Насправді Наталя — драматургиня. Перші десять років творчого життя вона займалася театром, новим театром, зі своєю специфічною мовою, жорстким реалізмом і поєднанням болю з прекрасним, що, на думку Ворожбит, не виключає одне одного і не є антитезою.

У кіно вона одразу взяла бика за роги: написала сценарій до разючого своєю відвертістю серіалу «Школа», славу якого приписали лише режисерці Валерії Гай Германіці. Але поки український кінематограф лише готувався прийняти її у свої обійми, театральна аудиторія світу не випускала Наталю зі своїх — вистави за її п’єсами щоразу з успіхом ставили у Сполучених Штатах та Німеччині, Польщі та Латвії, Україні та Росії, а в Англії, крім театру Royal Court, її п’єсу поставив Королівський Шекспірівський театр.

Сама Наталя організувала в Києві «Театр переселенця», в якому грають самі переселенці з Донбасу. І саме з Донбасу історія документального фільму «Школа №3» — як шматочок російсько-української війни, лицемірно названою АТО. І саме про цю війну, а не про АТО — «Кіборги» Ахтема Сейтаблаєва. Війна не полишає Україну, війна не полишає душу й роздуми Наталії Ворожбит. І це має відгук: «Школа №3» отримала гран-прі в секції Generation 14+ Берлінського кінофестивалю, а «Кіборги» є одним із найбільш очікуваних вітчизняних фільмів, що за місяць показуватиметься у вітчизняних кінотеатрах.

— Наталю, у фільмі «Школа №3» фігурує містечко Миколаївка. Чому ви обрали саме його?

— Це було літо 2014 року, і Миколаївка — одне з перших містечок, яке постраждало в результаті обстрілів. Тоді ще ніхто не був до такого готовий. Це був перший справжній жах, до якого ми лише згодом звикли, звикли, що йде війна, що гинуть люди. А тоді, влітку 2014-го, в Миколаївці люди сиділи чотири дні в підвалах. Це, звісно, не так багато, як в інших місцях, де перебування в підвалах тривало місяці. Але ще раз кажу — це був один із перших таких випадків. І одночасно Миколаївка була одним із перших звільнених міст. Ми туди приїхали наприкінці 2014-го разом із волонтерською організацією «Новий Донбас», метою якої було зібрати кошти на ремонт частково розбомбленої місцевої школи. Цього разу вони привезли парти і велику команду людей, щоби зробити у школі свято Святого Миколая. Я і Георг Жено, німецький режисер і мій старий друг, опинилися в цій команді.

Свято ми зробили, але вирішили, що цього недостатньо. Бо відчували — нам там не раді, нас погано сприймали — й місцеві жителі, й самі школярі. Багато хто був просто у відверто пригніченому стані. І ми хотіли щось змінити. Але не знали як! Перед від'їздом ми запропонували їм зробити виставу. Вони погодилися, та продовжували нам не вірити. А один хлопчик потім так прямо і сказав: «Я был уверен, што вы нам лапшу на уши вешаете — какой спектакль?!». Але спектакль був приводом прогулювати школи, тому вони й погодилися. Ми стали регулярно приїжджати до них і працювати над виставою.

— Як у цій історії опинився Георг Жено, режисер із театру? Ви одразу планували виставу?

— Жено приїхав до Києва за два дні до моєї поїздки. Казав, що в Німеччині тепер потужна російська пропаганда, і це змусило його самого розібратися, мовляв, хочу зробити об’єктивну виставу про Майдан, де можна було б виправдати обидві сторони. Після такої заяви кілька наших друзів перестали з ним спілкуватися. Але я вчинила інакше: я запропонувала йому поїхати зі мною, бо Майдан уже був на той момент не дуже актуальним. І він поїхав. Випадково. І було гарно — його обрали Святим Миколаєм, і він так перейнявся болем тих людей, дітей, що на два роки залишився працювати в Україні. Вистава «Моя Миколяївка» стала поштовхом до створення Театру Переселенця… Саме там, під час першої поїздки в Миколаївку, ми зустріли всю ту команду, з якою працювали і над виставою, і над фільмом.

— Як ви пояснювали дітям, із якими вже зробили виставу, що ви хочете зробити ще й фільм?

— Це було за півроку після вистави, і коли ми приїхали знімати, то з дітьми вже мали контакт, ми були друзями, тож і пояснювати не доводилося. Усім хотілося зафіксувати свою роботу, цю разючу і красиву історію. Діти ж ростуть, документальна вистава загалом довго жити не може — максимум рік. Усі дивуються, як вони так легко і впевнено проговорюють свої монологи під час вистави. А тому що це їхні власні історії, а своє розповідати легко. Не треба вигадувати, не треба заучувати чужого вірша — ти розказуєш свою історію. Ми лише забороняли записувати і вчити напам’ять, потрібно було зберегти енергію живої розповіді. Обговорювали важливі точки, зазначили план монологів.

У Львові на форумі «Донкульт», де показували виставу «Моя Миколаївка» і започаткували проект «Де схід»

— У Миколаївці після того обстрілу війни більше не було. Але як діти реагували на те, що вона десь поруч?

— Щоразу, як ми приїздили, я відчувала в них страх. Вони панічно боялися, що війна повернеться, через що мали депресивний стан. І весь регіон таким був, коли ми туди потрапили. Швидко це не минеться. Хоча вже пройшов час, і частина тих дітей навчається в Києві. Одна дівчинка, наприклад, вступила в Театральний інститут Карпенка-Карого на кінорежисуру. Є ще багато тих, хто цілеспрямовано їдуть у Київ і саме в Карпенка-Карого. І мушу сказати, що цього б ніколи не сталося, якби не наша поява, якби не історія з виставою і фільмом. Бо раніше ніхто про Київ і не думав, максимум — про Харків. Багато хто збирався в Росію… Ми дуже раді цим змінам. (Сміється.)

— А як у Німеччині сприйняли виставу?

— Я не їздила, але знаю, що добре. Вони не тільки показували нашу виставу — вони зробили спільну виставу з німецькими дітьми, а режисером її була Ліза Сміт, із якою Георг зробив «Школу №3». У нашому спектаклі не було політики, там лише діти, і вони розповідають, що пережили, і розповідають дуже щиро. Щоправда, в нас у Києві по закінченню якоїсь із вистав, коли було обговорення, одна глядачка дорікала героїні — мовляв, як можна говорити, що політика не важлива. І це за два роки після зйомок, на момент яких дівчинці було 13 років… Ну а фільму німці самі дали приз на Берлінському кінофестивалі.

Під час відкриття театру на Кіностудії ім. Довженка

— Як ви взагалі прийшли до теми війни — я чітко пам’ятаю, що коли робив із вами інтерв’ю років п’ять тому, ви були аполітичною й максимально антимілітарною?

— Це не я прийшла, це війна прийшла! А як на це не реагувати? Я завжди була соціально «озабоченная» (сміється). Давно займалася документальним театром, а він завжди реагує на дійсність. Просто коли це все почалося, було відчуття, що потрібно щось робити. Але я ж не солдат, на війну не піду, я цього не люблю й не хочу. Але позиція «сидіти збоку і спостерігати» — мене теж не влаштовувала. Тому — що вміла, те й робила.

— На останньому пітчингу Держкіно ви подавали як сценаристка і режисерка-дебютантка чудовий проект «Погані дороги» про жінок на війні, який, як на мене, був злочинно забракований Експертною комісією...

— Я теж так думаю. (Сміється.)

Творча зустріч на фестивалі «Докудейс», де показували виставу «Моя Миколаївка»

— Але питання в іншому: чому ця тема, чому знову війна, чому жінки на війні?

— Три роки я їздила в зону АТО, працювали там із підлітками, з якими ми говорили про війну. Робила проект «Діти і військові». А потім я писала сценарій для фільму «Кіборги». Тобто коли ти постійно в цьому, коли в тебе так багато інформації, особистих історій і драм, писання стає психотерапією, — це треба відпрацювати. На жаль, я не могла про щось інше думати й писати. І навіть намагалася себе вмовляти — типу, давай, напиши lovestory, наприклад, або комедію! А «Погані дороги» був способом написати власну п’єсу. Я її й написала на замовлення британського театру Royal Court. І ось тепер, за тиждень, у Лондоні буде прем’єра. Але тоді, 2015-го, коли я отримала це замовлення, це було дуже вчасно, бо це — це нагода висловитись від себе… А чому про жінок на війні? Ну ще й тому, що я — жінка, й не можу все це відчувати й відстежувати з позиції чоловіка. Я сама туди їздила, хвилювалася, закохувалася, переживала найрізноманітніші емоції. Тому я написала п’єсу, потім переробила частину на кіносценарій і подала на пітчінг. Але якби я мала давні режисерські амбіції й виношували ідею роками, я мала би більшу травму через відмову Держкіно. Звісно, це досить нахабно з мого боку подаватися на повний метр без жодного, навіть маленького знятого фільму до цього. Єдине, що мене зачепило, так це те, що мені казали про якусь непатріотичність і неоднозначність проекту… Тим не менше, я все одно вірю, що зніму це кіно.

— Фільми про війну — це завжди складне виробництво, дороге й небезпечне. Треба мати в голові чітке уявлення, як треба знімати, про що і з ким. Вирушаючи на цю маловідому вам територію, територію режисури, як ви собі це уявляли, на кого орієнтувалися?

— Насправді я ні на кого конкретного не орієнтувалася, хіба що підсвідомо. Я люблю фільми про війну Олексія Германа, бо там не про війну насправді. А про війну я майже не дивлюся. Перед тим, як писати «Кіборгів», змушувала себе дивитися. Мої історії більш камерні, про людські стосунки. У «Поганих дорогах» новельна структура — одна історія відбувалася на зупинці автобуса, інша на блокпосту, ще одна — в машині. І тут не потрібне було якесь особливе знання механіки війни, лише психологія, лише стосунки між людьми. А про людей я щось таки знаю: щось знала сама, а якісь історії мені розповідали. Я не була на передку, в зоні безпосередніх бойових дій, та я й не хотіла туди. Але, якщо чесно, достатньо поговорити з однією цікавою людиною-свідком, і вже можна зробити фільм. А я говорила з десятками таких людей.

— Певно, так і виникли «Кіборги»?

— Так, саме для цього я і їздила в АТО.

Прес-конференція з приводу «Class Act: Схід-Захід», куратором якого виступила Наталя Ворожбит

— «Кіборги» вийдуть за місяць, і це — один із найбільш очікуваних вітчизняних фільмів. Певний оптимізм в очікуванні створюється приналежністю саме вашої персони до його творення, бо саме ваш сценарій лежить в основі. Але сценарії є болючою проблемою нашого кіно. Тобто не просто погані сценаристи, що видають себе за геніїв, а погані діалоги, що написані неживою українською мовою, якої в житті не почуєш. Ледь не першим проривом у цьому плані був фільм «Припутні», де суржик — одночасно й концептуальний хід, і звертання до звичайних, «нелітературних» людей. У «Кіборгах» потрібно було придумати щось подібне, правда ж?

— Я в принципі стараюся робити живі діалоги. Наскільки мені тут це вдалося — ви скажете, як критик чи глядач. У сценарії є шість героїв із різних соціальних груп, і в кожного своя мова. Один говорить як людина з вищою освітою, інший — як прапорщик. У когось у побуті українська, в когось — російська або суржик. Я намагалася врахувати момент «як це було насправді». Звісно, на знімальному майданчику щось коригувалося. Але навіть знаючи, що режисерові та акторам подобалися написані мною діалоги, я все одно хвилююся за результат. Сьогодні мені снилися кошмари — що все погано, що фільм не вдався. Але, думаю, всій знімальній групі зараз сняться такі сни.

— Трейлер фільму вже критикують за неприродність акторської гри і пафосність деяких фраз…

— Так, і я ці фрази написала… Але слова можна по-різному промовити і вирвати їх так із контексту, що це звучатиме штучно і пафосно…

Показ у Берліні в театрі Горького, де Наталя Ворожбит зіграла у виставі за своїм текстом в постановці Георга Жено

— Обсценну лексику ви теж використовували? В американському чи британському кіно вона так само присутня в кіно, як і в житті, що робить кіно ближчим до дійсності і, відповідно, до глядача. В нас — це ледь не табу…

— У моєму сценарії було багато матюків, у трейлері можна почути їх відгомін. Але вираз «нахера» — відверто пом’якшена форма іншого слова, по-іншому написаного в сценарії. І я насправді не уявляю, щоб у нас на екран вийшов фільм із матюками. Але — на жаль, бо це знижує рівень довіри до історії. При тому що мене як сценариста не цензурували, мені не казали прибрати матюки, і з ними ж подавався сценарій на конкурс Держкіно. Але на виході завжди забираються певні моменти — наприклад, забрали критику військових начальників. І взагалі сценарій був сильно скорочений, бо ж писався він на чотири серії. У тому сенсі, що тепер уже відзнятий фільм, як чотирисерійний, удвічі скорочується для прокату. Потім усе одно буде телеверсія.

Документальний перформанс «Я – ветеран» (режиссер – Наталя Ворожбит)

— Як ви працювали зі своїми консультантами — я знаю, що фільм консультували самі «кіборги»?

— Я повністю довіряла їм. І найбільше боялася, що вони скажуть про написаний сценарій. Але реакція була дуже позитивною, і мені ніби камінь із душі впав. Вони на мене дивилися прискіпливо з самого початку — жінка писатиме про війну?! Але єдиний мій недолік, дотичний до сценарію, що я не була в аеропорту... Я ніколи не гралася у війну, й ця тема мені не дуже цікава. Але я знаю безліч чоловіків, які в цьому питанні такі ж, як і я — далекі від теми. Якщо у сценарії десь траплялася легкість чи гумор, це означає, що вони були підмічені мною в реальних персонажах. І гадаю, у фільмі вони залишаться. Бо люди, перебуваючи в умовах, подібних до умов «кіборгів», використовують гумор як захист. На війні в людині проявляються яскравіше як гірші, так і кращі її сторони.

— Чи була робота над «Школою №3» початком, із якого потім виникли «Кіборги»?

— Ні, фактично я займалася цими проектами паралельно і в один і той самий час — на початку 2015 року. І це була зовсім різна кухня: тут я спілкувалася з дітьми, а там — із «кіборгами». Просто для другого проекту я обставляла своє життя трохи інакше. Зранку брала інтерв’ю в одного з «кіборгів», потім сідала до нього в машину і ми їхали в зону АТО, де він у різних частинах знайомив мене зі своїми побратимами. Я говорила з ними. Я дихала тим повітрям. Я дивилася біля Маріуполя на вибухи й на дим після них. Я занурилася так максимально, наскільки могла собі дозволити.

Місто Попасна, під час репетицій вистави «На всю гучність» у рамках проекту «Діти й військові» Театру переселенця (драматург вистави – Наталя Ворожбит)

— Чи ви збираєтеся продовжувати цю тему для себе? Експертна комісія при Держкіно забракувала ваш кінопроект, театральний тепер вийде на сцені… Що далі?

— Я би хотіла зробити паузу. Не знаю, чи вийде. Хочу не писати про це хоча б деякий час, щоб не вигоріти. Втомилася від теми. Це не означає, що я не переживаю, що я не думаю про війну. Просто треба тимчасово переключитися. Ми маємо купу проблем… Якщо так розібратися, в нас у кожній частині України йде своя війна.

Фото: Алік Сардарян, Олена Галай, Люба Дураковп