У перші дні війни багатьох українців шокували повідомлення та дзвінки від близьких і рідних, які живуть у Росії. «Ну, ничего, так надо,  пересидите в подвале, мирных жителей не тронут, а зато когда перебьют всех фашистов, заживёте хорошо» і тому подібне. Українцям болісно дається усвідомлення, що росіяни схвалюють дії своєї влади та армії, або, принаймні, не виступають проти них. І заплющити очі на слова близької людини не так легко, як на офіційну статистику підтримки Путіна, яку можна оголосити фейком. Тоді вмикається інший сценарій виправдання: пересічні росіяни, мовляв, одурманені пропагандою. Їм промили мозок, вони знають лише те, що бачать по телевізору, тому повторюють слова пропагандистів, яким вірять.

Констатуючи це, ми не лише знімаємо відповідальність за напад на Україну з  пересічних російських громадян і тамтешнього суспільства загалом, а ще й зображаємо їх жертвами, яких слід пожаліти, захистити, вилікувати. Нам приємніше й спокійніше думати про них як про «зачаклованих». І хто, як не ми, їх «розчаклує», повідомивши правду?

Натомість нам самим варто поглянути в очі правді. Російська пропаганда — це не магія, яка може перетворити людину на жабу в одну мить. Ми (і не лише ми, а й весь цивілізований світ) роками наділяли її магічними властивостями, однак насправді вона виявилась досить примітивною та тупою, а в українських умовах — геть недієвою.

Що російська пропаганда справді вміє робити, то це створювати інформаційний контекст, у якому людині зручно і легко погоджуватися з брехнею, яка їй вигідна. Глушити голоси сумління та цінностей, отримуючи взамін відчуття безпеки та стабільності.

Погляньте на фрейм, який вона пропонує сьогодні своїй аудиторії: «Дії Росії — це самозахист, бо потрібно позбавити Україну зброї та завадити їй напасти на Донбас/Білорусь/Росію. Ми не атакуємо цивільних мешканців і вражаємо тільки військові цілі, а армії запропонували скласти зброю. Населення України радо вітає визвольну армію. Але українські міста взяли в заручники нацисти, які обстрілюють житлові райони, щоб звинуватити в цьому Росію».

Нав’язати цей фрейм так, аби в нього повірили безапеляційно, можна людині, яка сидить у підвалі без зв’язку з зовнішнім світом — і сидить там уже досить давно. Людина з доступом до інтернету, соцмереж, із знайомими в Україні або знайомими, які мають знайомих в Україні, рано чи пізно дізнається, що цей фрейм не відповідає дійсності. Або, принаймні, що існує альтернативна картинка, в якій ніяких нацистів немає, міста обстрілює Росія, а українці не чекають «визволення» навіть у тих регіонах, які вважалися проросійськими.

Дізнається — якщо захоче дізнатися. Але ж це знання буде зобов’язувати її думати, страждати, відчувати сором за свою країну, а можливо, навіть якось діяти — виходити на протести, звільнятись із роботи, емігрувати. Це саме те знання, яке примножує скороботи. Набагато вигідніше підморгнути і сказати: «так, так,  нацисти взяли в заручники».  

Людина, яка погоджується з брехнею, може скільки завгодно дозволяти пропаганді доповнювати свою картину світу, нанизуючи нові й нові брехні — про ядерну зброю, біологічну зброю, американські біолабораторії, розіп’ятих хлопчиків абощо. Питання, наскільки вона «справді вірить» у цю інформацію, не стоїть — як не стоїть питання, чи християни «справді вірять», що Ісус ходив по воді та перетворював воду на вино. Вірять, не вірять — це частина епосу, який ілюструє велич їхнього Бога. Критичне мислення в цьому випадку не застосовується не тому, що його немає, а тому, що його свідомо вирішують не застосовувати.

Один із головних наративів російської пропаганди — «з Україною зараз роблять те саме, що вона вісім років робила з Донбасом» (варіант — «де ви були вісім років, поки Україна обстрілювала мирних мешканців Донбасу»). Під «Донбасом» у цій конструкції маються на увазі території, окуповані Росією та її місцевими поплічниками у 2014—2015 роках.

Вочевидь це брехня. Можна подивитись на фото і відео з Донецька, Луганська, Горлівки, Макіївки, Новоазовська та інших окупованих міст і порівняти їх із сьогоднішніми фото Харкова, Маріуполя і Волновахи, яких торкнулось російське «визволення». Можна зазирнути у звіти Організації безпеки та співробітництва в Європі про жертви серед мирного населення. Ось, наприклад, дані ОБСЄ за 2017—2020 роки; вони свідчать, що від обстрілів з важкого озброєння за чотири роки загинули 66 людей обабіч фронту (тобто від імовірних пострілів і з боку російської, і з боку української армії). Після припинення вогню 2020 року інтенсивність бойових дій значно зменшилась, тож можна припустити, що поменшало й жертв. 66 людей — це менше, ніж убитих росіянами мешканців Бучі, яких поховали біля церкви лише в одній спільній могилі.

Проросійські мешканці окупованих територій добре знають, що порівняння їхніх втрат і сьогоднішніх втрат атакованих Росією міст України — брехливе. Чи багато ви бачили їхніх виступів у дусі «припиніть брехати, нас так не обстрілювали!»?  Ні, вони мовчать або повторюють маніпулятивний аргумент. Чи можуть вони вірити, що їх вісім років трощила українська артилерія, бо їм сказали про це по телевізору? Навряд. Вони просто погоджуються з брехнею і готові підтвердити її, оскільки підтримують дії Росії і вважають їх вигідними для себе.

Коли ми чуємо слова глави московської церкви патріарха Кирила, що Росія «була вимушена» напасти на Україну, бо мешканці Донбасу не хотіли, аби їх змусили вийти на ґейпарад, нам здається, що від цієї дикої облуди вуха пастви мають згорнутися в трубочку. Але паства мовчки схвалює фарисейство свого духовного лідера, адже дивиться з ним в одному напрямку, а буквальна відповідність його слів до реальності паству мало хвилює.

Ми докладаємо досить багато зусиль, аби вказати на непослідовність, нелогічність російської пропаганди. Наприклад, у перші дні війни російське командування стверджувало, що українська армія взагалі не чинить спротиву, а переможному просуванню «визвольної армії» заважають лише українські націоналісти на «бандеромобілях». А вже за кілька днів риторика змінилась радикально, і ось уже росіянам протистоїть «третя армія Європи, вишколена американцями». Можливо, якби пропаганда була матрицею, яка складається в цілісну віртуальну картинку, така нелогічність давала би збій, як у кіно. Але людям, які насправді не вірять, а лише повторюють і схвалюють брехню, абсолютно байдуже, чи послідовна, чи логічна, чи цілісна і чи правдоподібна ця брехня. Вони будуть повторювати її, аж поки їм це стане невигідним.  

Ну, а коли росіянам за два тижні перекрили доступ до більшості соціальних мереж, багатьох світових та російських медіа, а також заборонили казати слово «війна» під загрозою суворої кари, вже навіть геть ліниві громадяни мали б зацікавитися: що ж від нас так відчайдушно намагаються приховати? Які такі «фейки про російську армію»?

Кожен із нас має знайомих у Росії, які раніше ніби були ОК, але стали прибічниками Путіна. Нам спокійніше думати, що їх «зазомбували», але це — неправда, з якою зручно погоджуватися вже нам. Насправді, за влучним визначенням Дмитра Золотухіна, «Путін — їхнє бомбосховище». Росія — їхня країна, їхня держава, місце, де вони живуть, а жити в мирі зі своєю країною і державою, хоч якою збоченою є її ідеологія, зручніше і легше, ніж боротися. Тому кожен росіянин відповідальний за війну.

Це не значить, що доносити до них правду зовсім немає сенсу. Звісно, викликати в росіян когнітивний дисонанс і підготувати їх до моменту, коли їм вигідно буде змінити платівку і заговорити про кривавого диктатора, самодура, корупціонера і братовбивцю Путіна, — корисно. Але не робімо з них жертв, бо вони — не жертви, а співучасники цього злочину.