Сьогодні зранку почув, що помер Майкл Джексон, і якесь дивне відчуття охопило мене. Те, що шкода чоловіка - це не все.

 Колись з захопленням слухав його пісні і дивився перші кліпи. Це була не тільки екзотика для наших умов, але й відчуття високої професійної роботи людей в тій сфері, яку ти не знав.

 Потім з'явились матеріали, про його «незвичайний» спосіб життя.

 Потім - скандали.

 Але завжди були кліпи і почуття близьке до співчуття. Навіть судові рішення викликали до нього радше поблажливість, ніж обурення. Чого чоловіку не вистачає? - це питання чомусь постійно супроводжувало новини про нього.

 Його життя для мене стало реальною ілюстрацією непереборності і неминучості конфлікту, коли людина потрапляє на горизонти невідповідності. Гроші лише виставляють на оглядини чоловіка, якого занесло в умови де він є чужим, чужим по освіті, внутрішнім настановам, по культурі очікувань. Це не добре і не погано - це трагічно.

 Я співчував йому, співпереживав, врешті, втомився сприймати перманентні скандали і більше його долею не переймався. Його життя видавалось мені цікавим, збудливим, але небезпечним і безглуздим.

 Сьогодні вранці, коли я по радіокрапці почув вперше це повідомлення,  чомусь уявив, як у селі якась старша жінка, як моя тітка Катерина, почує цю новину, зітхне, перехреститься і подумає: «А що це за чоловік?».

 Цікаво, хтось знає відповідь на це запитання? 

Хай спочиває з Богом. 

Валентин Ткач, Чернівці