За ці місяці чимало людей зізналися, що передчували війну з Росією. Комусь снилися танки на рідній вулиці, хтось читав книжки дисидентів і викреслював із життя все, що пов’язане з Росією. Цивілізаційно, серцем, інтуїтивно ми вже знали: нам із Росією не по дорозі. Ще більше це окреслила Революція Гідності, де зафіксували сліди російський силовиків.

У 2014 році на Одеському міжнародному кінофестивалі відбулася прем’єра фільму «Майдан» Сергія Лозниці. Це було вже після створення ініціативи «Вавилон’13», після пожежі в одеському Будинку профспілок.

Спостерігаючи віртуозні акорди, вивірені кінорежисером за монтажним столом, зал не дихав. А тоді зчинилася бурхлива дискусія. «Ви не показали послідовність подій!», «Зйомки революції вели не ви!», «Найкращий фільм про Майдан!» Це був перший потужний прецедент занурення Сергія Лозниці в український контекст.

В Одесі тоді було ще більш-менш спокійно. Російські ботоферми тільки починали свою роботу. Напади на проукраїнських активістів не були ще такими явними, а спроби вивести людей на проросійські мітинги – такими нахабними.

Сергій Лозниця виходив на інтерв’ю з вивіреними тезами. Ділився глибоким думками про кіно. Водночас він продовжував входити в українську кіноіндустрію – як дипломат, як посланець доброї волі зі світу мистецтва. Він не так уже й піарився, адже його фільми не для найширшої аудиторії.

І тут в хід пішли інтерпретації. Найчастіше для України — ЗМІ, глядачів, кіноспільноти — він був беззаперечним авторитетом. Колись, пам’ятаю, на один сайт поставили дещо катастрофічну за якістю зйомку його інтерв’ю — тільки тому, що це Лозниця. Коли десь під час дискусії лунала непопулярна думка «та що вам цей Лозниця», вона не сприймалася як надто переконлива. Кінорежисер виступав у Центрі Довженка з лекціями про свої фільми. Він хотів, щоб українські глядачі їх знали і дивилися. Тільки з огляду на стан дослідження кіно у медіа, на «Хвилю нового українського кіно» замість сталої індустрії, дослідження постаті Лозниці в українському контексті не відбулося. Окремі публікації, слушні думки, враження від фільмів, цікаві спостереження кінокритиків. На імідж Лозниці працював стабільніший та масовіший інститут кінопреси в Росії. Якщо подивитись уважно, хто пише ті красиві тексти… Є там і колишні співробітники НТВ, «Вестей» чи Первого канала. У Росії свої проблеми з кінокритиками.

Хвиля ненависті до Лозниці під час Каннського кінофестивалю в чомусь нагадує тренд із перейменуванням вулиць. Люди роками бездумно проходили повз фільмографію кінорежисера. Мабуть, не помилюся, якщо сказу, що серед ненависників-некінематографістів дуже мало тих, хто бачив більше двох його фільмів. І набагато більше тих, хто виступає проти нього просто через те, що під час промови у Каннах він не говорив про Бучу і Бородянку. Може, вони вирішили, що всі кінорежисери народжуються друзями України?

Ви знаєте, Сергій Лозниця був таким завжди. Людиною, для якої суспільні прошарки, історія, ті чи інші явища чи сам час — тільки матеріал для антропології. У цьому і є його талант і трагедія водночас: не відчувати багато з того, що надихає і хвилює його глядача.

Це ми тут сперечалися, чи може бути такий фільм про Майдан, хвалили інтерв’ю Лук’яна Галкіна про «Бабин Яр. Конекст» (насправді це була радше розмова про громадянську позицію кінорежисера в момент, коли він, мабуть, був налаштований транслювати свої вивірені думки про кіно). Сергій Лозниця в цей час сидів в архіві й монтував наступний фільм. Монтує, за словами кінорежисера, він дуже швидко. Головне – матеріал.

Щоб побачити ці суперечливі моменти, багатьом із нас потрібно, щоб спочатку промова Лозниці пролунала у Каннах. Канни, мабуть, найкращий тізер «нудного кіно не для всіх».

Сумно дізнаватися про нападки на людей, які бачать у Лозниці глибокого кінематографіста. Це їхнє право на свободу висловлювання. Це їхній хліб: вивіряти цінності і казати правду.

Сумно, що Сергій Лозниця викликає хвилю ненависті. Бо це ми самі його недовчили і недооцінили.
Сумно, що сам Лозниця, який, як випливає з його фільмів, шукає нові способи протистояти війні і ненависті, не знайшов нічого кращого у своїй вікопомній промові для Канн, аніж закликати до підтримки російської культури. Передбачаю, що його промова є невдалим набором слів і викривлених з якихось причин думок. Бо він виступив не проти геноциду з боку Росії, а проти недоброзичливості до росіян. І перед цим у публічному просторі вже було занадто багато слів про укрАінцев і про те, що Сергій Лозниця  — чіловєк російської культури. «Український режисер», який відносить себе до культури, яка намагається поглинути Україну.

У всій цій ситуації важливо не скотитися у ненависть без аргументів. Одна справа — фахові розмови кінематографістів, де вони не дуже добирають слова. Інша справа — з чим ми виходимо до світу і які цінності транслюємо. Багатьом у світі ще належить відкрити Україну і збагнути чи, принаймні, замислитися, що несе в собі російська культура.

В України давно вже мав бути свій Лозниця, якби нам стільки років не нав’язували російську культуру і мову. За збереження ідентичності України українці платять життям.

Зараз потрібні не тільки емоції, а й аргументи. Статті на кшталт «Як російське кіно дегуманізувало українців і заклало основу для сучасних військових злочинів» діють набагато сильніше. Прекрасно, що такі тексти виходять англійською. Може, й Сергій Лозниця прочитає, що таке «російська культура» і хто такі насправді українські режисери.