Під час учорашньої дискусії в соціальних мережах було поставлено ряд запитань, які потребують відповіді.

1. Кажуть: журналісти самі знали, що віддають інформацію до рук бандитських угруповань. Тому нічого нарікати.

Взагалі-то, інформацію не бандитські угруповання злили, а сайт, який пов’язують з народним депутатом Антоном Геращенком.

Давати про себе інформацію, хоч і не певній, але конторі, і отримати її у широкому доступі – це різні рівні ризиків. Крім того, журналісти, хоча й вимушено, але добровільно давали інформацію «прес-службам» угруповань і могли вирішувати, давати її чи ні. А злили її, згоди не питаючи. І зробили це, як відзначалося вище, аж ніяк не угруповання.

2. Кажуть: а що тут такого, що телефони і електронка у відкритому доступі? Їх за великого  бажання знайти можна.

Це теж різні рівні ризиків. Журналісти роздають телефони тим, кому вважають за потрібне. А зливають інформацію без їхньої згоди. А за номером телефону можна вирахувати місцеперебування журналіста.

3. Віталій Портников написав: «Неможливо навіть уявити собі ситуацію, у якій ізраїльський журналіст акредитується при «міністерстві інформації» адміністрації ХАМАС в секторі Газа». Звинуватив журналістів, які акредитуються при так званих «ДНР» і «ЛНР», у лицемірстві і дворушництві.

Я запитав у керівника підрозділу одного з найбільших інформаційних агентств, чи є акредитація в секторі Газа. Він відповів: «Так». Там існують ніким в світі не визнані адміністрації й ізраїльські журналісти там акредитуються. Правда, зробити це можуть далеко не всі.

Це той випадок, коли журналіст, який звинувачує інших, має сам показати приклад і зробити репортаж з «того боку» без акредитації. Тоді до його слів можна буде серйозно прислухатися.

4. Кажуть: акредитуючись там, журналісти легітимізують бандитські утворення.

Коли перед журналістом стоїть дилема: акредитуватися в так званих «ДНР» чи «ЛНР» і завдяки цьому отримати можливість зібрати нецензурований матеріал, то мало хто б відмовився від цього. Бандитські утворення від цього не стали б більш легітимними, адже журналіст не державний діяч.

5. Кажуть: українські журналісти, які там акредитувалися, пішли на угоду з тамтешніми діячами і висвітлюють події так, як тим діячам треба.

Це правда. Українські журналісти мали змогу акредитуватися з того боку лише до певного часу. Здається, до середини червня 2014 року. Після того спроба акредитації призводила до того, що вони потрапляли «на підвал». А ті, які акредитувалися, мали домовленості з представниками «молодих республік» про те, що вони висвітлюватимуть події «правильним» способом.

Тим не менше, це не знімає питання зливу персональних даних на сайті «Миротворець», оскільки там присутні дані ще й іноземних журналістів, які завдяки акредитації мали змогу коректно висвітлювати події. Зокрема, щодо збитого 17 липня 2014 року Boeing-777 авіакомпанії Malaysia Airlines.

6. Кажуть: для іноземних журналістів це байдуже, бо їхні дані і так є у відкритому доступі.

Я в цьому не певен. Коли я проходив курс безпеки з роботи журналіста в гарячих точках, то наш тренер, дуже досвідчений британець, наголошував на тому, що журналіст, який працює в гарячих точках, навіть профіль у Фейсбуці повинен стерти. Його прізвище і фото він просив не називати і не поширювати. Це при тому, що за бажання його координати можна знайти в мережі.

І якщо це все не має такого значення для іноземних журналістів, то чому тоді обурилася міжнародна журналістська організація «Репортери без кордонів»?

Фото - www.caffeinated-press.com