«Кіно - це казка», - сказав генеральний директор кіностудії імені Довженка Ігор Ставчанський. «Кіно - це проект, який повинен розважати», - визначив генеральний продюсер групи компаній «Леополіс» (Росія) Лев Ніколау. Інша гостя з Росії, Оксана Татаринцева з компанії «Метрополітен Е.Р.А.», розглядала кіно виключно під збільшувальних склом касових зборів. Тобто, якщо фільм заробив грошей - він відбувся, не заробив - відповідно, провалився.

В принципі, ваш автор згоден із усіма цими й іншими учасниками ІІ Міжнародної конференції «Кінобізнес в Україні: особливості, перспективи, можливості», яка відбулася 1 червня в Києві. Дивно було б, якби діячі кінобізнесу, серед яких були переважно продюсери, дистрибутори і прокатники, говорили про кіно як про мистецтво. Бо говорити про кіно як про мистецтво намагаються на кінофестивалях, де збираються митці. Причому майже завжди фільми, визначені як «мистецькі», там же, на фестивалях, і залишаються. Губляться серед іншого «мистецтва» і в результаті так мистецтвом без лапок і не стають. Принаймні, в своєму бажані створити продукт, який можна вигідно продати, діячі кінобізнесу чесні. А ваш автор поважає чесних людей, чим би вони не займалися в цьому житті.

Певний дискомфорт відчувався в іншому: список учасників конференції нараховував більше десятка українських компаній та груп, які займаються виробництвом та дистрибуцією кіно в Україні. Але наші співвітчизники здебільшого виступали в ролі пасивних слухачів. Згоден, вони знайомі між собою і знають про успіхи й проблеми один одного, зайвий раз доповідати про це немає потреби. Проте журналісти, яких у залі теж було досить багато, не так часто бачать усіх чільних українських виробників кіно в одному місці і в один час. І, думаю, варто було запланувати в рамках конференції хоча б одну панельну дискусію за участю керівників, наприклад, «Української медійної групи», «Стар медіа», Film.Ua Group та молодої «Ледокол продакшн».

Натомість більшість доповідачів - провідні діячі російського кінобізнесу. І виглядало так, що сусіди, з одного боку, звітують нам про свої здобутки протягом минулого року та за перші місяці поточного, а з іншого - повчають невправних молодших братів, як треба виробляти казки, котрі принесуть прибуток чи бодай не завдадуть збитків. Хоча дещиця логіки в цьому є: навіть модератор першої частини конференції, генеральний директор каналу ICTV Олександр Богуцький, визнав: «Без співпраці з іноземними партнерами, в тому числі - з російськими, нам зараз кіно робити не можна. Звісно, якщо принципово відмовитися від тих-таки російських партнерів, із національною гордістю буде все в порядку. Але бізнесу не буде!».

Трошки знаючи, як в Україні роблять кіно і чому воно виходить саме таким, я готовий погодитися з паном Богуцьким. Звісно, згадана національна гордість вимагає від мене вступати в безкінечну дискусію, так само перериваючись у її процесі на каву-брейк. Проте притаманні вашому автору здоровий прагматизм і цинізм підказують: цього не варто робити. Бо гроші, як відомо, родичів не люблять, надто гордих - теж. А кіно - це гроші, це затратний бізнес. Такий самий, до речі, як галерейний, видавничий, естрадний тощо.

Кіно, передусім прокатне, про яке і говорилося на конференції, справді починається з ідеї. Тобто, з цілком інтелектуальної складової. Проте оцінюють фінансові перспективи цієї ідеї циніки з калькуляторами. І втілення ідеї засобами кіно вимагає набагато більших затрат, ніж видання книжки чи запис музичного альбому. Благодійність тут не ходить - затрати треба окупити.

Чи можливий в Україні, так би мовити, самостійний, незалежний, суверенний та соборний кінобізнес? Такий, наприклад, як в Індії, часто всує згадуваній учасниками конференції. Справді, у злиденній країні йогів, сикхів, прянощів, нетрів, мух та священних корів є Болівуд, який виробляє сотні фільмів щороку. І кіно це самоокупається лише в межах злиденної Індії. А про американське і російське кіно індуси не знають і знати не хочуть. В принципі, Україна, маючи згадану паном Богуцьким національну гордість, теж цілком могла би піти за таким принципом: пішли ви всі, ми будемо знімати про себе і для себе. Та одіозні мільйони доларів, потрібні для створення однієї української народної кіноказки, насправді не проблема. Українські продюсери вміють їх знаходити. Але тим, хто вимагає від приватних студій, а заодно і від Міністерства культури, негайно кинути всі творчі й фінансові сили на створення питомо українського блокбастеру, слід було хоча б послухати розповідь представника російської компанії «Централпартнершип» Андрія Радька про засоби просування нового російського фільму, прем'єра якого відбудеться восени.

Щоби довго не розписувати стандартних способів реклами та маркетингові ходи, якими брати-слов'яни супроводжують прем'єру рядової (це очевидно з анонсу) кінокомедії, скажу: якби в Росії було, як в Україні, лише три сотні кінотеатрів, з яких більше половини - лише з одним залом, там провалився б будь-який фільм власного виробництва! Хоч той, який має всі ознаки розважального проекту, хоч артхаусний, малобюджетний, зате духовний і високохудожній. Бо так само, як ковбасу і консерви треба десь продавати, так і кіно треба десь показувати, продаючи квитки за гроші. Причому, місце для показу кіно повинно відповідати всім сучасним вимогам. Тобто, до кінотеатру повинно бути приємно зайти.

Пояснюю ці, здавалося б, зрозумілі речі насамперед тим, хто ще не зрозумів: національна гордість - це не фільм Олеся Саніна «Мамай», а наявність в Україні такої кількості кінотеатрів, яка б дозволила показати фільм Олеся Саніна «Мамай» не лише в містах-мільйонерах, а й по районних центрах. І навіть селах, де завжди знайдеться два десятки людей із вищою освітою, готових заплатити за квиток. А 20 відвідувачів - це вже окупний сеанс. Причому фільм «Мамай» - кіно для малих залів, бо це артхаус, на любителя. Хоча «Мамай» - теж казка, проект і розвага для тих, хто любить інтелектуальне мистецтво. Для решти гегемонів - великі зали, де йдуть бойовики, комедії, мелодрами й фільми жахів. У радянській Україні таких місць, тобто кінотеатрів, було 32 тисячі з гаком. Клуби залізничників та хіміків, де теж були глядацькі зали з екранами, я не рахую. Цього немає навіть у нинішній Росії. Тому, до речі, російські колеги теж бідкалися: «В нас кінобізнесу так само немає».

Отже, справжнього національного кінобізнесу в нас не буде доти, поки в кожному райцентрі не з'явиться бодай один сучасний кінотеатр. Піти в кіно - це вже сам по собі процес корисного витрачання часу. В великих містах у кіно знову почали ходити дедалі частіше, і піратські диски за системою «10 в 1» все ж таки не конкурують із кінозалом, обладнаним системою Dolby. Саме завдяки такій кількості кінотеатрів індійське кіно в Індії цілком обходиться без Голлівуду. «Фільми треба не знімати, а показувати», - ця фраза відомого російського продюсера Сергія Чліянца стала одним із неофіційних слоганів конференції.

У зв'язку з цим хочеться трошки повернутися до теми, яку «Детектор медіа» колись піднімала: чи витіснить інтернет телебачення й кіно. Тобто, яка різниця, де показувати - в інтернеті теж можна... Заплативши в середньому $10 на місяць за безлімітний інтернет, фанати дають усім дулі, качаючи свіженьке кіно з мережі, дивлячись новини, яких немає в випусках ТСН, шукаючи нову музику й тексти книжкових новинок.

Але кіно треба показувати не в інтернеті! Бо навіть той, хто займається «мистецтвом», не хоче обмежуватися інтернетом для реалізації власних амбіцій. Здавалося б, зніми собі кіно на любительську камеру, виклади в мережу і отримуй кайф від того, що ти митець, незалежний від кількості кінотеатрів. Проте навіть митцям не хочеться, щоби плоди їхньої праці жили тільки в інтернеті. Це стосується всіх митців: і музикантів, і письменників, і художників.

Інтернет всюди за західними кордонами - складова частина бізнесу. Зокрема кіновиробництва. Там у мережу викладають кінотрейлери, тизери, постери - і досить! Все це - засіб додаткової реклами. Яким, до речі, скористалися на території України, просуваючи фільм «Кохання в великому місті». Вітчизняний інтернет привчив споживачів кіно (і літератури так само) до халяви. Саме тому інтернет-піратство непокоїть діячів кінобізнесу в країнах СНД. Так що інтернет - це не заміна кінотеатру.

Говорити на теми кінобізнесу, зокрема, в якій формі цей кінобізнес є в Україні, можна годинами. Та хочеться повернутися до згаданої Олександром Богуцьким національної гордості. Йдеться про неодноразово поширену інформацію щодо касових зборів комедії «Кохання в великому місці». Як відомо, в Україні вона стала лідером прокату за перше півріччя 2009 року, а в Росії пройшла з меншим успіхом. А фільм із Володимиром Зеленським та Вірою Брежнєвою в головних ролях до 1 червня в нас вважали українським. І якось сумнівів у цьому не виникало.

Проте Лев Ніколау під час конференції категорично заявив: «Це російське кіно! Бо знімалося за російські гроші!». Присутній при цьому Зеленський уточнив: «Але в Україні студія "95 квартал" - зірки. Тому і результат відповідний: касу російському фільму в Україні зробили ми, громадяни України» (нагадаю: «95 квартал» написали сценарій. - А.К.). Між іншим, треба віддати належне і каналу ICTV: саме потужна медіапідтримка продукту, який на каналі вважають «теж своїм», забезпечила касові збори. Якщо додати, що зйомки відбувалися в Нью Йорку і що здійснювала їх американська команда професіоналів, «національність» успішної комедії взагалі опиняється під великим сумнівом. Хоча пан Ніколау загалом правий: хто заплатив - того й кіно.

Утім, під час презентації спільного проекту американської студії «Волт Дісней» та російської студії «ТриТе», дитячої російської казки «Книга майстрів», російський продюсер Вадим Соколовський заявив: «Це російське кіно». Хоча платять, нагадаю, американці.

Третій приклад: російська компанія RFG знімає фільм «Вій» за творами Миколи Гоголя. Представник компанії Михайло Расходников сказав: інвестором є український телеканал «Інтер». Тобто «Інтер» знаходить гроші, а отже - Україна платить. Проте фільм і в цьому випадку виробники іменують... російським.

Що ми тут бачимо? А те, що в російському кінобізнесі, як виглядає, все кіно прийнято називати російським. Хто б за його виробництво не платив: росіяни, американці, українці, німці, французи. У нас же охочіше обізвуть кіно, зняте в Україні українськими командами, «російським» (бо там мова їхня, й актори теж), ніж, дбаючи про власну національну гордість, почнуть вишукувати здобутки і привласнювати кіно собі, визнаючи його і «нашим», і «новим». Ось вам і складова успішного кінобізнесу: не просто працювати в запропонованих обставинах, а гордо заявляти - в цих обставинах ми в Україні все ж таки знімаємо не «якесь», а саме українське кіно. З розумінням цього зміниться і ставлення до вітчизняного кінобізнесу.