31 березня головна редакторка «Слідства.Інфо» Анна Бабінець виступила на відкритті конференції журналістів-розслідувачів «Uncovered Сonference» у Берліні. Її запросили розповісти про українську журналістику в умовах війни з Росією. Публікуємо текст виступу, наданий редакцією «Слідства.Інфо».

Для мене велика честь виступати тут перед провідними європейськими журналістами-розслідувачами. Також я рада, що говоритиму про журналістику та про війну тут, у Німеччині, — у країні з міцними журналістськими традиціями; у країні, де люди дуже добре знають про війну як трагедію, яка охоплює всіх і кожну родину окремо.

Як і багато українців, 24 лютого я прокинулася о п’ятій ранку від звуків вибухів. Тієї ночі я була у селі поблизу Києва. Моя семирічна донька спала у своєму ліжку. На щастя, зазвичай вона спить міцно, тож у мене було кілька годин, щоб спланувати свої наступні кроки під звуки вибухів та читаючи новини про справжню війну у мене вдома.

Звичайно, я не могла повірити, що це відбувається зі мною, з моєю сім‘єю, з моєю країною.

Один із перших дзвінків, які я зробила того ранку, був нашій фінансовій менеджерці — я сказала їй виплатити зарплату журналістам на випадок, якщо банкінг не працюватиме.

Потім ми організували дзвінок із колегами — ми обговорили наші особисті та робочі плани на наступні години та дні.

«Слідство.Інфо» — це агенція розслідувань із Києва; майже десять років ми викриваємо корупцію та гучні злочини: ми брали участь у Panama Papers, Paradise Papers та інших міжнародних проєктах.

Усі люди з моєї команди молодші за мене. І всі разом ми впевнені, що повинні контролювати українську владу для розбудови кращого суспільства з прозорими правилами та відповідальними політиками.

Ми не «маленькі люди», які нічого не вирішують, як сьогодні називають себе росіяни.

Мої колеги — 25—27-річні журналісти — впевнені, що ми можемо і повинні змусити українську владу працювати якнайкраще. Ми контролюємо їх, бо голосували за них.

Я переконана, що громадські активісти та журналісти, зокрема, які стежили та повідомляли про кожен хибний крок українських політиків, зробили їх тими сильними та великими, кому зараз аплодує весь світ. Протягом років, з конфліктами та скандалами, ми все-таки змусили українських лідерів усвідомити, що вони працюють на нас. Зрештою зараз ви всі можете побачити різницю між маленькими росіянами і великим українським народом.

Але повернімося до ранку 24 лютого. Під час тривалої редакційної наради з дванадцятьма членами команди «Слідство.Інфо» ми говорили про те, що ми можемо робити найкраще зараз. Ми, професійні журналісти-розслідувачі, які знають, як знайти злочинців чи секретну нерухомість політиків чи як розплутати офшорні схеми. Усі наші знання здавалися непотрібними в обставинах, у яких ми опинилися 24 лютого.

Треба сказати, що близько місяця ми готувалися до ймовірної ​​війни. Наші партнери з OCCRP купили бронежилети, шоломи та інше спорядження для роботи на війні. Колеги з Bellingcat провели спеціальні тренінги для нашої команди: як ідентифікувати людей і місця у соціальних мережах, окремо — у російських мережах. Круті американські тренери розповіли нам про особливості зброї та боєприпасів, які росіяни можуть використати проти України, розповіли про роботу під час бомбардувань та медичну допомогу у критичних ситуаціях.

Але того ранку я зрозуміла: хоч скільки ти готувався до війни, ти ніколи не готовий до того, що твій світ можуть знищити у такий брутальний спосіб.

Це природно, що європейські люди ХХІ століття з цінностями демократії та створення кращого світу, не можуть повірити, що хтось може прийти і знищити все, що ми з любов’ю будували — міста, організації, наші життя. Росія не заслуговує на XXI століття, вона досі живе у XVIII столітті з цінностями грубої сили, руйнувань та розбудови імперії.

Говорячи того ранку зі своїми журналістами, я думала: що я скажу своїй доньці, коли вона прокинеться? Як описати їй усе пекло, що сталося, поки вона спала?

Наприкінці редакційної наради ми вирішили, що продовжимо нашу роботу, хоч тоді і здавалося, що журналістські розслідування не потрібні на війні. Дехто зі «Слідства.Інфо» хотів піти в армію чи зайнятися волонтерством. Та я переконана: навіть під час війни треба працювати у тій сфері, де ти є професіоналом. Ми вміємо збирати докази злочинів і показувати їх людям. Війна — це величезний злочин, тож у нас багато роботи.

Наша команда вирішила збирати докази військових злочинів, ідентифікувати російських військових, називати їхні імена та показувати людям. Тепер я знаю, що наші знахідки будуть корисними як доказова база для міжнародних судових процесів проти Росії.

Моя донька того ранку прокинулася пізно. Я просто сказала їй: «Почалася війна». Вона запитала, чи нас вб’ють, чи вб’ють її тата. Я відповіла: «Не знаю. Сподіваюся, що ні». Потім вона спитала, чи це означає, що не треба йти до школи. І дуже зраділа такому несподіваному вихідному дню через війну.

Зараз у моєї доньки немає школи. Не зрозуміло, чи побачить вона колись однокласників, бабусю та дідуся, свого тата, який зараз служить в українській армії. Чи буде вона гратися зі своїми ляльками та їздити на велосипеді, які залишилися у нашій квартирі в Києві. Коли я вирішила залишити Україну і перевезти доньку у безпечне місце, я не думала про незручності, які несе з собою війна.

Але, знаєте, коли пару днів тому я прочитала, що розповідає російська журналістка Марина Овсяннікова про незручності санкцій, мене це дуже обурило. Ви пам’ятаєте цю жінку — вона вистрибнула з антивоєнним плакатом на російському телебаченні.

Так от, Овсяннікова скаржиться європейським медіа, як незручно, що її дочка не може розрахуватися банківською карткою в шкільному буфеті. Я б хотіла у деталях описати Марині, як незручно, коли твоя донька взагалі не має школи і щоранку питає: «Мамо, а тато ще живий?»

Мене щиро обурює ця мантра про «маленьких росіян», які стали жертвами цієї війни. Я переконана, що ви, професійні журналісти, чітко бачите різницю між справжніми жертвами війни та людьми, які просто не хочуть брати відповідальність за своє голосування на виборах. Тисячі росіян вторглися до моєї країни, руйнують наші життя, вбивають, ґвалтують та викрадають українців. Водночас росіяни скаржаться, як вони страждають без інстаграма та б’ються за цукор у супермаркетах. Трагедію справжньої смерті неможливо порівняти з незручностями від закритого інстаграма чи життя без банківської картки.

Хочу нагадати цифри останніх опитувань: 83% росіян підтримують свого президента Путіна. Більше 70% росіян підтримують війну проти України. Тож «маленьким людям» подобається, що їхній вождь відправив солдатів вбивати українців. Це не війна Путіна проти України, це війна Росії проти України, росіяни — співучасники злочину проти людства.

А санкції — це дуже-дуже маленька ціна, яку росіяни просто мусять сплатити за свій вибір. Це — ціна за інфантилізм, з яким вони живуть багато років. Санкції проти росіян мають бути дедалі жорсткішими — можливо, це єдиний спосіб для них зрозуміти, що вони несуть відповідальність, коли голосують на виборах за вождя. Можливо, це нарешті шанс для росіян усвідомити, як влаштований світ XXI століття.

Вже понад місяць моя команда журналістів-розслідувачів працює без вихідних — щоранку ми маємо нараду і публікуємо по дві-три історії на день. Ми ніколи раніше не виробляли стільки контенту. За місяць війни ми маємо майже 2,5 мільйони переглядів відео на нашому ютуб-каналі — зазвичай скільки глядачів ми маємо за рік. Наші розслідувальницькі вміння та важка щоденна робота також потрібні на війні.

Ми робимо глибокі дослідження, аналізуємо дані, спілкуємося з нашими джерелами та робимо репортажі з гарячих точок у Києві. Частина команди «Слідство.Інфо» залишилася у Києві, частина — в інших містах України, частина — за кордоном. Наша команда навіть попри ці складні обставини вірить, що робота, яку ми робимо щодня, має значення. Ми можемо щось змінити, ми можемо допомогти врятувати нашу країну.

Ми не «маленькі люди» — кожен українець відчуває особисту відповідальність за наближення дня перемоги у цій війні. Я особисто мрію про день, коли ми, як журналісти-розслідувачі, повернемося до розплутування складних офшорних схем та аналізу витрат бюджетних грошей на відбудову України після війни. Я, як вмію, наближаю цей день.

Сподіваюся, одного дня моя донька таки побачить свого тата, бабусю та дідуся, своїх однокласників. Звісно ж, вона зможе користуватися банківською карткою у своєму шкільному буфеті. І я впевнена, що моя донька ніколи не буде «маленькою людиною», яка нічого не вирішує.

Слава Україні!

Фото з твітера European Centre for Press & Media Freedom