Микола Вересень: «В Україні немає інформаційної війни. Просто українські ЗМІ брешуть набагато менше за російські»
Микола Вересень: «В Україні немає інформаційної війни. Просто українські ЗМІ брешуть набагато менше за російські»
Четвертого вересня в програмі «Ехо України» на Прямому каналі, обговорюючи ініціативу Президента перейменувати столичну вулицю Героя Радянського Союзу Івана Кудрі на честь американського сенатора Джона Маккейна, ведучий Микола Вересень сказав (таймкод 50:46–52:27): «Я нещодавно читав… і дивно зв’язалося ім’я Івана Кудрі з Бабиним Яром… Я довго думав, а чому так швидко німці почали євреїв нищити? Ось така операція триденна — чик-чик-чик і все. А виявляється, що відбулося. Німці зайшли до Києва. Іван Кудря із своїми поплічниками підклав вибухівку в будинках на Хрещатику, і вони почали вибухати. І люди почали підозрювати, що це не німці, а червоні партизани. А у німців в голові було, що якщо ти НКВС, червоний, то ти єврей. І тоді вони подумали, що кияни до цього поставляться з прихильністю. Це ж не просто так — люди жили на Хрещатику (це зараз там міністерства). І ці люди опинилися просто неба — і нема куди йти; що робити? І були, безперечно, люди незадоволені, це очевидно. І у німців виникла ця штука в голові: ми зараз їх вб'ємо (євреїв. — О. Х.), а кияни будуть не проти. Тому що в голові у них це об’єднається — оці вибухи і винуватість НКВС, де багато євреїв…»
За добу на «Первом канале» Росії вийшла програма «Время покажет», ведучі якої запитують: «Що не так з українським націоналізмом?». Сказане Миколою Вереснем в українському ефірі стало предметом обговорення півгодинного російського ефіру. Втім, навіть переклад слів українського журналіста важко назвати коректним (таймкод 10:58–11:43), а два останніх речення висмикнуто з подальшої розмови Миколи Вересня з гостем студії: «Почему так быстро немцы начали евреев уничтожать? Просто такая операция трехдневная — чик-чик-чик и все. А оказывается, что произошло? Немцы зашли в Киев. Иван Кудря со своими соратниками подложил взрывчатку под дома на Крещатике. И они начали взрываться. И люди начали подозревать, что это не немцы — что это красные партизаны. А у немцев в голове было, что если ты НКВД, красный, то ты еврей. И у немцев возникла идея: что мы сейчас их убьем, а киевляне будут не против, потому что у них в головах это объединиться: эти взрывы, виновность НКВД, а в НКВД много евреев. Ну вот такая история, вот вам и Кудря. Он героически убил сто или двести немцев, а потом двести немцев убили сто тысяч евреев».
«Детектор медіа» вирішив з’ясувати: як розцінює свій словесний вчинок телеведучий Микола Вересень, яку мету, на його думку, переслідували автори російської програми «Время покажет» і які висновки варто зробити журналістам і керівникам медіа з цієї ситуації.
Поки росіяни не відреагували цілою програмою на Миколині слова, він мав у планах покермувати містом: у такий спосіб пан Вересень відпочиває. Розмова «про подію» не завадила відпочинку журналіста — і ми на його великому чорному авто об’їздили пів-Києва.
— Пане Миколо, з якою метою ви саме в такий спосіб, як я зрозуміла, висловили свою думку, чому вулицю Івана Кудрі в Києві варто перейменувати на ім’я Джона Маккейна?
— Будь-де я цю фразу вжив? Ви зрозуміли неправильно, бо мені взагалі байдуже — що Кудря, що Маккейн... Ні, я думаю, що Маккейн краще Кудрі, хоча не переконаний у цьому. Якщо повірити у версію, яка останнім часом панує, хоча версій багато, і ми вчора якраз із Євгеном Кисельовим це обговорювали (Прямий канал, програма МЕМ від 7 вересня 2018 року, таймкод 16:30–20:10. — О.Х.), що будинки на Хрещатику у вересні 1941 року взагалі підривав не Кудря. Але тоді питання: чому йому дали Героя Радянського Союзу, якщо він ніяких подвигів не робив?
Коротше, як завжди в радянській історії, все покрито мраком. І ніхто нічого не знає. Але ніяких пояснень, чому треба перейменовувати вулицю на ім’я Маккейна, в моїх словах не було. Тому, будь ласка, не нав’язуйте мені, чого я не казав.
— Як ви вважаєте, Петро Порошенко знав про цю версію подій, коли ініціював перейменування вулиці?
— Я не знаю й абсолютно не уявляю собі, яка в нього історія цього питання. Роздуми могли стосуватися того, хто такий Кудря. Я як киянин можу сказати, що до 1991 року вважалося: все, що було зруйновано, було зруйновано фашистами, а після 1991 року ця вина «впала» на партизан. А тепер взагалі невідомо, хто в цьому винен. Ха-ха-ха! Тому я не знаю, що було в голові у Президента.
— Ви були свідомий того, що подану вами версію тих подій може бути сприйнято неоднозначно, що вона навіть провокативна й аж ніяк не слугуватиме зближенню певних кіл українців?
— Мені, як це не дивно, як би так м’якіше сказати… насрать на те, що комусь щось може здатися. Тоді треба сидіти й мовчати все своє життя, думаючи, що раптом я когось спровокую, щось не те зроблю. А кого я міг здоровим глуздом спровокувати? Тільки люди, глибоко вражені сучасністю, люди з позавчорашнього минулого, люди, які не мають жодного зв’язку з реальністю, можуть знайти в цих словах яку-небудь проблему. В чому проблема? Хтось мені нарешті пояснить — може, ви?
— Скажіть, чому ви не навели ще кілька версій тих подій? Інакше кажучи, не потурбувалися про баланс думок…
— Тому що я бережу час — час не гумовий. Існує проста річ під назвою «хронометраж». Що за абсурд — чому я не навів ще декілька версій? Скільки годин мені потрібно було б їх наводити? І кому я маю щось доводити?
— Чекайте, ви ж передачу для когось робите…
— Для себе. Я дуже люблю займатися справою, якою займаюсь. Я дуже її люблю.
— А ваші глядачі мають розуміти, про що ви говорите?
— Ні, не мають. Вони можуть не розуміти. Вони можуть вимкнути телевізор, піти покурити. Вони можуть сказати, що «Вересень — ідіот», що «Вересень — геній». Це їхня проблема. Я туди не втручаюся.
— Тоді навіщо ви це говорите в ефірі, а не, скажімо, вдома у своїй кімнаті на диктофон, щоби потім переслуховувати?
— А чому я маю так робити? У мене така професія.
— Ну так у вас же є аудиторія, для якої ви працюєте?
— Ні, немає. Вона може мене вимкнути. Будь ласка, я не буду проти. Та чомусь вони не вимикають. Я у них не питав ніколи, чому вони не вимикають телевізор, коли я виступаю.
— Що мене як глядача особисто здивувало. Чому, як виходить із ваших слів, Іван Кудря зі своєю диверсійною групою підривав житлові будинки, помешкання простих киян? Навіть якщо він працював на НКВС, навіть якщо «нищив націоналістів»…
— Тому що йому, мабуть, доручило це зробити керівництво НКВС.
— Втім, мабуть, є різниця між наведеною вами версією й тією, що він підривав будівлі, де перебували німці: кінотеатр, військову комендатуру, складське приміщення, куди мешканці міста на вимогу німців зносили радіоприймачі та протигази? Звісно, що паралельно від вибухів загинуло багато мирних жителів і було зруйновано їхнє житло поруч із будівлями, під які Кудря з «поплічниками» заклав вибухівку, втім, його нищівні дії було спрямовано на німців... Це ж інша справа?
— Ні, не інша, Олено, вивчайте матчасть. А матчасть дуже проста. У своїй програмі я сказав: у світі ніхто не переконаний, що будь-яка робота партизанів є законною. Світ не знає про достеменні події на Хрещатику того часу, і я не знаю. Вбили Гейдріха, а після цього півтори тисячі абсолютно безневинних людей було вбито. Це нормально? Європейці досі неоднозначно ставляться до цієї історії (Рейнгард Гейдріх, 1904–1942 — державний і політичний діяч нацистської Німеччини. Його називали паладином Гітлера і говорили, що саме навколо цієї людини оберталася вся державна машина Третього рейху. Гейдріха, на той час заступника імперського протектора Богемії і Моравії, знищили англійські диверсанти, після чого німці в пошуках убивць «залили Чехословаччину кров'ю». — О. Х.).
Я розмірковував — чи правильно діяли партизани? Згідно з європейськими конвенціями, партизани — злочинці. Це щодо матчасті. Всі люди, які не мають на собі ознак діючого війська, є злочинцями. Це підстава в сучасності — показати пальцем конкретно у зеленых человечков, в яких не було нічого. Все це чинні конвенції. Тому сказати, що партизани — «цяці», а хтось там — «кака», мабуть, не можна…
— А бійці українських добровольчих батальйонів?
— Згідно із законом, згідно із конвенцією, я думаю, вони порушники.
Мені страшенно не подобається, що ваші питання ніби підозрюють мене в недоброчесності. А я ніколи в житті не робив нічого недоброчесного. Якщо навіть і помилявся, то це те, що я називаю, «згідно з ленінською теорією», — добросовестно-заблуждающийся. А ваші питання показують мені, що все ж таки москалі мали сенс і мали рацію.
— Ні, не так. Ви людина, яка оригінально й несподівано для мене мислить. Мої запитання вам можуть здаватися упередженими, бо я їх ставлю прямо. І запитую, чому ви сказали те чи інше, тому що мені просто незрозуміло.
— Я сказав чисту, прозору правду. Але не заперечую, що хтось інший може знайти свою правду. І це теж правда. Тому що історія — не фізика, на жаль, історія має різні варіанти. Так де правда? Там, де це зробили партизани чи німці?
Ми сьогодні користуємося російсько-радянською історією, де брехня на брехні. А справжня історія і є історія. Якщо читати більше різних варіантів і менше — російсько-радянських, ви будете знати історію. Інакше ви продовжуватимите думати «наші» — «їхні». Прочитайте хоча би книжку «Благоволительница» Джонатана Літтела. В ній усе чітко описано: як поводилися есесівці, як вони ставилися до євреїв, як вони їх убивали. Літтел написав історію «з того боку», очима німців. Хоча він сам єврей, йому цікаво було подивитися, що думає есесівець, на якого покладено відповідальність убивати євреїв. І він це розкрив досконало. Втім, треба читати, а е 900 сторінок.
— Чи вас зачепив той факт, що вашій репліці в українському телеефірі присвятили цілу програму «Время покажет» на головному державному каналі Росії? І що найбільше обурило вас в цій програмі під назвою «Украина и национализм»?
— Та нічого не зачепило. Я просто вважаю, що 95 % вжитих у цій програмі слів були абсурдними. Я багато років знаю особисто Костю Ернста (Костянтин Ернст — російський медіаменеджер, продюсер, сценарист, телеведучий. Генеральний директор «Первого канала» Росії. — О. Х.). Ми вже не спілкуємося — теж багато років, але колись ми з ним випили багато вина й кави. Потім вони мені телефонували щодва місяці й запрошували на цю саму програму. Тепер вони мене в цій програмі матюкають. Матюкають, показуючи якусь хворобливість, абсурдність, тому що це талант певною мірою: я би не зміг із нічого зліпити півгодинну програму, в мене професійно би не вийшло. Навіть за великі гроші. А вони, бачте, змогли зробити ефір з того, що выеденного яйца не стоит.
— Ведучі цієї програми мали ж певне завдання. Яке? Ви ж як професіонал дивилися її…
— Я бачив, мабуть, 15 хвилин, хоча мені вистачило і 5–7 хвилин, аби все зрозуміти. Звідки я знаю, яке в них було завдання? Думаю, сварити, зіштовхувати чолом Україну й Росію в широкому розумінні. Пояснити своїм громадянам, що вони «цяці», а українці «каки».
— На четвертому році війни на території України, маючи анексований Крим, журналіст в українському теле-, радіоефірі, тим більше прямому, має більше зважувати на те, що він каже? Повинен пам’ятати, що його слова можуть бути використані так, як ваші, країною-агресором проти вас, проти України в цілому?
— Ні, треба тоді припиняти роботу журналістів та існування ЗМІ у світі. Тому що журналіст завжди може наразитися, навіть якщо взагалі буде стерильний, на те, що його хтось звинуватить. Тому що завжди знайдеться хтось, кому щось не сподобається. Ну, відповідно, нафіга ж працювати, якщо це комусь не подобається. Треба мовчати.
— Ви як журналіст відчуваєте себе втягнутим в інформаційну війну?
— Сподіваюся, що я не є стороною конфлікту. Адже інформаційної війни, на мою думку, взагалі немає в Україні. Можливо, гібридна, так. Просто українські ЗМІ брешуть набагато менше за російські. Тобто брешуть всі, тому що під час війни не можна не брехати, але на відміну від росіян українці брешуть менше. Відповідно, це не війна. Війна — це коли або обидва брешуть, або обидва говорять правду. Тоді це чесне змагання. А так це щось дивне.
Я також противник контрпропаганди. Вважаю, що це абсурд, на відміну від багатьох інших українців. Треба просто казати правду, тоді ти виграєш будь-яку війну.
— Скажіть, як на такі речі, як перекручення інформації в російських медіа, використання її в своїх темних цілях, має реагувати український медіацех?
— Сміятися. Сміятися.
— Тобто ми зараз з вами зробимо матеріал — і всі мають сміятися?
— Це від вас залежить. Я не автор.
— Утім, ви погодилися на це інтерв’ю-коментар. Чому?
— Бо я вважаю, що це смішна історія, що це достатньо іронічна ситуація, коли якісь люди з нічого роблять щось. Уявляю собі цей інститут: сотні людей десь сидять, переглядають кожну програму, фіксують, записують. Інші люди аналізують, яку програму українського телебачення вони можуть взяти на озброєння. Ціла інституція працює на те, аби чимось заповнити щоденний ефір у Москві. І це ж лише один канал. А на другому, третьому, четвертому каналах інших людей обговорюють. Це фантастична ситуація. Така собі журналістика абсурду — на біле казати чорне, на чорне — біле.
А якщо хтось до цього ставиться серйозно, то вже його справи. Наприклад, я ставлюся до цього досить весело, тому що це реально виглядає красиво.
— Формат Прямого каналу — інфотейнмент: інформація плюс розвага. Поведінка ведучих каналу вирізняються більшою театральністю, артистизмом у порівнянні з тим, як ведуть ефіри їхні колеги на інших каналах, незважаючи на те, що сценарії ведення ефірів пробудовані і прораховані наперед.
— Ви переконані, що хтось рахує? Ви переконані, що я прихожу на роботу і креслю собі: на 37-й секунді отакий жарт, а тут на 47-й я такий серйозний…
— Ні, я так не думаю. Але є певна лінія, яку проводить канал. А ведучий імпровізує, притягуючи свій професійний досвід…
— Яка лінія? Ви думаєте, хтось щось мені підказуєте?
— Можливо, вам і не підказують, але людям, які мають менший досвід, — так…
— Тоді питайте в тих людей.
— Якою мірою ви вписалися у формат інфотейнменту?
— Ну це вам судити, я ж не знаю, чесно. Я ж себе не дивлюся, не переглядаю ввечері, як ідіот, що я там наговорив. Після роботи я приходжу додому, вечеряю і сплю.
— А вам комфортно поруч із колегами, які працюють у цьому форматі?
— Якби було некомфортно, я би пішов. Це дуже просто: якщо мені некомфортно, я там не працюю. Тому, мабуть, я так часто змінював місце роботи.
— Ви — відомий журналіст, авторитетна особистість, вас називають телезіркою. На цій вершині непросто триматися. Глядач вибагливий і спокусити його все важче. Керівництво каналу — в гонитві за рейтингами. Скажіть, можливо, ви підсвідомо потураєте, з одного боку, аудиторії, з іншого — топ-менеджменту Прямого?
— Топ-менеджменту Прямого каналу я сказав, коли мене винаймали на роботу: «Будь ласка, в моїй присутності слово “рейтинг” не вживайте». І треба віддати їм належне, вони й не вживають. Я свідомий противник рейтингів і використання цього слова. І якось мені абсолютно плювати.
Щодо того, що мене хтось любить більше, ніж когось іншого, для цього достатньо років 25 своєї кар’єри не брехати, вивчати матчасть. А якщо ти навіть збрехав, люди завжди знають, коли ти брешеш, добросовестно заблуждаючись, або ти брешеш свідомо і хочеш когось надурити. І все — тут дуже проста історія, нічого в ній надзвичайного немає.
— Якщо зробити припущення: ведучий Микола Вересень, переслідуючи свої інтереси, певним чином коментує ініціативу Президента про перейменування вулиці в ефірі Прямого каналу, який пов’язують з ім’ям Петра Порошенка…
— Моя відповідь буде дуже простою: безперечно, перед кожним виходом в ефір я телефоную Порошенку і консультуюся з ним. А як ви думали? Без сумніву, постійно. Інколи він, правда, ображається, каже: «У мене ціла країна, знаєш, а я постійно маю тобі говорити, що тобі говорити в ефірі». А я кажу: «Я сам не можу, тому я до вас звертаюся, пане Президенте». І він мені зазвичай підказує. І в цьому разі, безперечно, теж підказав мені цю історію.
— А якщо серйозно? Вже негласно розпочалися президентські перегони, і кожний канал веде свою політику, так чи інакше підтримує певну політичну силу…
— Я не знаю щодо каналу. Моя політика — інформувати суспільство про те, що відбувається в цьому суспільстві. Ніколи я нічим іншим не займався. Якщо комусь щось здається, є варіанти хреститися, йти в церкву — багато є варіантів, як себе поводити. Правда, що спільного тема розмови має з передвиборчою кампанією, я важко собі уявляю…
— Я ж вам сказала: підтримка ініціативи Президента, який, певно ж, буде балотуватися на цей пост знову…
— Я ж вам теж сказав, що я завжди консультуюся з Президентом. А вам це не сподобалося, ви сказали: «Давайте серйозно». Я сказав: «Якщо ви хочете таку відповідь, ви її маєте». Вам вона теж не сподобалась. Що б я не відповів, вам все не подобається — правильно? (Сміється.)
— Ведучі й гості студії «Время покажет», серед яких був український політолог і український журналіст, порівняли вас із радикалом — не знаю, реальним чи фейковим, — який погрожував Марії Максаковій. Ведучі брутально маніпулювали, застосовували НЛП-технології, відключали мікрофон єдиному проукраїнському голосу в студії, хоч і дуже слабкому.
Цією передачею росіяни робили посил: Микола Вересень, телеведучий, не остання людина в Україні, «немцев отмазывает от холокоста», «Герой Советского Союза Кудря был плох хотя бы тем, что это, оказывается, из-за него хорошие немцы убили евреев, которых подставил Герой Советского Союза».
Російське медіа зіграло на болючих паралелях: історичну постать — Героя Радянського Союзу Івана Кудрю — український телеведучий «скидає з п’єдесталу героїчності». Так само наша сучасниця Надія Савченко, яку визволяли всім світом із-поза ґрат іншої країни, після чого надали їй звання Героя України, — сьогодні під арештом у своїй країні. Чи потрібно телеведучому, висловлювання якого спотворив канал країни-агресора, а також українській медіаспільноті відповідати на подібні речі? Чи це буде контрпропаганда?
— Навіщо їм відповідати? Треба сміятися, треба знущатися, жартувати — що завгодно робити, але відповідати — несерйозно. Адже вони — як маленькі діти. Тільки діти з нерозумності щось роблять, а вони роблять спеціально, спрямовано.
Сперечатися з ведучими цієї програми — себе принижувати. По-перше, вони не журналісти. Треба розуміти, що це абсолютно інший цех. Скажімо, цех пропагандистів. Футболіст не буде грати з волейболістом: хоча і те, й те спорт, — це різні види спорту. Ми говоримо і пропагандисти говорять. І ми використовуємо мовний апарат, і вони. Але в них абсолютно інший вид спорту. Тому я не знаю, навіщо на них звертати аж таку увагу.
— А ви знаєте ще когось із колег, чиї передачі, коментарі використовують російські канали?
— Я би і про себе не знав, якби мені не потелефонувала людина, в якої є «тарілка» і яка цей російський ефір бачила на власні очі. Я подивився і мені стало страшенно цікаво, моя молодша донька страшенно реготала, мої друзі теж реготали й казали: «Клас! Дуже смішно». Після цього я показав це в себе у програмі для своїх глядачів. Потім подумав, чи не почати мені шкодувати? Чому? Мені почали дзвонити люди й казати, що почалося фейсбучне обговорення, і цитувати. Я знову засміявся, тому що знов-таки, як часто буває, ніхто не взявся подивитися оригінал, потім російський варіант і лише після цього робити висновки. Просто говорили «цяця» чи «кака». Мені знайомий такий стиль. Але я в черговий раз себе похвалив, що мене немає у Фейсбуку.
— Це нагадує історію Андрія Парубія, якого «перетворили на шанувальника Гітлера». Замість подивитися оригінал — програму «Свобода слова» на ICTV, багато хто робив висновки на основі написаного прокремлівськіми ЗМІ, які викривили зміст сказаного паном Парубієм…
— Знаєте, Олено, мені смішно говорити про прокремлівські ЗМІ. Вони мені не вороги. Я вважаю їх дуже погано освіченими, мізерними людьми, які інколи говорять смішні речі. Але вони не вороги в тому сенсі, що я не можу вважати ворогом ідіота. Він перебуває в божевільні, йому треба приймати якісь пігулки, уколи. Його треба гладити по голівці й казати: «Тебе вилікують, ти молодець. Ти такий хлопчик, якому не пощастило. Голівка в тебе неправильно функціонує». Це люди мізерні, їх нецікаво слухати. Такі дорослі, з бородою дядьки, але брешуть, брешуть. Їх треба пошкодувати. Єдине, про що не треба шкодувати: така брехня призводить до фізичних конкретних жертв, смертей. Це правда. За це треба судити. Але входити з ними в якусь дуель — Боже борони! Це принижує взагалі професію журналіста. Ні, ні, ні — цього вони не дочекаються.
— Ви цю свою думку висловили толерантно й інтелігентно. З тим самим посилом люди, які вели російську програму «Время покажет», робили це надто агресивно. Разом із тим, одна сторона каже: з ними нема чого говорити, бо вони, м’яко кажучи, не розуміють нас. А інша сторона впевнена: у них немає навіть, чим розуміти. Як тут бути?
— Тут кожен вирішує собі, знаєте. Це біблійна історія — не ведают, что творят. Хоча вони ведают, і я думаю, прийде час, коли вони почнуть не вибачатися, а казати, що їх не так зрозуміли. У цьому я абсолютно переконаний. Вони казатимуть: «Неет, товарищи украинцы. Вы ж неправильно поняли — мы ж вот тут… мы тоже говорили, что Путин — козел. А как же! Да… Вы нас не поняли. Мы говорили очень тонко»…
— «Ми не могли інакше…»
— Так, «інакше ми не могли…». Так що ми всього цього дочекаємося. Більше того, це може статися завтра. Росіяни — це такі прекрасні люди. Уявіть собі, Путін завтра каже: «Мы тут решили, что хохлы хорошие». І повірте мені, ті самі ведучі, просто буквально, будуть казати: «Вы знаете, Вересень — такой гениальный, объективный журналист»…
Я вам для розваги розповім історію про Іллю Еренбурга, знамениту людину, яка написала прекрасний тритомник «Люди. Годы. Жизнь». І це історія про Росію, про всю Росію.
Було таке поняття — «разоблачиться перед партией». Це означає, розказати, що ти говно. І там десь у 1937 році кожен член Спілки письменників мав виступити і сказати: «Чуваки, я плохой — я написал плохой роман, я ужинал с иностранным дипломатом, я не мыл руки перед едой», — не має значення. Всі члени Спілки зробили це. А Еренбург у цей момент був у Парижі або в Берліні. Вони бачать, що його немає, і йому в спину поза його присутністю говорять: «Ах ти с*ка, вештаєшся по закордонах, демонструєш низькопоклонство перед Заходом…».
Коли це приїздить Еренбург, і його запрошують «разоблачиться». Він приходить на збори, на яких була своя процедура. Спочатку його матюкали. Один встав сказав, що в Еренбурга херові романи. Другий встав сказав, що він не слухає своїх читачів. А в кінці за процедурою письменник має встати і покаятися: мовляв, так, він гівно. Ну і Еренбург каже: «Ви знаєте, я хочу з вами погодитися, тому що я сам відчуваю, що мало звертаю увагу на читачів. А читачі мені пишуть і пишуть. Коротше, ви праві — я неправий. Але ж я обіцяю дослухатися до читачів. Ось і сьогодні вранці мені прийшов лист. Я дозволю собі зачитати». Його почали освистувати: «Що ти читаєш? Давай вже! Ми зараз тебе розстріляємо…». Еренбург каже, що прочитає маленький лист. Витягає й читає: «Прочитал ваш последний роман. Очень понравилось. Сталин».
І всі ці люди, які довго доводили, яке він гівно, почали давати задній хід, бо якщо ти не отримаєш слово й не виправдаєшся, то посадять тебе. І вони в такому ж порядку — угол падения равен углу отражения — загомоніли: «Неет, ну мы не в смысле, что совсем плохо, а в том — что можно и лучше, и нет предела совершенству. И надо работать. Но в целом вы прекрасный писатель».
Тож я думаю, якщо завтра згори буде долітати інша версія поведінки, вони змінять свою точку зору і казатимуть: «Какие прекрасные люди, эти украинцы. А все, кто против них, казлы».
Фото: архів «Детектора медіа»