Денис Гойко: «Моя служба почалася з війни»

Денис Гойко: «Моя служба почалася з війни»

17 Березня 2015
7978

Денис Гойко: «Моя служба почалася з війни»

7978
Старший лейтенант Збройних сил і спецкор Центральної телерадіостудії Міноборони розповів «Телекритиці» про щоденну роботу журналіста військового ЗМІ в зоні АТО, своє поранення, супроводження цивільних журналістів і те, які питання має поставити собі журналіст до поїздки на схід
Денис Гойко: «Моя служба почалася з війни»
Денис Гойко: «Моя служба почалася з війни»

Дениса Гойка важко поранило 10 лютого під Краматорськом. Осколки від обстрілу СМЕРЧем потрапили в поперек, руку, наскрізні пройшли по обох ногах.

 

У зоні АТО Денис був в унікальному статусі. Він - і старший лейтенант Збройних сил, і журналіст, спеціальний кореспондент Центральної телерадіостудії (ЦТРС) Міністерства оборони України. Денис родом із Житомирщини з простої родини. Закінчив Військовий інститут КНУ імені Тараса Шевченка за фахом «військовий журналіст». Таких фахівців столичний виш щороку випускає менше десятка. У студентські роки Денис в першу зміну вчився військовій справі, а в другу відвідував лекції Інституту журналістики. Трошки встиг попрацювавати за фахом за мирних часів, а потім одним з перших поїхав в АТО, де за п'ять ротацій у цілому пробув близько трьох місяців.

 

Ми зустрілися в Ірпінському військовому госпіталі через місяць після його поранення. Стояла хороша погода. Це не було інтерв'ю біля ліжка хворого, як я очікувала, прочитавши інформацію про поранення і численні операції, які Денис переніс. Хлопець зустрів нас із фотографом усмішкою і запропонував разом прогулятися надворі.

 

 

«У грудні я приїжджав сюди як журналіст, брав інтерв'ю в пораненого. Тепер зустрів його в травматології. Він тут досі, і я тут - іронія долі, блін», - каже Денис.

 

Дізнаюся в нього, що у 2008 році на рідкісну спеціальність військового журналіста в КНУ вступили семеро людей: «Одного хлопця з Криму відрахували. Зараз він воює в "Правому секторі" - красавчик! Ще в нашій групі вчилися чотири дівчинки - вони не на війні, ясна річ. Інший мій одногрупник займається цивільно-військовим співробітництвом в зоні АТО. В журналістиці тільки я».

 

Денис зізнається, що на війні відчуває себе в першу чергу військовим: «Адже там ми весь час носимо зброю». Фотограф «Детектор медіа» Максим Лісовий цікавиться, яку. «Автомат, магазин, за бажанням - граната. А ще на мені більшу частину часу - бронік і камера».

 

Ситуацію довкола реформ військових ЗМІ, претензії до яких висував координатор «Інформаційного спротиву» Юрій Карін і про які «Детектор медіа» спілкувалася з радницею міністра оборони Тетяною Поповою, Денис не коментує.

 

Та ми з ним говорили насамперед про роботу в ЦТРС, ротації на схід у різні періоди конфлікту, супроводження цивільних журналістів і питання, які медійникам слід ставити собі перед відрядженням у зону АТО.

 

 

- Денисе, що ти робив після отримання диплому військового журналіста і до війни?

- З Військового інститут КНУ ім. Тараса Шевченка я випустився у 2013 році.

 

За розподілом прийшов у ЦТРС на посаду спецкореспондента. Взагалі-то я мав іти в ТРК «Бриз» у Севастополь, де взимку на п'ятому курсі проходив практику. Добре, що не пішов (усміхається). Раніше стажувався у друкованих виданнях, писав, наприклад, у газету «Народна армія». Це мені давалося дуже легко, на ТБ роботи побільше.

 

До війни в телерадіостудії я пропрацював, виходить, півроку. Ми висвітлювали повсякденне життя Збройних сил, їздили у військові частини, на полігони, звідки готували сюжети для наших програм.

 

ЦТРС зараз працює як продакшн: пропонуємо свої програми різним каналам. До подій у Криму ми працювали дуже розслаблено - готували 30-хвилинну програму-тижневик. А потім - «понеслося»! Почали готувати програму «Час-Ч» - два випуски по 10 хвилин сім днів на тиждень. Зараз її показує Перший національний. Інші наші проекти показували канали Tonis, УТР, 5 канал.

 

 

- Що твоя освіта тобі дала в ситуації реальної війни? Видається, що ти був до неї значно краще підготовленим, ніж цивільні журналісти.

- Ну, у нас як і всюди - навчання навчанням, а за місяць служби дізнаєшся більше, ніж за п'ять років навчання. В АТО є журналіст і є війна, а вона - навчить. Хоча, чесно кажучи, краще б був мир і ми просто про життя і роботу Збройних сил розказували.

 

З іншого боку, у нас в Україні є круті цивільні воєнні кореспонденти - справжні «мастодонти». Той же Андрій Цаплієнко, наприклад. Він стільки всього пройшов, що я можу багато чого в нього повчитися. Я ж тільки університет закінчив. Служба почалася з війни.

 

- Я читала, що ти поїхав в АТО одним з перших українських журналістів - у травні. Це була твоя ініціатива чи наказ? Скільки всього відряджень на Донбас у тебе було?

- Я хотів поїхати. У нас нікого не примушували, але всі розуміли, що мають там попрацювати. Бо там усе по-справжньому. Здається, уже всі журналісти й оператори ЦТРС, крім жіночої частини колективу, були в АТО. Їздили групами по дві людини: журналіст та оператор. Серед наших працівників є і військові, і цивільні. Я був у другій такій групі разом з оператором-майором. Усього я в АТО був п'ять разів: у травні днів десять, потім мав довгу ротацію влітку - із середини червня до середини липня. Восени був два рази по два-три тижні. Й оця зимова поїздка мала бути на місяць.

 

- Розкажи про перші враження від АТО.

- Ой, як тільки приїхав - це був ступор, шок. У плані побуту я був абсолютно готовий, а побачити війну на власні очі, мабуть, не зовсім. Це все було так дивно: перші блокпости, постійний рух людей з міста в місто - хтось від'їжджав автобусами з Донбасу, хтось їхав туди. Всюди пробки, купа людей зі зброєю. Перші полонені. Важко повірити, що раптом у цій частині України так змінилося життя.

 

Літня поїздка була дуже класна. Мій начальник першим підняв український прапор у звільненому Слов'янську! Навіть Президент узяв наше відео у своє новорічне звернення. Кожного дня в той період наші військові повертали Україні міста, наш прес-центр розривався від дзвінків. Ми звітували не про те, що загинуло 10 осіб, а що наші бійці три міста взяли! Зовсім інший настрій, що вам сказати.

 

 

- Що входило в обов'язки журналістів ЦТРС Міноборони в зоні АТО, крім, власне, підготовки сюжетів для ваших програм?

- Нас відряджали до прес-центру штабу АТО, яким керували по черзі Олексій Дмитрашківський та Владислав Селезньов.

 

В обов'язки входило готувати інформаційні повідомлення для речника АТО, супроводжувати цивільних журналістів.

 

Спочатку ми не мали сторінки в інтернеті. Дмитрашківському доводилося мотатися на КПП, який за 700 метрів, по кілька разів на день, аби відзвітувати журналістам...Тож ми запропонували зробити сторінку на Facebook «Прес-центр АТО». Приємно було бачити, як усе це запрацювало. Канали почали посилатися на нас. Бувало, ми заллємо відео, а вже через 20 хвилин його беруть в ефір UBR, «24», 5 канал чи News One. Щоправда, прикро, що інколи вони розтягували відео, аби не було видно нашої плашки.

 

В усі мої ротації для зйомок ми час від часу виїжджали з бойовими підрозділами, але на самий «передок» нас не брали. З бойового виїзду можна було й сім матеріалів привезти. Готували сюжети не лише про результати військових операцій, а й про побут, коли було більш-менш тихо. Тоді йшли в їдальню чи до ремонтників подивитися, як там іде робота, або в «зельонку» (відкрита місцевість. - ТК), яку інженери із собаками розміновували. Мені особисто було цікаво побачити справжню роботу спеціалістів, а не показуху на полігоні, де навчання - за сценарієм.

 

Працювати було непросто - апаратура ніяка. Ми знімали на міні-дівішки, монтували на своїх ноутбуках. Інтернет мало де можна було зловити, а нам треба було передавати в Київ наше відео, яке колеги в ЦТРС підчищали, начитували, писали підводки.

 

 

- Як саме відбувалося супроводження цивільних журналістів? Які обмеження ви для них встановлювали? Багато хто скаржився на занадто суворе військове керівництво.

- Журналістів акредитовувала СБУ, а ми - перевіряли їхні документи за списками вже на місці. Ох, пригадую ті велетенські стоси паперів з іменами журналістів з різних країн...Формувалася група з цивільних журналістів - колона машин, на початку і в кінці якої їхали ми - військові. Машин могло бути аж до восьми штук, тобто це близько 30 журналістів. Якось треба було далеко їхати і група була велика, то в супроводження дали БТР. Ми привозили їх на блокпост, давали хвилин 30-40, бо довше затримуватися було небезпечно.

 

З позиції журналіста я розумію, чому вони скаржилися. Всі хочуть привезти звідти «бомбу», ексклюзив. А нам треба було гарантувати безпеку представників ЗМІ. Ніяк не можна було відпускати їх без супроводу чи однією машиною. Наших журналістів дуже не люблять в «ДНР» та «ЛНР». Не варто ризикувати.

 

- Іноземні журналісти, мабуть, усьому там дивувалися?

- Так. Вони переважно були з преси. Більше за інших хотіли розібратися, що відбувається. Візьмуть одного бійця - і подовгу його «мусолять». Багато чого вони ніяк не могли зрозуміти. Ми добре з ними спілкувалися, та і з нашими журналістами гарно роззнайомилися. Мені здається, їм більше подобалося їздити з нами, ніж зі звичайними військовими. По поверненні в Київ ми тут на зйомках теж перетиналися і починали згадувати, як було в зоні АТО.

 

 

- Були небезпечні ситуації?

- Пригод вистачало. Одного разу я привіз цивільних журналістів на блокпост сил АТО, і раптом по ним із «зельонки» почали гатити. На щастя, наші військові достойно на це відповіли.

 

- Як тебе поранило? Що пам'ятаєш?

- Кілька днів ми були в Дебальцевому. Там обстрілювали з ранку до ночі, не було можливості працювати, ми весь час сиділи в бліндажі. Якби затрималися і застали ще один обстріл - від нашого бліндажа лишилася б братська могила. Звідти виїхали в Краматорськ. Думали, у нас другий день народження стався.

 

Потім у нас мав бути наступний виїзд. Мої колеги поїхали раніше, а я лишився готувати апаратуру, знаходився у таборі військових, які запускали величезні армійські безпілотники - унікальні машини, я їх запуск теж хотів зняти. Раптом почався обстріл. Я думаю: як це може бути - в Краматорську? Потім уже сказали, що це з Горлівки терористи стріляли СМЕРЧем.

 

На момент початку обстрілу я був у КУНГу з іще кількома військовими. Коли почули, що щось гупає - вибігли. На вулиці було ще з десяток людей. Почало лупити прямо по нам, я крикнув: «Лягай», ще хтось підхопив. Згідно з правилами КУНГ було вкопано, між ним і стінкою окопа є щілина десь у півметра. Кажуть, що я почав штовхати туди людей - я сам цього не пам'ятаю. Прямо на нас полетіли осколки. Один з хлопців, який стояв у метрі від мене, прийняв усе на себе. Я потягнувся рукою, щоб його затягти в КУНГ, і решта потрапила по мені - в руку, ноги, спину. Я намагався стрибнути в окоп, але не відчував ніг. Інші хлопці мене туди затягли. Той хлопець помер. Я хотів його врятувати, а вийшло, що він мене. КУНГ наш був прострілений, як решето.

 

Після обстрілу ми якийсь час іще лежали в окопі, потім приїхали медики - мені перев'язали руку і вкололи знеболювальне. Потім хлопці питали, чи боляче мені було. Я казав, що у футболі часом сильніше вдарять (усміхається).

 

 

- Скільки операцій тобі зробили?

- Уже й не скажу, багато. Спочатку мене повезли в лікарню в Краматорську. Там їх усього дві, а поранених були десятки - і військових, і цивільних. Мене на носилках поклали на підлогу - чекати. Я був у свідомості, просив покликати лікаря. Хоча потім мені сказали, що в мене був тиск 50 на 20, видно, я багато крові втратив, кажуть, літрів зо два.

 

Місцеві лікарі зробили операцію - подіставали осколки, дренажі поставили. Потім мене перевезли у Харків уже у військовий госпіталь. Там руку складали, приводили до ладу, відновлювали кров безкінечними крапельницями. 13 лютого мені поставили апарат Ілізарова. Кажуть, носити його треба десь чотири місяці. Потім перевезли у Київ, там щодня були операції. У мене в деяких місцях кістки були роздроблені, кілька шматків довелося видалити.

 

Але головне не це, а те, що мені дуже пощастило лишитися живим. Лікар казав, що мої наскрізні поранення на ногах були в кількох міліметрах від артерій. Якби потрапило туди, я б помер за кілька хвилин.

 

Уже тиждень (11 березня. - ТК) я тут, в Ірпені. Це називається реабілітацією, але по суті все ще лікування: я маю одну відкриту рану, дещо знову довелося різати...

 

 

- Але ж ти вже ходиш - це справжнє диво. Як ти себе на ноги поставив?

- Від моменту поранення мене найбільше цікавило, чи зможу я ходити. Лікарі казали, що не раніше, ніж через три місяці. Я на 13-й день уже встав, бо задовбало лежати. На 14-й спробував піти, але це було дуже важко. Всі навколо були в шоці (усміхається). Тепер ноги вже нормально ходять, але болить спина.

 

- Із журналістів ЦТРС хтось іще був поранений? Як керівництво відреагувало?

- У нас чотирьох людей поранило в АТО, мене - найважче. Петя Гасай у Дзержинську отримав контузію, Вітя Гром у Криму, він робив сюжети із заблокованої частини у Перевальному в Криму, осколкові поранення дістав ще наш оператор Вадим Стесюк. Але, Слава Богу, у нас усі фартові, успішно підлікувалися. Коли я лежав у Краматорську, колеги приїжджали і казали: «Ні, Дєня, тебе уже ніхто не переплюне».

 

Керівництво казало: «Малий, вибач, що ми тебе відправили туди». Я ж абсолютно ні до кого не маю ніяких претензій. Усе нормально. Якби не я поїхав, то хтось інший. Я щасливий, що вижив - це все.

 

- Яку допомогу після поранення тобі гарантує Міноборони?

- Я військовослужбовець і вже офіційно - учасник бойових дій, учасник АТО. Мене безкоштовно лікують, я маю отримати грошову виплату. Але це вже після одужання, коли пройду військо-лікарську комісію. Там визначать ступінь поранення: чи це часткова втрата працездатності, чи інвалідність. За часткову мають виплатити 50 тисяч, за інвалідність - від 100 тисяч. Мені волонтери казали, що в моєму випадку можна оформити інвалідність, але я не хочу. Навіщо мені таке - в 23 роки-то? Я хочу служити далі. Недавно пацанам казав по телефону, що так хочеться в АТО...

 

- Як варто готувати журналістів для роботи в АТО? Що можеш порадити?

- Я не фахівець у цьому. Я поїхав туди згідно з присягою, яку склав у 2008 році і якої завжди буду дотримуватися. Я офіцер і це - мій обов'язок.

 

Але готуватися треба... Насамперед психологічно. У багатьох враження, що там якась «войнушка». Я теж спочатку так думав. Але коли бачиш на власні очі, як там лупить ворог, починаєш ставитися серйозно.

 

Журналіст має подумати: чи це мені потрібно? Чи готовий я в разі чого отримати поранення? Чи буду себе вести там адекватно? Чи готовий - елементарно - побачити відірвані руки, ноги, голови? Чи знаю, як у разі чого допомогти собі чи колезі?

 

 

Я коли після поранення лежав - побачив відео з пораненим фотокореспондентом «Сегодня» (Сергієм Ніколаєвим, який 28 лютого помер від поранень, отриманих поблизу Пісків на Донеччині. - ТК). Це просто жах: навколо нього всі бігають, кричать: «Дайте йому води». А треба було якнайскоріше його перев'язати, як мумію забинтувати. А вони ще й знімали. У журналіста, мабуть, десь такі ж поранення були, як у мене, навіть менші - без спини, він же в броніку був. Тепер я розумію, як важливо, щоб у кожного завжди при собі була аптечка - не десь, а на ремені. І добре укомплектована.

 

Всім, хто туди їде, я можу порадити насамперед думати головою. І бути обережними.

 

Допомогти журналісту й офіцеру Денису Гойку можна, перерахувавши гроші на рахунок його матері в «Приватбанку»: 6762 4683 1579 6767 Гойко Світлана Федорівна.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7978
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду