З численних випадків особистого спілкування склалося враження: для багатьох українців сьогодні оте «скажи паляниця» за змістом не відрізняється від «скажи умба-умба». Символ, код, пароль — і не більше. Може, давній танець якийсь?

Далі — ані натяку на ностальгію, просто як воно було. За радянських часів у київських хлібних магазинах та відділах завжди був хліб під назвою «паляниця» — ну, хіба що за винятком «розкупили й іще не привезли». Це був один із трьох найпопулярніших, основних сортів щоденного вжитку — чорний «український», сірий «арнаутка» та білий «паляниця». Із раннього дитинства я постійно бував у Донецьку та Дніпрі — там було так само. Скрізь в українських містах одним із основних, «щоденних» сортів хліба була паляниця. Білий, пшеничний хліб та паляниця — це були синонімічні, взаємозамінювані поняття, батон — це було вже з розряду булочних виробів, і за вживаністю батон із паляницею не міг зрівнятися.

Паляниця мала особливу форму — круглу, пухку з «козирком» і була не здобною, але ледь-ледь солодкуватою й запашною. Страшенно не любивши хліб від дитинства, я робив виняток для паляниці. У російськомовному середовищі її називали «паляница»  — буденно, без жодного емоційного забарвлення. І, як було характерно для київської російської, вимовляли через чітке «я».

1975 року вперше потрапивши до Росії — до Москви, я був здивований, що в тамтешніх магазинах паляниці не було, й люди взагалі не знали такої назви. Згодом, багато де буваючи в Росії, я переконався, що там так було скрізь — і в Петербурзі, тодішньому Ленінграді, й у Калінінграді, й у Ростові-на-Дону, й навіть у Краснодарі. Ще згодом збагнув: росіяни під поняттям «хліб» здебільшого мали на увазі чорний, а білий — це був «батон». Причому в більшості міст хліб — це в багатьох російських містах була «цеглина», тобто «кирпичик» — хоча слово «цеглина» більше передає враження не лише від його форми, а й від смаку.

У балтійських країнах у кожній був свій білий хліб, у Білорусі теж. Паляниця — це була суто українська візитівка.

Й от Україна вийшла з СРСР, а за кілька місяців гавкнувся й сам Союз. І зовсім незабаром паляниця з магазинів зникла — як виявилося, пішла в історію. Натомість пишним цвітом розквітали всілякі «бородинський», «московський», ще й іще якісь із подібними назвами. Те саме вийшло з ковбасами, аж до «совєтської» Взагалі ніколи не чув такої назви ковбаси за радянських часів, а ковбаси такого типу — копчені — взагалі не з'являлися на прилавках, їх «діставали» хто з бази, хто з елітних спецмагазинів, хто з валютних. Як тоді казали, «по блату». Та й варених ковбас було два-три типи, відносне розмаїття на очах зникало ще на самому початку 1970-х.  А в російських містах ковбаси не було взагалі; недаремно електрички, зокрема й дальні, до Москви називали «ковбасними»: жителі прилеглих областей їздили по ковбасу до Москви. А ще кілька років тому люди, побачивши дорогезну ковбасу «совєтська», розтуляли роти, гадаючи, що це саме така була по «руб-двадцять»....

А масло «вологодське», сир «костромський» і безліч подібного? Чи справді їх готують за давніми вологодськими та костромськими рецептами, а чи просто так назвали?

А згадайте численні ще десять років тому реклами: «Смачно, як в СРСР». Насправді про смак радянських продуктів, як і про їхній вміст, ходили від анекдотів до трагічних оповідей. Той самий «радянський пломбір». Були кілька міст, що гриміли на весь Союз якісним морозивом.  Київ, Мінськ, Вільнюс, Петербург, Тбілісі, ще два-три міста: люди, що приїздили туди, неодмінно купували морозиво, літаками везли додому — хай розтане, але пригостити домашніх. А в преважній більшості міст морозиво було — вода водою.  

А тепер погляньте на прилавок — скільки типів російських назв ви нарахуєте? Так, це була пропаганда. Була й є. Так, пропаганда — то не лише телебачення й інтернет. Вона — скрізь. Росія працювала наполегливо й системно одразу від часу краху СРСР, вона оточувала нас відсиланнями до Росії, російським контекстом. Призвичаювала нас до етикеток і маркерів російського світу, немов дресирувала, щоби ми вважали ці маркери та етикетки за свої. Поки що все лишається в тому ж стані. 

Що ж до паляниці... От, виявилося, віднедавна випікають її у пекарнях деяких супермаркетів «Сільпо», хоча в тих, де буваю, я не бачив. «Козирок» за радянських часів був геть не такий, як на фотографії. Але ж це — пекарня, такий собі «хлібний от-кутюр», де хліб істотно дорожчий, ніж у хлібних відділах. А от на сайті тернопільської мережі «Пані паляниця» реальної паляниці я не побачив — лише слово-символ...