Новій будівлі Театру на Подолі на Андріївському узвозі було присвячено чимало публікацій ЗМІ. Здебільшого це було обурення, роздратування, навіть гнів. До театру приклеїлися визначення “чорний” та “скандальний”. Траплялися й позитивні відгуки. Оксана Забужко висловила радість, що “вперше від доби розстріляного відродження в Києві збудували новий театр”. Що, взагалі-то, не є коректним — адже Театр на Лівому березі розташований у будівлі, збудованій явно пізніше 1930-х років, хай і перебудованій спеціально для цього театру з кінотеатру.

Матеріали з цієї теми зачіпали щонайменше дві супутніх — стосовно того, яке будівництво можна дозволяти в історичному центрі (а в даному разі — про що я майже не зустрічав згадок — ідеться про заповідник!), та стосовно корінних і некорінних киян: зустрівся навіть перефразований афоризм, що пишатися тим, що ти народився в Києві, є тим самим, що й пишатися, що народився у вівторок.

Чим вразила більшість матеріалів текстових ЗМІ — то це тим, що їх було складено з відгуків, узятих із соцмереж. І це було далеко не вперше. На наших очах виник новий журналістський жанр — такий собі фейсбук-мікс. Жанр, як на мою думку, сумнівний, і от чому. Автори добірок — і це є цілком зрозумілим — добирають цитати відповідно до власних уподобань та переконань. Суб'єктивно. Про жодну соціологічність у даному разі не йдеться. Різновид того самого — штучне добирання збалансованої й паритетної кількості позитивних та негативних відгуків, яке, знову ж таки, є довільним, а тому суб'єктивним. У підсумку виникає щось, що виглядає, як громадська думка, хоча насправді нею далеко не є. І такий підхід містить у собі велетенську можливість для велетенських маніпуляцій.

І це — далеко не єдина вада матеріалів про “чорний театр”. Переважна більшість із них якимось дивом примудрилася не помітити справжньої проблеми. Адже довкола чого здебільшого, за дуже рідкісними винятками (як от цей), точилися дискусії? Довкола оцінки архітектурних чеснот чи вад самої по собі будівлі театру. Але ж річ у тім, що в архітектурі не існує “самих по собі” будівель! Існує архітектурне середовище, яке можна або доповнити, або знищити, зруйнувати, зіпсувати. Й, як на мій суб'єктивний погляд, якби ця сама будівля театру стояла будь-де в іншому місці — вона виглядала би оригінально й свіжо. Тут, на Андріївському узвозі, вона нищить архітектурне середовище. Вона виглядає, мов золотий зуб.

Адже донедавна Андріївський узвіз залишався чи не єдиним куточком Києва, де не було тих вставних зубів від архітектури. Де можна було ніби перенестися в минулі епохи, де поняття “старий Київ”, “історичний Київ” були не умовними, а реальними. Тепер таких куточків немає. І чесноти або вади самого “вставного зубу” жодного значення не мають. Архітектура — застигла музика? Тож уявіть, що шматок “Місячної сонати” Людвіга ван Бетховена викинули, а замість нього вставили фрагмент із “Yesterday” Пола Маккартні. Вам би сподобалося?

От саме під цим кутом зору варто розглядати й питання про “корінних киян” - адже проблема й справді існує, її не можна замовчувати, й удавана політкоректність тут ані до чого. Не далі як напередодні написання цього тексту спостерігав за діалогом. Група німецькомовних туристів підійшла до чергової однієї зі станцій метро на околиці Києва й щось спитала. Чергова тут само гукнула чергового по станції поліцейського: “Ти не знаєш, як проїхати на Володимирську?” (Тут дуже хочеться поставити безліч знаків оклику — все ж таки, Володимирська — не рядова, не пересічна вулиця міста.) Поліцейський бадьоро відповів: “Олімпійська” - маючи на увазі станцію метро. (Тут знову хочеться поставити купу знаків оклику — адже вже хто, а міліціонер мав би орієнтуватися в місті!). Я не витримав, сказав: “Золоті ворота”. Міліціонер заперечив: “Але ж від “Олімпійської” до Володимирської — зовсім трошки пройти, там ближче, там і тролейбусна зупинка така є... Втім, я ж там не буваю”. Він мав на увазі прикінцевий шматок вулиці, куди туристи зазвичай не ходять. Про існування інших ділянок Володимирської він, можливо,  просто не знав. Живучи й працюючи в Києві, ніколи там не бував. Не бачив ані Софії, ані Андріївської церкви, ані Золотих воріт, ані університету, ані шедеврів стилю модерн. Його вони не цікавлять.

1950-х, 1960-х, 1070-х років населення Києва зростало, мов на дріжджах. Десятки, сотні тисяч людей ставали новими киянами щороку. Але, проживши в місті кілька років, вони здебільшого ставали киянами справжніми. Вони починали любити Київ, вважати його рідним. Вони починали відчувати душу міста.

Нині ж для багатьох нових киян столиця так і залишається містом-гуртожитком. Від якого вони вимагають функціональності й лише функціональності: робота — дім — магазин — дозвілля, щоб усе було поруч і все було зручно. До самого міста з його душею, до вигляду Києва їм байдуже. Рідним містом вони його однаково не вважають. А може, й ненавидять — адже переїхали до столиці вони вимушено, через брак роботи в рідних містах, у яких, за інших умов, залюбки залишалися б; саме їх, ті міста, вони й досі вважають за рідні, милі серцю, дорогі.

Тема? Ще й яка тема — адже зрозуміло: нищення історичного центру Києва й наявність великої кількості киян, яким до Києва байдуже — це ланки одного ланцюга. Як розірвати це коло? Не побачити цього по телевізору, не почути, не прочитати. Адже що, як не ЗМІ, мало би стати майданчиком для розв'язання кричуще нагальних проблем столиці? Взагалі майданчиком обговорення й пошуків шляхів розв'язання будь-яких проблем — як це є характерним для громадянських суспільств? Цю функцію наші ЗМІ здебільшого не виконують.

Під кутом зору збереження історичного середовища тільки й можна розглядати й проблему нового будівництва в історичному центрі. Довелося зустріти промовисту фразу: “Оновлення історичної вулиці”. Як на мою суб'єктивну думку, ніякого “оновлення” історичних вулиць не повинно бути в принципі, й єдиним новим будівництвом в історичному центрі може бути тільки зведення реплік утрачених будинків. До речі, півстоліття тому нинішнім київським шляхом прямував Брюссель; сьогодні термін “брюсселізація” став загальним позначенням руйнування історичного архітектурного середовища. Так, ми йдемо до Європи — але ж не до Європи півстолітньої давнини, з усіма її помилками?

І ще один бік проблеми. Лише самі кияни, лише київська громадськість можуть зупинити нищення історичного центру міста. Як? Не купувати квартир у “вставних зубах”. Не винаймати в них офісів. Зробити нове будівництво у старому центрі економічно невигідним. Влаштувати широкий громадський рух проти купівлі квартир і винаймання офісів у новобудовах старого центру. І тут незамінною була б роль ЗМІ та журналістів. От тільки час від часу виринає інформація, що авторитетні борці з усім погани за все хороше, зокрема й журналісти, чинні й нещодавні, й самі купують квартири у “вставних зубах”...

Фото: 112 Украина