можуть атакувати. Я бачив, як руйнуються кар'єри багатьох журналістів через те, що вони неправильно керували ризиками».

«Будьте пильними, але не бійтеся. Коли вам говорять, що ви своїми текстами “підриваєте країну”, рішуче кажіть: ні. Невже хтось хоче, щоб нами керували злочинці? Не поступайтеся ні п'яді з ваших принципів. Думайте холоднокровно, особливо, коли на вас намагаються напасти», — наголошує пан Джонстон.

Якщо ж ви працюєте в невеликому ЗМІ, але прагнете більшого розголосу для свого розслідування, пан Джонстон радить кооперуватися з великими медіа. Приміром, у розсилці його агенції DCReport.org, де автори працюють на волонтерських засадах, є 10 тис. електронних адрес. Часто роботи DCReport.org передруковують Los Angeles Times, New York Times, AP тощо. «Намагайтесь, щоб якомога більше журналістів читали ваш сайт», — каже він.

Щодо конфліктів у самому журналістському середовищі, то медійники пропонують звертати увагу лише на ті коментарі, які підтверджені фактами. А голослівні звинувачення — ігнорувати. «Ми не маємо одне одному подобатися, але маємо бути солідарними. Особливо під час конфліктів. Коли є небезпека, журналісти мають працювати одним фронтом. Приміром, коли когось викрадають — про це мають писати всі», — вважає Ґевін Різ.

Він додає, що варто розділяти критику і словесне насилля. Також треба зважати на авторів цих текстів: чи це бот, чи людина, чи троль-садист. Тролі намагаються зачепити, викликати в людини реакцію на його слова. «Гнів — це нормально. Проте, коли це гнів, який змішаний із сумом, то це склеює нас. Він не дає далі рухатися. Я намагаюся, до прикладу, аналізувати – чи цей гнів підсилює мої можливості, чи навпаки зменшує продуктивність – і вже відповідно діяти», — каже пан Різ.

Думітру Стоянов розповів, що в їхній редакції критику ділять на дві великі групи. Перша — від державних органів. Цю реакцію одразу публікують, чим «убивають двох зайців»: показують, що не бояться влади, та подають іншу точку зору. Друга група — тролі й диванні експерти. Їх ігнорують.

Фото надані організаторами