«У мене завжди було бажання займатися журналістикою, але я вибирала щось практичніше. Керувалася логікою: якщо мені не вдасться заробляти творчістю, буду мати солідну професію, тому я пішла на юридичний. А журналістика завжди була в думках», — згадує Мирослава Гонгадзе початок 90-х — роки навчання у Львівському університеті.

Саме в цей час Мирослава й почала робити перші кроки в журналістиці — разом із Георгієм Гонгадзе. Він також не був журналістом за професією — був учителем англійської мови і вчився на факультеті іноземних мов. Але мав велике бажання, й «оскільки він був таким серйозним мотором, я почала йому допомагати».

Свої перші матеріали Мирослава, тоді ще — Петришин, і її майбутній чоловік Георгій Гонгадзе друкували в головному виданні Львова, першому незалежному — тижневику «Post-Поступ», яке стало послідовником заснованого Олександром Кривенком самвидаву «Поступ». Спочатку Мирослава суміщала журналістську роботу з роботою за фахом — працювала юрисконсультом у місцевій держадміністрації. Втім, дуже скоро стала штатною фахівчинею відділу інформації газети «Post-Поступ».

Поволі діяльність Мирослави та Георгія ширшала, й вони почали «робити телебачення». Створили ТОВ «Центр Європи», виробляючи телевізійні сюжети та інші продукти, зокрема, на замовлення київських каналів. На львівському телебаченні ініціювали програму «Монітор», у якій розповідали про життя Львова, а також «покривали деякі контраверсійні речі».

Цікавим етапом творчого життя Мирослави було її долучення до кіновиробництва — теж на початку 90-х років. Над двома фільмами із трьох, які зняв Георгій, вони працювали разом: «Тіні війни» — про групу УНСО, яка воювала на грузинському боці в Абхазії у 1994 році, та «Охоронці мрії» — про американську поліцію.

Мирославу завжди цікавила міжнародна журналістика та професії на стику комунікації, політики та журналістики. В 1994-му вона очолила прес-службу тоді львівської політичної сили «Нова хвиля», з якої пізніше виросла партія «Реформи і порядок» із такими відомими політиками, як Віктор Пинзеник, Сергій Соболєв, Борис Тарасюк.

Допомігши кандидатам «Нової хвилі» здобути шість місць у парламенті та посаду мера Львова, тоді, на межі 1994 і 1995 років, Мирослава і Георгій відчули, що у Львові їхньому професійному потенціалу затісно, й переїхали до Києва. У столиці прийшли на ММЦ «Інтерньюз» (із 1997 року — СТБ) — і невдовзі вже працювали над телепрограмами «Вікна у світ», «Вікна», «Параграф», «Вікна-Плюс». В ММЦ «Інтерньюз» Мирослава за два роки пройшла шлях від репортерки до директорки із громадських зв’язків, заступниці директора рекламного відділу. Саме вона працювала над першою програмною сіткою каналу СТБ та перепрофілюванням некомерційного телевиробництва на комерційне.

Вже після народження доньок, у 1998 році, Мирослава керувала відділом зв'язків із громадськістю у щоденній газеті «День». А пізніше, повернувшись до політичного піару, очолила у 1998–2000 роках прес-службу партії «Реформи і порядок». І у квітні 2000-го проводила інформаційну кампанію «За Ющенка, за реформи».

Подальші професійні кроки Мирослави Гонгадзе неможливо було ані запланувати, ані передбачити.

Коли у вересні 2000 року було викрадено і вбито її чоловіка — журналіста Георгія Гонгадзе, Мирославі довелося гуртувати колег навколо пошуку замовників і виконавців убивства Георгія, залучати до цього світову спільноту, опановувати методи, які би тримали тему розслідування злочину на порядку денному.

Паралельно з оббиванням порогів правоохоронних установ у пошуках правосуддя вона разом із колегами організувала перші демонстрацію та пікети «Знайдіть журналіста Гонгадзе», що дало початок руху «Україна без Кучми».

Та, остерігаючись за власну безпеку та безпеку дітей, у 2001 році Мирослава вирішила поїхати з України, отримавши політичний притулок у США, де й оселилася разом із дітьми у передмісті Вашингтона. Утім, вона не покидала займатися справою Гонгадзе, і юридичні навички стали їй у пригоді. Через низку міжнародних правозахисних організацій та друзів і юристів у Франції та Україні в 2002 році вона подала позов до Європейського Суду із прав людини, який виграла в 2005-му. Через адвокатку Валентину Теличенко Мирослава всі ці роки продовжувала юридичні процеси у справі Георгія Гонгадзе. Завдяки цим зусиллям у справі вдалося досягти часткового правосуддя.

Переїхавши у США, на запрошення американських та європейських університетів, політичних та громадських організацій світу Мирослава Гонгадзе виступала із доповідями та лекціями про суспільно-політичну ситуацію в Україні та регіоні.

Завдяки тому, що Мирослава працювала із багатьма міжнародними організаціями в Україні й «мала хороші рекомендації від них усіх», у перші місяці свого перебування у Сполучених Штатах отримала безцінну підтримку — вони пропонували їй контракти. Зокрема, пані Гонгадзе почала працювати з Міжнародним республіканським і Національним демократичним інститутами.

Дуже скоро Мирослава отримала журналістську роботу — стала позаштатною вашингтонською кореспонденткою «Радіо Свобода». Саме ця діяльність дала можливість Мирославі просунутись у вивченні мови, адже довелося читати й перекладати величезні масиви інформації. Паралельно Мирослава була дослідницею Університету Джорджа Вашингтона та стипендіаткою програми Рейгана-Фасела в Національному фонді за демократію. Статті Мирослави з’являлися в таких виданнях, як Wall Street Journal, Washington Times, Journal for Democracy.

Незважаючи на те, що на «Радіо Свобода» у Вашингтонському офісі Мирославі працювалося легко й дуже подобався колектив, вона не припиняла думати про телебачення. І зрештою, у 2004 році, прийняла пропозицію Адріана Кармазіна стати членом команди Української редакції Всесвітньої служби «Голос Америки».

На «Голосі Америки» Мирослава Гонгадзе започаткувала щоденне телевізійне інформаційне мовлення української редакції. Вона працювала редакторкою, продюсеркою й ведучою телепрограми «Час-Time», яка транслюється в ефірі українського 5-го каналу. У доробку Мирослави сотні телевізійних сюжетів, інтерв’ю, статей. У 2014 році Мирослава стала співведучою проекту «Національні дебати» на Першому національному, у вересні 2015-го — продюсеркою та ведучою авторської програми «Prime Time» на телеканалі «UA: Перший». Цикл із 25 ефірів розпочинало інтерв’ю Президента Петра Порошенка.

У жовтні 2015 року Мирослава Гонгадзе очолила Українську редакцію Всесвітньої служби «Голос Америки». Завдяки її зусиллям команда цієї редакції збільшилась удвічі. Нині телепрограми «Голосу Америки» транслюють 26 національних і регіональних каналів. За словами Мирослави, завдяки команді мультимедійних журналістів «Голос Америки» є провідним іноземним мовником в Україні: «Дев’ять із десяти українців кажуть, що довіряють цьому міжнародному мовнику».

Команда Мирослави Гонгадзе використовує всі найсучасніші технічні можливості, аби професійно, доступною мовою донести до глядача на різних платформах інформацію про те, як працює американська демократія, які позиції Заходу щодо України, чим живе Америка й українці в ній сьогодні та інші міжнародні новини.

Мирослава започаткувала соціально-мережеві сторінки Української служби «Голосу Америки». У 2017-2018 роках матеріали Української служби у Фейсбуку переглянули 20 млн разів. Сторінка Української редакції «Голосу Америки» у Твіттері, за словами Мирослави, — у десятці найбільш відвідуваних інформаційних продуктів українською. Особисті офіційні сторінки пані Гонгадзе на Фейсбуку і Твіттері мають понад 85 тисяч і 75 тисяч підписників.

Багато років поспіль Мирославу зараховують до ключових експертів в українсько-американських стосунках у Вашингтоні, а експертне середовище в Україні називає її ім’я у списку ста найвпливовіших жінок України.

У 2007 році Мирослава Гонгадзе за свою роботу на «Голосі Америки» стала фіналісткою нагороди Service to America Medals. У 2011 та 2015 роках отримала золоті медалі «Голосу Америки» за надзвичайний внесок у місію Міжнародної служби мовлення США. У 2014 році за внесок у розвиток української журналістики та активну громадянську позицію Мирославу Гонгадзе нагороджено Орденом Княгині Ольги.

Цього року Мирослава Гонгадзе здобула престижну стипендію журналістської програми The Nieman Foundation for Journalism at Harvard. А отже у 2019-му бере тайм-аут у роботі і їде підвищувати кваліфікацію у Гарвард. До речі, цього ж року стипендіаткою цієї програми стала ще одна українська журналістка — головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва.

Ми зустрілися з Мирославою Гонгадзе — керівницею та головною редакторкою Української редакції Всесвітньої служби «Голос Америки» — в один із її приїздів до України в Американському домі в Києві й записали інтерв’ю для спецпроекту «Детектора медіа» «Журналістика незалежної України: перші 25 років».

— Пані Мирославо, минуло 18 років, а справу Георгія Гонгадзе не закінчено, замовників не названо. Як ви сьогодні думаєте, що відбулося тоді? Кому це було потрібно? Чому так сталося?

— Моя позиція не змінилася. Я переконана, що Георгія вбили через його професійну журналістську діяльність і тому що про нього говорив президент Кучма. Чи хтось використав це, чи він мав умисел знищити Георгія — до кінця не доведено. Але я вважаю президента Кучму винним у тому, що Георгія немає сьогодні. Однозначно. Винним у тому, що він покривав цей злочин, що він робив усе для того, щоби вбивство не було розслідувано. І якщо навіть він не винен безпосередньо в замовленні вбивства, то він точно винен у покритті цього вбивства.

Усе решта — складно. Ми знаємо чотирьох виконавців цього злочину, вони всі отримали терміни покарання. Ті, хто був прямо чи опосередковано причетний до вбивства, як-от міністр внутрішніх справ Кравченко, мертві також, як ми знаємо. Боюся, на цьому все якось так і завершиться.

Хоча вже часткове правосуддя, я вважаю, певною перемогою. Сподівань на те, що ми зможемо знайти й покарати навіть виконавців, було небагато.

Коли ми почали шукати Георгія, організували кампанію, я по колу щодня ходила по слідчих органах та судах, робила все, що було в моїх силах, щоби підштовхнути слідство. Втім, на слідство не сильно сподівалася, бо жоден злочин проти журналістів до вбивства Георгія не був розслідуваний в Україні. Я просто поклялася, що зроблю все, що я можу зробити, це моя відповідальність. І думаю, я зробила все, що було в моїх силах, аби принаймні отримати часткове правосуддя для Георгія. Решта — це політична воля керівників держави. Довести справу до кінця міг Ющенко, міг Порошенко. Але в цій країні влада настільки корумпована й пов’язана між собою, що великих сподівань у мене не було ні на одного з цих двох президентів, хоча обидва мені присягалися, що доведуть справу до кінця.

— Коли говорять про цю трагедію, називають — у різних контекстах — імена Олени Притули, Лаврентія Малазонії, Сергія Льовочкіна, Євгена Марчука. Якою була їхня роль у подіях, що відбувалися після того, як не стало Георгія?

— Я не знаю, якою була їхня роль. Вони були друзями, знайомими, пов’язаними якимось чином, вони щось знали. Роль у самому злочині — я не думаю. Хоча якщо озиратися й думати «якби він не пішов туди», «якби він не сів у ту машину» тощо… Будь-що можна тепер надумувати. Але я людина фактів, тому варто базувати аналіз та висновки на фактах. Ми точно знаємо, що було організовано кампанію стеження за Георгієм із боку Міністерства внутрішніх справ. Ми чули всі ті розмови, які відбувалися в кабінеті Президента. Із тих розмов, які принаймні я чула, ми знаємо, що Кравченко не дуже хотів виконувати те, що казав йому Кучма. Точніше, не те щоб не хотів, він намагався уникнути відповідальності, й Кучма йому щоразу нагадував, коли бачив його: «Як там Гонгадзе?». Кравченко шукав різні обхідні шляхи. Коли Георгій написав у липні запит до Генеральної прокуратури, щоби пояснили стеження за ним, у цей момент знову відбувається розмова Кучми з Кравченком. Кравченко доповідає Кучмі, що на «них вийшли» і що «він написав листа в Генеральну прокуратуру». Кучма запитує: «Почему всякая срань должна писать генеральному прокурору?». Це все можна простежити. Насправді, якби хтось хотів розслідувати цю справу, міг би просто зіставити події й записи. Все дуже чітко і просто.

А всі решта? Не знаю, складно сказати.

— Яка, на вашу думку, роль ще однієї людини — Олександра Мороза?

— Також певним чином він дізнався. Якимось чином тіло Георгія опинилося на території його округу. Чи його підкинули спеціально для того, щоб Мороз оприлюднив усі ці матеріали… Там була однозначно якась схема і гра. Я не думаю, що Кучма був один у цьому процесі. Мала місце ще якась сила, яка стежила за Кучмою й тією владою. Можливо, це були росіяни. Можливо, якась третя сила. Мені важко сказати.

Важливо для мене особисто, що Мороз оприлюднив ті матеріали. Адже якби він не оприлюднив їх, а найперше — якби не мав тих записів, ми би не знали правди, принаймні тієї, яку знаємо сьогодні. Бо все дуже швидко би закрилося, люди забули би, доказів ніяких, і на тому кінець. Таких справ же багато було. Тому добре, що він надав розголосу «плівкам Мельниченка». Проблема в тому, що ані Мороз, ані той же Мельниченко не хотіли казати правду, звідки і як вони отримували ці записи. І це стало великою проблемою для розслідування також. Мельниченко не хотів відкривати інформацію, не хотів свідчити, що в судовому процесі дуже важливо.

— Після зникнення Георгія на телеканалах почалася акція «Вимагаємо знайти вбивць». Як ви вважаєте, чому тоді всі журналісти об’єдналися й підтримали вас?

— У них не було виходу. У нас була перша прес-конференція в «Інтерфаксі». Перед нею ми зробили нараду, на якій було багато тоді зірок української журналістики категорії Юлі Мостової. Ми намагалися обговорювати, що робити, й тоді, здається, Юлія мені сказала: «Це твоя особиста справа, а для нас це питання професії». Я відповіла: «Окей, поки вбивство вашого колеги-журналіста буде залишатися для вас професією, а не особистою справою, з вами зроблять те саме, що зробили з Георгієм, по одному. Ви мусите зараз щось зробити, ви мусите об’єднатися».

Було дуже добре, що тоді Малазонія працював на «1+1», — це допомогло підняти питання злочину на суспільний рівень. Добре, що поруч зі мною були люди, які мене підтримували, бо я сама не знала, що робити, не знала, що сталося. Коли ти в шоці, коли не зрозуміло, що відбувається, не знаєш, куди бігти і до кого апелювати. Тому підтримка колег була дуже важливою. Із друзями ми сідали щодня й думали, що можна зробити.

— Це були журналісти?

— Не лише. Громадські активісти, близькі друзі. Була така група — людей десять. Серед них Валя Теличенко, Євген Глібовицький, Влад Синяговський, Оксана Грязнова, Люда Фролова, Таня Соболєва.

Річ у тім, що в той час я вже не займалася журналістикою. Я займалася піаром, працювала в політичній партії. Так само працювала як тренерка із зарубіжними організаціями: з Національним демократичним інститутом Америки, з Республіканським інститутом, з IREX ProMedia, і в мене було велике коло близьких знайомих, які могли порадити щось. І оскільки ми не знали, що трапилося з Гією, ми вибрали таку тактику — розголошення в намаганні знайти його.

Пам’ятаєте, російського журналіста в Чечні захопили — Андрія Бабицького, це сталося десь на початку 2000-го. Медійна кампанія, яку організували, щоби його знайти, для мене стала прикладом. Я подумала, що ми вчинимо так само. Сподівалися, що, можливо, Георгія десь тримають, ховають, і якщо ми зробимо таку кампанію, його змушені будуть випустити.

А як підтримати тему в інформаційному просторі? Треба розповідати щодня про щось, пов’язане із проблемою. Я робила депутатські запити, писала в ОБСЄ, зустрічалася з послами. І про кожний такий крок ми намагалися розповісти пресі. Це набуло ефекту снігової кулі — і зрештою стало суспільною проблемою. І після цього тема вже не вмирала. Це була реальна тактика.

— Ви чули від Миколи Вересня таку думку: «Усі журналістські розмови про Гію Гонгадзе — ідіотські. “Ми вимагаємо!”. Що ви вимагаєте? Якщо завтра не будуть працювати всі канали, всі агенції, всі газети, всі радіостанції, вони післязавтра вам розкажуть, хто вбив Гію Гонгадзе, і на додачу — хто Пашу Шеремета вбив»?

— Ну він має рацію, але чого ж тоді він не спробував цього зробити? Критикувати завжди легко. Треба було йому спробувати зробити так, щоб усі замовкли.

— Така акція мала би результат?

— Треба було принаймні спробувати. Була ідея, що всі газети мають вийти з порожніми шпальтами, але ніхто такого не зробив до кінця, бо це дуже важко.

— І все ж таки, чи є у вас бодай найменше сподівання, що на нашому з вами віку буде названо імена замовників убивства Георгія? І чи буде розкрито причини загибелі Павла Шеремета?

— Я не хочу казати «ні», але я не можу сказати «так». Не виглядає на те, що буде розкрито. Бо для того, щоби це сталося, потрібна політична воля і професійні виконавці.

— Ви сказали, що і Президент Ющенко обіцяв, і Президент Порошенко. А що їм заважає це зробити?

— Пов’язані вони всі разом — грошима, зв’язками, зобов’язаннями. Всі «діти» Кучми.

— Після загибелі Георгія ви отримали політичний притулок у Сполучених Штатах і від 2001 року разом із дітьми оселилися в передмісті Вашингтона. Згадайте, будь ласка, той момент, коли ви остаточно вирішили, що їдете з України.

— Це був один момент. Я сиділа в себе в офісі. Прийшли всі мої політичні друзі, з якими я працювала, і хтось із них приніс касету з записами. Вставили в магнітофон, почали слухати. Кучма матюкається, потім розмовляє з Литвином, потім вони сміються, потім вони говорять про Притулу, потім вони говорять про мене — як закрити нам рота. Дуже цікава історія, бо Литвин рекомендує: щоби кампанія вщухла, треба розповідати на Першому національному каналі, що таких історій і таких зникнень — тисячі в Україні, й ніхто про це не розповідає: «Велике діло — зник журналіст». І тут я пригадую сюжет, який я бачила за кілька днів до прослуховування цієї плівки, в якому йшлося про те, що «в Україні зникають тисячі людей», — просто тими ж словами!

Мої товариші сміялися, вирішували, що робити. А я сиджу, слухаю й кажу: «Люди, вони про мене говорять…». Й один із присутніх колег каже: «Та ти вже стільки пережила — витримаєш і це». І я тоді зрозуміла, що все — the end, мене ніхто не захистить: чоловіка немає, ми вже знаємо, що його вбили, бо вже знайшли тіло, в мене двоє маленьких дітей. Якщо вони захочуть щось зі мною зробити, вони це зроблять. Я зрозуміла, що мені треба самій себе захистити.

— А мати Георгія — Леся Гонгадзе?

— Вона не хотіла їхати з України. Я зрештою так само, хотіла спершу поховати Гію. Насправді я відмовлялася двічі. На третій раз мені сказали, що якщо я відмовлюся знову, то вони вже нічого не зможуть зробити, тож я змушена була поїхати.

— Поїхати вам радили люди з України?

— Я не буду розповідати деталей. Єдине можу сказати, що в мене були пропозиції не лише від американців, а й інші. Я все проаналізувала. Зібрала, знову ж таки, своїх друзів із різних країн, і вони мені розповідали, чим яка країна краща. Я довго думала, що робити. Обрала Америку через те, що хотіла далі тиснути на розслідування, сама розслідувати, що я могла би зробити з-за кордону. А США — це світова сила, і я подумала, що там я буду мати більше сили воювати, боротися. І вважаю, що вирішила правильно.

Хоча насправді це дуже складна країна, щоби починати жити в ній із двома маленькими дітьми. Тут немає жодної соціальної допомоги, немає абсолютно нічого. Ти залишаєшся на вулиці. Але, з іншого боку, думаю, що зробила правильний вибір, бо я змогла знайти роботу в професії і продовжувати справу.

— Ви не одразу в США почали працювати в журналістиці, але торували цей шлях?

— Я лише один місяць не працювала в журналістиці. Півроку з моменту зникнення Гії дуже мене виснажили. Я була мертво втомлена. Майже втратила себе, перебуваючи об’єктом і суб’єктом цього розслідування. Це було надзвичайно важко. Доходило до того, що я хотіла змінити прізвище, сховатися. А потім зрозуміла, що від себе не втечеш. Та й треба було утримувати родину. Почала шукати роботу. Оскільки я працювала з багатьма міжнародними організаціями, в мене було багато контактів і дуже хороші рекомендації від колишніх партнерів. Із цього почала: пішла в Національний республіканський інститут, в Демократичний інститут. Вони давали мені маленькі контракти, вони всі погодилися дати мені якусь роботу для початку. Я редагувала книжку про виборчі системи, десь виступала, щось дописувала, щось перекладала. Так починала працювати.

— А ви справді приїхали у Штати без мови?

— Без мови. Перекладала — це гарно сказано. Я намагалася перекладати, але не знала мови, реально могла сказати «Добрий день» і «До побачення». За плечима були школа й університет, де я вчила англійську, але це не було знання мови. Потім, коли я підтягнула мову й пішла працювати на «Радіо Свобода», я практично щодня читала величезну кількість інформаційних матеріалів, Reuters, AP, які мусила перекладати, бо це була моя робота. Я перекладала з перекладачем, із книжками, словниками — з чим тільки можна було. Але об’єм цієї роботи й читання був такий великий, що це мене втягнуло у процес і таким чином я навчилася мови. Звісно, це був початок, але це було хорошим поштовхом.

— Що було після «Свободи»?

— На «Свободі» я працювала чотири роки. Паралельно виграла грант від Національного фонду за демократію — стипендію Рейгана-Фасела, отже працювала на радіо й писала дослідження про медіа в Україні, тобто бігала з одного офісу в інший.

Пізніше виграла ще одну стипендію в Університеті Джорджа Вашингтона, це було вже у 2003-2004 роках. Там я писала якраз про протестний рух в Україні, про «Україну без Кучми». І вже після цього був «Голос Америки». Мій тепер уже колишній керівник Адріан Кармазін декілька разів запрошував: «Приходь, будеш із нами працювати». І я думала про це, бо насправді хотіла робити телебачення. Водночас фрилансити на «Радіо Свобода» було зручно: гарний колектив, багато свободи вибору тем. Але тоді «Свобода» не готова була робити телебачення. Тож я вирішила, що таки буду робити те, до чого душа лежить. Зрештою, в мене закінчилася стипендія в університеті і я погодилася на пропозицію «Голосу Америки». Спочатку дещо паралельно працювала, бо «Радіо Свобода» і «Голос Америки» — це одна структура, просто з різними завданнями. Втім, у 2004 році перейшла на повний робочий день на «Голос Америки».

— Сьогодні ви очолюєте Українську редакцію Всесвітньої служби «Голосу Америки». Разом із тим за спеціальністю ви юрист. Пригадайте, як починалася ваша журналістська кар’єра. Як ви прийшли в журналістику?

— Починала якраз із початків незалежної журналістики як такої. Йшов 1992 рік, я вчилася у Львівському університеті. Насправді в мене завжди була думка, що я хочу займатися журналістикою, але я вибирала щось практичніше — логіка була, що, можливо, якщо мені не вдасться заробляти творчістю, буду мати солідну професію, тому я пішла на юридичний. А журналістика завжди була в думках.

Усе почалося, коли я познайомилася з Георгієм. Він хотів робити журналістику, але також не був журналістом, а був учителем англійської мови. Ми не мали жодних професійних знань. Утім, оскільки він був серйозним мотором, я почала йому допомагати. Він хотів в Україні писати про Грузію. Якраз — війна в Грузії, якраз — події в Тбілісі, Абхазька війна — 1992–1994 роки.

Українську мову він знав погано, почав щось складати й писати російською. Я редагувала, перекладала українською. Часто він диктував, а я записувала, паралельно перекладаючи та редагуючи. Отак ми потроху почали працювати в журналістиці.

— У яких ЗМІ ви працювали?

— Спочатку це було наше головне видання у Львові, перше незалежне — «Post-Поступ». Ми друкувалися в «Post-Поступі» майже з моменту заснування газети. Поволі наша діяльність ширшала й ми почали робити телебачення.

— І спочатку у Львові?

— Так, це був Львів.

— Які ваші враження від роботи у ЗМІ в перші роки незалежної України? Що найбільше запам’яталося з тих часів? Про яких людей ніколи не забудете?

— Перше і головне — це «Post-Поступ», де ми працювали разом із Георгієм. Паралельно я працювала в Державній адміністрації як юрисконсульт, а моя журналістська частина роботи була як хобі: мені подобалося, було цікаво. Але згодом я пішла на постійну роботу в газету «Post-Поступ» і стала співробітницею інформаційного відділу.

Як ми отримували інформацію? Комп’ютерів не було — тільки телефони. Моє особисте завдання було — передзвонювати в різні органи влади за редакційним списком номерів. Можливо, туди, де можуть статися якісь події. Й у такий спосіб збирати інформацію. Мені щось читали, хтось щось розповідав, я все швиденько записувала. Також моєю відповідальністю був зв’язок «Post-Поступу» з кореспондентами по всій Україні. Я вела статистику, збирала від них інформацію, часто записувала вручну.

Моїм редактором був Андрій Квятковський, який, на жаль, нещодавно помер. Він був моїм головним учителем у журналістиці. Навчив мене основних принципів журналістики, навчив бути скрупульозною, навчив уваги до деталей, навчив, як збирати і впорядковувати інформацію, як писати інформаційні повідомлення. Пам’ятаю, був час, коли я боялася по телефону говорити, бо була зовсім молода й недосвідчена. Але переборювала, змушувала себе, телефонувала, і з часом це в мене виходило дуже легко.

— З Олександром Кривенком ви також працювали?

— Так-так, працювала. Втім, Саша в цей час планував переїхати до Києва, що і зробив у 1995 році. З ним ми тісніше працювали потім в «ММЦ-Інтерньюз». Але для нас із Георгієм ще довго тривав львівський журналістський період.

Ми створили ТОВ «Центр Європи», де виробляли телевізійні продукти, працювали на замовлення різних київських каналів також. Робили телевізійні сюжети, потім створили програму «Монітор» на львівському телебаченні. У цій програмі ми розповідали про життя у Львові, були також деякі контроверсійні речі, які ми покривали.

Але в кінці 1994-го — на початку 1995 року Георгій сказав, що нам досить Львова — ми їдемо в Київ. І хоч у мене було три роботи насправді, бо я працювала завжди і всюди, я сказала: «Окей». Ми поїхали, прийшли на ММЦ «Інтерньюз» (тепер — СТБ), і я спитала в Сашка Кривенка, що в нього для мене є. Він відповів: «Я із задоволенням тебе візьму, але можу тобі пообіцяти лише 250 доларів». У Львові я тоді заробляла 20 доларів на місяць на одній роботі, тож відповіла: «Саша, це нормально, я погоджуюсь на цю зарплату». (Сміється.)

Там уже був Андрій Квятковський, і я знову почала працювати з ним. Ми разом росли. Насправді ж робота була та сама. Ми готували матеріали для різних програм «Інтерньюзу». Постійним споживачем була програма «Вікна», точніше ми були в одному ньюзрумі.

— Чи правда, що свого часу «Інтерньюзу» допомагав Євген Марчук? Саме тоді щось сталося — і Георгій пішов із «Інтерньюзу»…

— Євген Марчук ніколи не допомагав «Інтерньюзу» — давайте не будемо творити фантазій. В «Інтерньюзі» працювала Лариса Івшина, яка тоді ще не була дружиною Марчука. Якраз після того, як Марчук звільнився з посади прем’єр-міністра, в якого вона була прес-секретарем, її запросили працювати до нашої команди.

Тоді, наскільки я пам’ятаю, закінчувалися західні грантові гроші і треба було вирішувати, як організація працюватиме далі. Це був 1996-й — початок 1997 року. Тоді почалися перетворення «Інтерньюзу» на канал СТБ. Частина відділилася як неприбуткова організація й залишилася «Інтерньюзом», а прибуткова частина і стала СТБ. Я знаю деталі цього процесу, бо безпосередньо брала в ньому участь — робила програмну сітку, вже тоді була програмною директоркою каналу.

Фінансові вливання йшли від Володимира Сивковича, й він хотів змінити концепцію каналу. Весь «Інтерньюз», зокрема «Вікна», був заточений під інформаційний продукт, ми не робили розважального продукту практично. Але Сивкович хотів, щоби з’явилися фільми, розважальні програми тощо. І тоді стався дуже серйозний конфлікт у керівництві між тими, хто погоджувався із Сивковичем і був готовий на його умови, і тими, хто прагнув робити інформаційний канал. Сперечалися між собою Микола Княжицький та Юрій Айвазян. Княжицький був за пропозиції Сивковича, Айвазян — проти. Георгій саме через це й пішов. Він не просто не хотів робити розважальний контент — він не міг. Це було не його. Він хотів робити інформаційний канал.

— Чому до цієї історії притягують ім’я Євгена Марчука?

— Бо Георгій, як пішов з «Інтерньюзу», створив Центр журналістських розслідувань. І чи через Ларису Івшину, чи напряму якимось чином Георгій вийшов на Марчука. Можливо, познайомився з ним під час виборів, а може, до. І саме в цей Центр журналістських розслідувань місяці два чи три Марчук вливав якісь фінанси. Утім, і з цього проекту Георгій пішов також через три чи чотири місяці.

Пам’ятаю, я була в пологовому, коли Георгій мені сказав, що більше не працює в Центрі разом із Айвазяном. Я стояла у вікні, він унизу на вулиці, я дивилися на нього — й ми говорили по телефону.

— Ви якийсь час працювали в газеті «День», одним із власників якої був Євген Марчук, і теж швидко пішли з неї. Чому?

— Так, ми зналися добре з Олею Гавриловою, тоді фінансовою директоркою «Дня», та з Ларисою Івшиною, працювали разом ще в ММЦ «Інтерньюз». Оля запросила мене в «День» буди директоркою з громадських зв’язків. Тоді я вже припиняла грудне годування й була готова виходити на працю. Пропрацювала недовго, бо так склалися обставини: через декілька місяців мене запросили на великий комерційний рекламний проект. І я побачила там більшу фінансову перспективу й цікавий професійний виклик.

— На які гроші спочатку фінансувалася «Українська правда»? Ви їздили шукати підтримки у США — чому вам, як я розумію, спочатку відмовили?

— Георгій їздив, я — ні. Так, я писала цей проект. Гія поїхав, бо хотів зробити цей інформаційний продукт, зустрівся із Freedom House, приїхав і каже: «Все, Freedom House дає гроші, треба писати терміново проект». Я написала проект. Що і як потенційні грантодавці вирішували, не знаю. Можливо, їм це не підійшло, й вони справді відмовили.

— Чому відмовили?

— Не знаю, вони не пояснювали. Був квітень 1999 року, здається. Це нормальний процес, коли відмовляють у грантах. Ми всі подавалися на гранти. Дуже жаль, що так сталося, але в цьому немає нічого поганого.

Щодо фінансування «Української правди», то Гія практично вкладав власні кошти, підробляв на різних проектах — і все вкладав у проект «Української правди». Родина жила на мою зарплату. Я про кошти не питала. Знаю, що в різних колег та друзів він циганив комп’ютери та інші елементарні речі. З дому забрав телевізор, ще якісь корисні для офісу речі. «Українська правда» була його дитиною, я не заперечувала, бо завжди підтримувала його починання. Він казав, що збудує щось, чим колись будуть пишатися і що забезпечить наших дітей.

— Був час, коли ви разом із Георгієм долучилися до кіновиробництва. Що це були за фільми? Чому ви їх робили?

— Це було на початку — 1993–1995 роки. Георгій хотів робити кіно, розповідати українцям про те, що відбувається у Грузії — зокрема, про війну. Ніхто ж не хотів вірити, що це росіяни воюють, що відбувається окупація, що російські війська в Абхазії. Ніхто не хотів цього чути, бачити, знати. Сьогодні в Україні так само — ми намагаємося добитися й розповісти, що тут відбувається. Насправді все йде за тим же сценарієм, що і в 1994 році у Грузії. Тобто росіяни цей сценарій давно відпрацювали, дуже ефективно.

До першого фільму Георгія «Біль землі моєї» я практично не мала стосунку, він, здається, закінчив його у 1992 році. Я пам’ятаю лише, що ми його дивилися, що він пробив показ на Першому національному.

Другий фільм «Тіні війни» він їздив знімати до Абхазії, був поранений. Ішлося про групу хлопців з УНСО, яка допомагала на грузинському боці воювати. Я просто була продюсеркою, бо він завжди потребував всілякої допомоги, зокрема організаційної.

Ще один фільм ми зробили у 1995 році — «Охоронці мрії» про американську поліцію. Я переконала Гію податися на грант в американське посольство, написала цей грант, і ми зрештою виграли його й поїхали у Сполучені Штати знімати кіно.

— Які, на вашу думку, газети, журнали, теле-, радіоканали визначили майбутнє журналістики в Україні? І чи був у журналістики, у медіа в Україні інший, альтернативний шлях?

— Якщо грубими мазками, то «Post-Поступ», ММЦ «Інтерньюз» однозначно, потім СТБ. Ці медійні проекти були колискою української журналістики. І з моєї точки зору, розділ та переформатування ММЦ «Інтерньюз» було великою помилкою. Якщо би цього не сталося, можливо, ми би мали іншу журналістику.

Я також пам’ятаю зародження «Інтера», саме на базі ММЦ «Інтерньюз» робилася перша графіка «Інтера».

Савік Шустер — він дуже негативно вплинув на розвиток телебачення. Я вважаю, його ток-шоу було ключовим фактором того, що ми маємо таку жахливу медійну й політичну культуру в Україні.

Із газет також «День». Важливим був вплив «Дзеркала тижня». Наскільки тижневик нині таким залишається, мені важко оцінити.

«Українська правда» — однозначно — перше інформаційне інтернет-видання.

Із радіо «Люкс» у Львові почалося все інше — канал 24, ZIK тощо, але колиска була на радіо.

— Чому ви вважаєте, що якби «Інтерньюз» не трансформувався, в нас була б інша журналістика?

— Якби база інформаційного мовлення залишилися й залишилися сильною як незалежна структура, це стало би колискою для якісної інформаційної журналістики. А вона практично була знищена.

— Поруч розвивався «1+1».

— «1+1» — це інфотейнмент.

— Спочатку він таким не був.

— Був, усе одно був. Це вже був інший комерційний підхід, там уже був конкретний замовник, конкретний власник. А от в «Інтерньюзі» була справжня незалежність. Можливо, через те, що фінансування було західне.

— Ви працювали в українській журналістиці, а наразі можете спостерігати збоку, що в ній відбувається. Чим відрізняється українська журналістика від американської? І, можливо, від журналістики інших розвинених країн?

— Я працюю в американській журналістиці, але для українського медійного простору. Ключове — це те, що українські медіа й журналісти роблять висновки, базуючись не на фактах, а на своїх уявленнях та інтерпретації фактів. Усе ніби у кривому дзеркалі.

— Так було й раніше?

— Думаю, що так не було раніше. Думаю, це розвинулося з часом. У мене є ціла доповідь про етапи розвитку української журналістики. Я вважаю, що до 1994 року в нас була повна свобода, але ми не знали, що з нею робити, бо ми не розуміли взагалі принципів, не мали уявлення про стандарти. Ми мали базові знання і були вільними творити.

Вже в 1995–1997 роках це була відносна свобода, бо почалися легкі темники. У мене дуже чітко закарбовано в пам’яті цей час: був десь 1996-й — початок 1997-го, коли почали дзвонити й казати, які матеріали ми можемо подавати в ефір. Тому що я ізсередини бачила, як усе розвивалося. Перший раз це було, коли Георгій робив програму «Вікна Плюс» на ММЦ «Інтернюз», яка виходила на регіональних каналах. Він робив у ній абсолютно все, що хотів. Я пам’ятаю, неділя, восьма ранку — телефонує Княжицький: «Що ти собі дозволяєш? Що ти зробив?». Відповідь: «Те, що й завжди». Георгій зробив сюжет про «Кучма-клан». Кучма в цей час був на Закарпатті, і якимсь чином сталося, що він дивився телевізор разом із керівниками Закарпатської області й побачив цей матеріал. Не знаю, які дзвінки були, звідки, коли, але Георгію тоді виписали догану, і після цього всі програми «Вікна Плюс» мали переглядатися перед ефіром. Так почалася цензура.

— Учасником нашого спецпроекту був Ігор Померанцев, який справедливо, але досить жорстко відповів на запитання, чи вважає він, що в Україні сьогодні є журналістика. Як би ви відповіли?

— Зараз ми будемо теоретизувати, що таке журналістика. Є журналістика — якось же це все працює.

— Ігор Померанцев відповів: «Украинская журналистика не смогла повлиять даже на дело Гонгадзе — нашего убитого коллеги. Мы так и не смогли докопаться до истины. Почему? Потому что в стране существует глубокая дисфункция: как бы парламент, как бы демократия, как бы журналистика».

— Частково він має рацію, але насправді робота журналістів — докопатися, але не змусити щось зробити. На жаль, проблема того, що ми маємо, — бездіяльність або неефективність структур. Журналісти роблять свою роботу, журналісти дуже багато матеріалів розслідували. Насправді, якби в цій країні взяли до уваги хоча би частину того, що журналісти розслідували, і ці справи були би доведені до суду, то однозначно було би набагато менше корупції. Просто проблема в тому, що журналісти кричать, про щось розповідають, але ніхто цього не чує, не хоче братися за ці справи, не працює судова система, не працює правоохоронна система. Це не вина журналістів, це вина структур та інституцій, а журналісти — дзеркало, вони роблять свою роботу, принаймні, як уміють, як можуть.

— А чи влаштовує вас якість того, що роблять журналісти в Україні? І чи погодитеся ви з такою думкою, що в Україні немає якісної журналістики, бо суспільство до неї не готове?

— Українська журналістика — це трансформована радянська журналістика. Залишилися вихідці з радянської школи, які насправді не такі й погані, бо радянська школа давала базу і знання, й ці журналісти ще мають базові знання. Але це така пострадянська трансформація, це не реальна якісна журналістика, немає тут повної свободи слова. В Україні є плюралізм інформаційний, є свобода, але немає якісних підходів до подачі інформації й немає незалежності. Всі медійні ресурси належать комусь — олігархам, політикам, різним людям — і вони використовують їх для своїх власних інтересів, політичних чи бізнес-інтересів, вони впливають на журналістів. Стандартів, у принципі, й незалежності трудового колективу не існує. Ми хотіли колись таке зробити з Андрієм Куликовим в ММЦ «Інтерньюз», довго обговорювали, писали, в нас був кодекс журналіста, але це не прижилося в цій країні, от і все.

Не вистачає знань, ерудованості, загальної освіти. Люди не читають джерел, не читають західних джерел, у них погане знання англійської мови — й вони використовують російськомовні ресурси, які постійно маніпулюють. Елементарна ерудованість відсутня, я вже не кажу про щось інше. Ви не уявляєте, як сумно дивитися на це, мені хочеться плакати, коли я вмикаю українські канали. Гарно все так, картинка така красива, так усе світиться, всі так красиво намальовані, а інформації — пусто. Це жахливо.

— За останні десять років українські виші випустили 100 тисяч журналістів. Лише одиниці з них залишаються працювати у професії, решта йде в піар, у помічники депутатів або ще кудись. Як із підготовкою журналістів в Америці, випускники працюють за спеціальністю?

— Як і всюди, є відсоток, який шукає себе в інших професіях. Але якщо ти обираєш бути журналістом, то ти обираєш бути журналістом. Так, журналісти залишаються у професії. Але там є якісні приклади, є на що рівнятися. У Сполучених Штатах так само купа непрофесійних людей, так само є заангажованість, повно інфотейнменту, але є важливі ресурси, на які можна рівнятися: той же Washington Post, New York Times, якими б ліберальними вони не були, той самий Wall Street Journal, є громадське телебачення, громадське радіо. Ресурси, на які можна орієнтуватися як на стовбур, від якого йдуть різні розгалуження. Тобто є базова інформаційна структура.

Звісно, в мене особливий підхід до інформації, бо я йду до джерел, у мене є доступ до агентств та інших ресурсів. Втім, якщо мені потрібна картина дня, я вмикаю американське громадське радіо і все почую, і мені цього достатньо, я вже знаю, на що звернути увагу.

Цього не вистачає Україні, не вистачає прикладів якісної журналістики, яким можна довіряти, бо головним пріоритетом журналістів є не глядач, а їхній роботодавець.

— Якими чином змінилося завдання «Голосу Америки» й інших міжнародних мовників в Україні за роки незалежності?

— Не змінилося ніяк. Єдине — змінилася платформа, як цю інформацію подавати. Все, що ми робили раніше, ми робимо й далі. Ми дивимося, чого потребує глядач і ринок. Я створила команду, яка мусить інтегрувати й телевізійний продукт, і соціально-мережевий у різних формах. Воно все мультимедійне. І коли ми, наприклад, знімаємо якийсь матеріал, то з нього буде все — й анонси, і відео для соціальних мереж, і окремі інтерв’ю, й англійською мовою з перекладом титрами, і з перекладом звуковим, і сюжети великі, і сюжети маленькі. Тобто якщо ми вже робимо, то робимо продукти для всього спектру наших платформ. Оце змінилося.

Щодо інформаційного покриття — все залишається, стандарти однакові: ми зобов’язані розповідати про життя в Америці в різних сферах із різних позицій, бо в Америці є ті, хто любить Трампа, і ті, хто його ненавидить, в Америці є багаті й бідні, є глибинка і є столиця, ми все це намагаємося покривати.

Мені здається, що українці часто дуже критичні самі до себе, тому я започаткувала проект про успішних українців, які творять чи мають якийсь вплив на різні сфери життя в Сполучених Штатах і в світі. У нас є проект «Успішні українці», ми шукаємо історії: хтось створив якийсь продукт, відкрив ресторан, компанію — про все, що українці роблять по всьому світу, намагаємося розповідати. Я бачу, що українцям потрібно більше позитивних прикладів, потрібно бачити в них себе. Бо ми багато говоримо, але не бачимо себе, не бачимо й мало підтримуємо одне одного. Я відчуваю, наскільки популярний цей продукт, люди потребують цього.

Ми почали робити експлейнери — короткі відео, які пояснюють якісь аспекти життя чи проблеми. Відкрили сторінку на Instagram, ми стараємося закрити всі платформи й говорити доступною мовою до глядача на різних платформах. Наше основне завдання — це глядач і донесення інформації.

Ми намагаємося стримити важливі події, слухання в конгресі, з перекладом, намагаємося продемонструвати, як працює справжня демократія. Це також популярний продукт.

— Якщо говорити про образ України як такої сьогодні, наскільки вдається це робити силами іномовних українських ЗМІ й тих міжнародних мовників, які працюють на території України, зокрема «Голосу Америки»?

— Моє завдання — український глядач, не американський. Я намагаюся для нашого світового глядача робити якісь матеріали про Україну. Якщо я роблю інтерв’ю, скажімо, з міністром оборони України чи з якимось американськім посадовцем на кшталт Курта Волкера, то я однозначно зроблю матеріал для нашої англійської редакції. Нещодавно я писала інтерв’ю з керівником гуманітарної місії ООН. Зробила мультимедійний матеріал для нашої англійської редакції, для 46 мовних служб, у нас 250 млн глядачів по всьому світу, й ці речі йдуть для цієї широкої аудиторії.

Але якщо говорити про українського інформаційного міжнародного мовника, він абсолютно неефективний, він нульовий. Це через якість мови, невміння подати. Ця неефективність спричиняє дуже багато проблем. Думаю, що якісніше розповідають про Україну ті ж західні видання. У мене були пропозиції, як покращити цей напрямок їхньої роботи, але я можу лише радити, втім, нічого не вирішую.

— Якою мірою може бути виправдана пропаганда в роботі журналіста, який висвітлює війну на території своєї країни?

— Пропаганда не виправдана в жоден спосіб. Треба давати максимально правдиву інформацію, треба давати її у великих обсягах. Я розумію, що дуже важко боротися з неправдою, але пропаганда — це доріжка в нікуди. Це дуже погано.

— Які наслідки для суспільства, навіть не для журналістської професії, може мати відхід від журналістських стандартів під час війни?

— Негативні однозначно. Відхід від стандартів — це маніпуляція. Суспільство не отримує якісної правдивої інформації, й тоді воно ухвалює неправильні рішення, відбуваються перекручення, тоді ми вибираємо тих політиків, яких вибираємо, тоді ми обираємо президента, якого обираємо, тоді люди не знають, що насправді відбувається в країні. Це катастрофа для суспільства насправді.

— Яким чином ви на «Голосі Америки» і в інших ЗМІ у Штатах вирішуєте проблему з термінологією — приміром, як ви називаєте тих, хто воює проти України на Донбасі?

— Ми кажемо, що це «бойовики, підтримувані Росією», або «російські війська». Ми можемо вживати ці терміни разом або окремо. Також кажемо, що в Україні йде війна, хоча часто мені доводиться сперечатися з англомовним відділом, щоб не вживали вислову «українська криза». Також у словосполученні «східна Україна» пишемо «східна» з маленької, бо це частина України.

— Як на ваш погляд, чи припустимо в новинних сюжетах в Україні говорити «наші війська», героїзувати бійців, називати їх словом «герой», тоді як інша частина населення дотримується іншої думки?

— Населення може дотримуватися різних думок. Я вважаю, що якщо людина — воїн, волонтер, журналіст — зробила якусь важливу справу, поклала своє здоров’я й життя на це, вона є героєм. Якщо вона отримала відзнаку — вона є героєм. Якщо вона не є героєм — це інша справа, її точно не можна так називати.

Я не вважаю, що героїзувати неправильно, це нормальна практика, особливо коли країна у війні. Казати «наші», «наша країна», «мій народ» — неправильно. Колись Микола Вересень мене цього вчив.

Так, це твоя країна, але це — Україна, і ти — журналіст. Хоча я не можу сказати, що це так легко, дуже часто я сама роблю такі помилки.

— Наскільки можливо у вашій практиці цитувати ЗМІ так званих ДНР, ЛНР і давати слово, скажімо, їхнім ватажкам?

— Ми цього не робимо. Ми розповідаємо про ці події, але дивимося на них із західного боку, більше покриваємо позиції Заходу, західних політиків. Ми рідко коли торкаємося ситуації на сході напряму, більше цим займається «Радіо Свобода»: маємо розділення сфер роботи.

— Але все ж таки, розповідати про життя на тимчасово неконтрольованих територіях потрібно в Україні?

— Однозначно. Я, звісно, дотримуюся західних стандартів, але під час війни, коли інша людина вбиває, речі треба називати своїми іменами.

Можливо, я дала би їм слово, але дала би його й іншим. Мається на увазі головне — збалансувати, але баланс має бути не штучний. Дуже часто в західній пресі робиться штучний баланс, коли беруть одну сторону, а потім нібито для збалансування знаходять якусь «ліву» людину. Якщо можна створити реальний баланс, я виступаю за те, щоб його дотримуватися.

— Ви читаєте сайт «Новости Донбасса» (novosti.dn.ua) Олексія Мацуки?

— Я знаю, що він є, але не читаю.

— Вже немає АТО — є Операція об’єднаних сил. Термін «окуповані території» щодо «ДНР» і «ЛНР» вже увійшов у вжиток української редакції «Голосу Америки»?

— Так ці території є де-факто окупованими. Вважаю, що ці території давно мали би бути визнані окупованими законодавчо.

— Які настрої у вашій редакції у Сполучених Штатах і взагалі серед людей, із якими ви спілкуєтеся, спеціалістів у тій чи іншій сфері щодо того, як швидко і в якій спосіб може вирішитися воєнний конфлікт на Донбасі?

— Все складно. Якщо глянути та історії інших окупацій, зокрема, наприклад, Грузії, то висновки напрошуються самі.

— У вересні 2015 року цикл програм «Прайм-тайм» ви починали з інтерв’ю Президента Порошенка. Тоді, як мені здалося, ви не ставили йому надто гострих запитань. Якби він сьогодні був вашим візаві, тональність вашої розмови змінилася б?

— Думаю, так. Він мав достатньо часу для змін у країні, і з нього можна вже спитати.

— Кажуть, що влада не виправдала того кредиту довіри, який мала після Майдану. А чи виправдали журналісти цей кредит довіри?

— Ніхто не виправдав. І що таке кредит довіри для журналістів? Журналісти мають зобов’язання, але це трошки інші зобов’язання, ніж зобов’язання влади, Президента. Журналісти мають розповідати про те, що робить влада, а влада має робити. Вимоги зовсім інші, не зовсім правильно ставити їх на одну планку.

Ви маєте на увазі, чи журналісти достатньо тиснуть на владу? Я думаю, що тиснуть. Достатньо чи недостатньо — відносно. Мене більше турбує не питання розслідувань журналістських, а питання продажності, того, що медіа та медійників використовують. Створення інформаційних каналів під політичні сили, політичні кампанії — це мене більше хвилює. Це найбільша небезпека. Я бачу, як вони просто як гриби в Україні виростають. Тепер кожен політик, який себе «поважає», повинен мати телевізійний канал.

— Що відбувається у Сполучених Штатах у зв’язку з фейками, дезінформацією, пропагандою, впливом Росії на вибори у США? Чи є паніка перед засиллям цих явищ?

— Є. Я думаю, що це нарешті якось дійшло до їхньої свідомості, бо раніше не доходило. Американці не розуміли. У мене були такі історії, що я навіть не хочу розповідати. Я сварилася з різними газетами, коли вони просто передирали заголовки з Russia Today чи з Ruptly й навіть не заглиблювалися в деталі, не хотіли розуміти. Доводилося з ними реально воювати. Тепер вони уважніші до цього, вони розуміють, що їх використовують. Тобто кампанія, яка почалася щодо російських впливів, нарешті спрацювала. Хоча вже трохи пізно, але, слава Богу, є певне розуміння небезпеки і — краще пізно, ніж ніколи.

І це призведе до обережнішого ставлення до Russia Today тощо, більшість про це вже знають. Хоча дивляться й далі. Бо Russia Today і Ruptly мають дуже ефективний спосіб подачі інформації. Вони дають ці короткі відео з місця подій, запевняють, що не маніпулюють. Кажуть: «Беріть, використовуйте», й журналісти кидаються на це, бо в кожного є проблеми з бюджетами і проблеми з непрофесійністю.

Росіяни успішно закрили ринок англомовного інформаційного покриття подій Східноєвропейського регіону, в цьому велика небезпека, й те, в чому ми серйозно програємо.

В Америці тепер більше уваги звертають на медіаграмотність. Медіаграмотність є дуже важливим предметом в університетах, говорять про те, що треба ввести такий предмет у школах. Але фейки — це проблема, ніхто не знає, як із цим боротися, як боротися із соціальними мережами, зокрема Фейсбуком. Цукерберг створив монстра, й тепер навіть він не знає, яким чином його приборкати, як його контролювати. Ніхто не знає, в який спосіб усе це виливається, чим відгукнеться пізніше. Люди перестають читати, люди не хочуть думати, кидаються лише на емоції. Це означає, що твій мозок не працює, працює тільки твоє «симпатико», тобто те, що ти відчуваєш. А коли людина вибирає емоціями, а не розумом, це дуже погано для демократії. Ми не знаємо, чим це все закінчиться насправді.

— Як ви оцінюєте те, що значна частина провідних журналістів України пішла в політику? І, якщо я правильно розумію, у ваших планах також було йти в українську політику? Тож чи не думаєте повертатися в Україну?

— Якщо люди відчувають у собі сили працювати в політиці, я не вважаю, що це щось погане, просто це інша професія. Єдине, чого не треба робити, — не можна бути політиком і журналістом одночасно. Ти мусиш обирати, хто ти.

Але сьогодні, знову ж таки, в умовах соціальних мереж, коли всі можуть бути ким хочуть і писати що хочуть, ці рамки стираються.

Я не критикую людей, які з журналістики йдуть у політику: відчуваєш у собі відповідальність, можеш щось поміняти на краще — це твій вибір.

Щодо мене, то на цьому етапі цей шлях для мене закритий, хоча, як ми знаємо, європейські демократії відкривають для своїх співвітчизників за кордоном можливості йти у вітчизняну політику. Люди, які, як і я, мають великий професійний досвід роботи й кар’єри в інших країнах, можуть бути дуже корисними своїй батьківщині.

— А коли ви передумали йти в українську політику? Адже в 2009 році ви казали: «Повернутися я сподіваюся трохи пізніше. Не виключаю для себе політичну кар’єру в Україні. Думаю, мої знання, енергія та досвід міжнародної діяльності, який я отримала за останні роки, можуть бути корисні».

— Я завжди думала про власну ефективність. Якщо я побачу можливість бути ефективною і якщо будуть законодавчі умови для цього (бо я не буду порушувати закони, як інші, чи маніпулювати законом), то все можливо. Водночас, щоби бути ефективним і корисним своїй батьківщині, не обов’язково бути політиком. Думаю, я корисна й ефективна на місці, на якому я є тепер.

На цьому етапі в мене вже багато досвіду, але я планую вдосконалити свої знання й навички. От зараз їду вчитися на рік до Гарварду, де виграла стипендію.

Отож я ніколи не кажу «ні», але наразі немає юридичних та інших умов для того, щоби я повернулася.

Фото, відео: Світлана Григоренко, Олексій Темченко