За скандалом через «голодную тусу» інстаблогерів у львівському Будинку вчених у День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій я спершу спостерігав із антропологічною цікавістю. Праведного гніву тих, хто цей скандал роздмухав, радше не поділяю. Ні, не тому, що я не шаную пам’ять жертв Голодомору. Просто я знаю про байдужість значної частини українського суспільства до історії та її трагічних (як і радісних) дат, і питання «що ж ми за народ такий?» у мене давно не постає. Отакий.

Але добре, коли активна свідома меншість креслить лінії та встановлює рамки для байдужої більшості (те саме відбувається із застосуванням української мови, наприклад, або з прибиранням за собаками на вулиці). Здорово, що ця придибенція стала приводом для масової дискусії про пам’ять і мораль, а головне — про репутацію. Хтось писав, що це мало не народження інституту репутації в Україні. Хоча й скептиків не бракувало, але так завжди.

До якогось моменту все йшло нормально: перепросив ведучий Володимир Остапчук, який вигадав підпис «голодная туса», перепросив сам винуватець «свята» Олександр Заліско, йому виписали штраф, а бренди масово повідмовлялись від співпраці з усіма учасниками дійства, яких удалось ідентифікувати. Будинок вчених заборонили здавати в оренду — що ж, це теж, у принципі, корисний урок для адміністрації цього та інших подібних закладів. Але варто було вчасно зупинитися, зробити висновки й жити далі.  

Натомість процес пішов у бік доведення до абсурду.

Прийшовши на прийом до міської ради, раптово помер сімдесятип’ятирічний директор Будинку вчених. Зрозуміло, що це трагічна випадковість, одначе критики «туси» беззастережно звинуватили в цій смерті організаторів вечірки. А захисники блогерів — навпаки, тих, хто підняв хвилю критики на адресу організаторів вечірки. Олександр Заліско, чия поведінка в процесі мінялася від здивованої зверхності до паніки й сліз, красиво інсценував нервовий зрив, нарікаючи на «хейтерів» і «цькування» (ну, спасибі, що не «булінг»).

Взагалі це мої найнеулюбленіші два слова в дискурсі соцмереж. Якщо ви зробили щось, що викликає в людей ненависть, вони закономірно вам її висловлюють; а якщо ви достатньо публічні й примудрились зачепити багатьох людей, то й висловленої ненависті буде багато. Суспільство не має іншого, кращого способу показувати індивідам, які їхні дії є для нього неприйнятними.

Але це взагалі. А в цьому конкретному випадку хрестовий похід проти Заліска і його друзів аж надто схожий на прояв класової ворожнечі.

«Інфлюенсери» — люди, які багатіють завдяки ефемерній популярності в підлітковій соціальній мережі — дратують навіть більше, ніж горезвісні «мажори». Мажор мажором народжується (вважай, пощастило), а інфлюенсер стає інфлюенсером сам, просто натискаючи якісь кнопки в телефоні й публікуючи здебільшого себе самого. Не кладе плитку, не доїть корову, навіть не пише комп’ютерних програм. У когось це викликає заздрість і агресію, у когось — просто культурно-естетичне відторгнення. 

Ось я про таке.

Тому потік ненависті, критики, знущальних картинок і вимог притягти учасників «голодної туси» до ще жорсткішої відповідальності не вщухає. І нарешті абсурдна вишенька на торті: Львівська обласна рада ухвалила звернення до голови Верховної Ради України та прем’єр-міністра щодо запровадження адміністративної та кримінальної відповідальності за заперечення факту Голодомору. Прямим текстом говорячи, що приводом для цього стала «голодная туса». «Наприкінці листопада  цього року всіх українців обурило святкування дня народження в День пам’яті жертв голодоморів, яке організував  один із інстаграм-блогерів. Парадоксально, але жодного покарання, окрім часткової втрати заробітку, організатори цього ганебного дійства не несуть, попри те, що  ще в 2006 році Законом  України  Голодомор 1932-1933 років був визнаний геноцидом українського народу», — йдеться у зверненні. Своїх законопроєктів обласні депутати не пропонують, але закликають Верховну Раду розробити законодавчу базу для покарання за «заперечення факту голодоморів та за приниження пам’яті жертв цих трагічних подій».

Це, як то кажуть, політична заява, яка наслідків, скоріш за все, не матиме. Бентежить те, як дискусія від обговорення скоробагатьків, яким дали прочухана, дійшла аж до цього. 

Заперечення Голодомору визнали незаконним ще 2006 року, але конкретної відповідальності за це правопорушення не прописали. Може, й логічно нарешті внести в законодавство конкретне покарання за чітко визначені дії, які називають «запереченням Голодомору». Ось тільки Олександр Заліско і його друзі, чорт забирай, ніякий Голодомор не заперечували. Вони про нього просто не думали й не пам’ятали, бо він не входить у сферу їхніх зацікавлень. Вони, зрештою, могли про нього навіть ніколи не чути, бо були надто зайняті записом і переглядом сторіз, поки у школі та виші їхні однолітки вивчали трагічні сторінки історії.

І вже точно вони нікого не паплюжили. «Голодная блогерская туса», за словами ведучого Остапчука, була «голодною» у прямому сенсі, бо їжі було мало. Я вірю в це більше, ніж у намагання цинічного інстаграм-нігіліста висміяти Голодомор. І їсти в День пам’яті Голодомору поки що, здається, не гріх (хоча я чув про людей, які в цей день дотримуються символічного посту). Все решта, що відбувалося в цей день у Будинку вчених, не стосувалось трагічних подій минулого жодною мірою, тому не могло бути паплюженням пам’яті жертв.

Таких «злочинців», які не знають і не хочуть знати, або знають, але не переймаються голодомором, радянськими репресіями, першою і другою світовими війнами, ба навіть окупацією Криму та частини Донеччини з Луганщиною, в Україні дуже багато. Боюся, що всіх за цей «думкозлочин» до відповідальності притягнути не вдасться — поліції не вистачить, ізолятори переповняться. Що це за дурня взагалі? Наша історична пам’ять вимагає ритуального каменування співгромадян, яким недостатньо болять національні травми?

Ідея покарання за заперечення Голодомору віддзеркалює практику відповідальності за заперечення Голокосту, яка існує в низці держав, хоча в деяких була визнана антиконституційною та скасована. Однак під запереченням Голокосту маються на увазі масштабні дії публічних людей або організацій, спрямовані, власне, на заперечення чи спотворення фактів минулого. Зазвичай це люди, якими рухає ненависть до євреїв та прагнення реабілітувати нацизм. Я перепрошую, де Олександр Заліско, а де реабілітація тоталітарних режимів? 

В Україні є політики та інші публічні люди, які заперечують Голодомор — називають події 1932—33 років «великим голодом», який, мовляв, зачепив не тільки українські землі, й до якого радянська влада не мала стосунку. Або сильно применшують кількість його жертв. На щастя, ці політики вже давно стали маргінальними, хоча я пам’ятаю часи, коли у День пам’яті жертв голодоморів у телестудіях обов’язково з’являвся Петро Симоненко, аби розповісти, що радянська влада ні в чому не винна. 

Є також спроби сфальсифікувати історію Голодомору в інший бік, просуваючи сумнівну цифру — 10,5 мільйонів жертв. За цю фальсифікацію з «позитивно-пропагандистською» метою, яка, якщо подумати, паплюжить пам’ять справжніх жертв не менше, ніж заперечення Голодомору, навряд чи хтось буде покараний.

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення роками практикує погрози, зауваження й навіть легкі санкції проти теле- і радіокомпаній, які транслюють розваги у дні жалоби, зокрема й День пам’яті голодоморів і політичних репресій. Медіа десь слухаються, десь ігнорують, а десь просто не можуть послухатись, бо розважальний або музичний канал не може транслювати цілий день панахиди і документальні фільми. З претензіями до медіа можна погодитись у тому плані, що вони задають настрій своїй аудиторії — а розваги в такі дні частина суспільства вважає недоречними. 

Але жорстоко, із застосуванням силових органів та пенітенціарної системи, карати людей, які просто — в силу нерозвиненого емоційного інтелекту, інших пріоритетів та інтересів, іншого виховання чи просто молодечої дурості — не думають про Голодомор? Перебір. І ніяк не допоможе зберегти історичну пам’ять.