Хто мав «щастя» спостерігати «російську весну» на Сході України, того б принаймні збентежив (якщо не шокував) той факт, що більша половина мітингувальників була досить молодою. Двадцятирічні хлопці зі щирим завзяттям кричали «Росія, памагі!», тримаючи в руках триколори та прапори компартії.

Відкидаючи путінських туристів, котрих масово завозили з російських територій, постає запитання: чому молодь, що постійно мешкає в Україні і знає як «братню» країну, так і тим більше СРСР лише з екранів телевізора, так відчайдушно прагнула в Росію?

Відповідь криється в останньому реченні. «Старший брат» розпочав війну проти України задовго до анексії Криму та вторгнення на Донбас. Обмеження на ввезення товарів, засилання агентів у важливі сектори військової та владної галузей свідчать про те, що Кремль розпочав гібридну війну досить давно. Однією зі складових цього процесу була кіноіндустрія, яка обробляла й готувала ґрунт для серйозніших дій.

Гадаю, що ідеологічність і певна вихолощеність сучасної російської масової кіноіндустрії не є ні для кого секретом. Глядача «годують» темами й сюжетами, продиктованими і затвердженими в похмурих кабінетах якого-небудь міністерства Правди: село, «менти», Радянський Союз, «вєлікая отєчєствєнная». Красива картинка, за якою криються такі правильні мотто, як «міліція - чесна», «у СРСР було добре», «військові - найхоробріші», «Рассєя - велікая страна».

Хоча варто зазначити, що в Росії інколи знімають непогані фільми, більша частина з яких депресивні, жорстокі та «закручені», тому для показу на екранах ТБ не підходять, а колись міліція в серіалах пила горілку, який-небудь Дукаліс, хоча й іронічно, але міг назвати себе «дурнем», у стрічках типу «ДМБ» зображались справжній армійський абсурд і відсутність армії як такої.

Нерідко мотто набували іншого забарвлення. Красиву, але одноманітну картинку розбавляли негативом, який стосувався колишніх республік СРСР. Головними «плохішами» тривалий час були прибалти, яких, звичайно ж, ототожнювали з фашистами. Наприклад, у фільмі «День Д» героя Пореченкова захоплюють радикальні латвійські патріоти, котрі хочуть змусити «російського Івана» ліквідувати керівництво власної країни, щоб самим прийти до влади. Звичайно, ці «патріоти» були з бритими головами і в чорному одязі.

Щодо українців теж формувався негативний образ. «Хохляндія» в російських фільмах зазвичай репрезентувалась у негативних іпостасях й асоціювалась з тупістю, «геканням», залежністю від Росії, на теренах якої тільки і є нормальна робота, та ворожим ставленням до «братнього» російського народу.

Це своєрідне «очорнення» виникало не лише в кіно, але і в деяких мультфільмах: у досить популярному мультику «Альоша Попович і Тугарин Змій» київський князь представлений як злодій, що намагався вкрасти народне золото. Таким чином російська пропаганда промивала мізки навіть дітям, щоб з раннього віку прищепити їм «любов» до того народу, який вона на публіку називала «братнім».

Ці всі фільми й мультфільми безперешкодно демонстрували і продовжують це робити на українських телеканалах. У прайм-таймі українці дивились на картинку про щасливий СРСР і героїв-енкаведистів та  тупих «хохлів», дехто плювався, але деякі задумувались: «А, може, це все правда? Чи, може, нам повернутись у СРСР, бо там усе так красиво? Або приєднатись до Росії, бо там чесна міліція та мужні кадети?». Я пам'ятаю, як у 6-7 класі мої однокласники, надивившись серіалу про російський спецназ, бігали по лісам з палицями в пошуках чеченів; таких телевізійних вояк по всій Україні, особливо на Сході, - сотні.

Російська пропаганда в кіно, на жаль, зуміла добитись свого - результат її задурманення став одним з інструментів, який активізував сепаратистський рух на Донбасі, в якому брали участь досить молоді люди, котрі бачили як СРСР, так і Росію лише в кіно.

Не можна сказати, що Україна не протидіє російській медіа-агресії. Наприкінці липня Нацрада з питань телебачення та радіомовлення закликала «відмовитися від трансляції фільмів, серіалів, програм та іншого продукту, який формує позитивний імідж військових сил, силових структур та військ спеціального призначення Російської Федерації, а також контенту, який може бути сприйнятий як пропагування війни та розпалювання національної ворожнечі». Приблизно в цей же час Державне агентство України з питань кіно заборонило до показу в кінотеатрах двох фільмів - «Піддубний» та «Біла гвардія».

Проте телебачення досі транслює російські серіали, пропаганда та «формування позитивного іміджу» «братніх» силових структур у яких нікуди не зникли. На таких каналах, як ICTV, «Україна» демонструються переважно фільми та серіали з маріонеточними героями у формі російських міліціонерів, прокурорів, працівників спецслужб, котрі подаються як чесні та всезнаючі, водночас, коли справжні менти, й тут без лапок, запроторюють до автозаків жінок та бабусь, що вийшли на мітинг на підтримку України.

Звичайно, кожен має право дивитись, що хоче, але до значної частини російських фільмів є великі питання. Та чи можна назвати ці агітки фільмами? На жаль, сучасна російська медіа-сфера майже повністю просотана «правильною» ідеологією, яка має маніпулятивне забарвлення і зомбує людей, змушуючи їх завдавати шкоди країні, в якій вони виросли, виходити на різні сумнівні мітинги, захоплювати адмінбудівлі і навіть вбивати заради красивої, але міфічної телевізійної картинки.

Арсеній Троян, «День»

Ілюстрація Віктора Богорада