«Коли на карті стоїть доля країни — церемонитися не можна»

До речі, наші західні вчителі демократії й толерантності одразу міняють вирази облич, щойно мова заходить про них, коханих, а не про якусь там Україну. Якби танки й БТР з російськими терористами плюндрували не Донецьку й Луганську області, а Прованс і Баварію, то пані Меркель і пан Олланд заспівали б зовсім інших пісень. І куди б уся та толерантність поділася...

Є приклади. Під час Великої війни 1914—1918 рр. на території Канади відправили до таборів (превентивно, про всяк випадок!) жителів цієї країни, що прибули туди з Австро-Угорщини, зокрема українців Галичини, Буковини й Закарпаття, оскільки Австро-Угорщина воювала проти Британської імперії, домініоном якої була Канада. Сьогодні канадські українці без особливого успіху добиваються компенсацій нащадкам репресованих.

Під час Другої світової війни в США відправили до таборів американських громадян японського походження, оскільки США воювали з Японією. Нині в Америці визнають, що ті японці були цілком лояльними американськими громадянами. Але коли на карті стоїть доля країни, ніхто не церемонитиметься, що, звісно, не заважає давати гуманістичні поради іншим державам.

Україна не лише має право, а й зобов’язана звільнити свою територію від російських диверсантів і найнятих ними місцевих кримінальних злочинців. Нагадаю, як наприкінці ХХ ст. Велика Британія вважала за потрібне захищати свою територію, що була на відстані кількох тисяч кілометрів від Британських островів, на Фолклендах, поблизу убережжя Аргентини. І ніхто тоді в Європі її не засуджував.

А Ганапольський захищав російських інтервентів на південному сході України, заявляючи, що це «нормальні люди, які просто не змогли реалізувати себе в Росії». Тобто в Росії вони не могли вбивати, гвалтувати, грабувати, катувати й з метою реалізації цих «благородних» потреб приїхали до України. Я все думаю, чому в Ганапольського, який у Києві часто дозволяє собі на адресу «отця й учителя» російського народу непристойні «ла-ла-ла-ла», в Москві, де за набагато безневинніші висловлювання можна отримати повний термін, не виникає проблем? Чи не тому, що в його діяльності у нас для Кремля більше користі, ніж шкоди.

Цими днями, після звільнення Слов’янська, Краматорська, Артемівська й інших міст Донбасу, можна почути багато усіляких пропозицій щодо нормалізації ситуації в цьому регіоні, причому й пропозиції абсолютно шкідливі й безглузді. Наприклад, про захист російської мови в Донбасі. Те, що сталося там і в Криму, — результат не надмірної українізації, а практичної її відсутності. Якщо в місцевого населення не буде вихована пошана й симпатія до української мови, історії та культури, державних символів — ці регіони рано чи пізно відійдуть від України, причому не так, як Крим, а цілком демократично. Не можна йти на поводі у імперських русифікаторів. Не слід серйозно сприймати їхні ремствування, що нібито скасування ганебного антиукраїнського закону Ківалова-Колесніченка спровокувало російську агресію в Криму й на південному сході. А якщо ми житимемо так, щоб не давати приводу ворожій Москві, то нам доведеться ліквідувати нашу державу, забути українську мову й стати частиною російського народу. Краще вже давати привід!

Реальне життя показує: там, де більше української мови й традицій, національного сентименту — там і більше лояльності до Української держави. Наприклад, Харків з початку ХIХ століття, після відкриття Харківського університету, був духовним центром українського автономізму, на початку ХХ ст. Харків став центром українського національно-культурного відродження. Дніпропетровськ у період Другої світової війни був регіональним центром підпільних структур ОУН, що боролися проти німецької окупації. У Запоріжжі неможливо абстрагуватися від Хортиці й усього з нею пов’язаного. І ці, здавалося б, ефемерні речі спрацювали! А от Крим і Донбас були повністю позбавлені розумної й послідовної українізації, їх повністю віддали на поталу імперській пропаганді, імпортованій і місцевій українофобії. Результат — цілком закономірний.

Тому пропозиції офіційного Києва Донбасу з обіцянками зберегти системну русифікацію й етноцид і лінгвоцид українців у регіоні — є або безмежною дурістю, або гуманітарною капітуляцією України. З такою гуманітарною антиполітикою Донбас ніколи не стане українським.

Помилка в кадровій політиці

А на «5-му каналі» анонімний глядач (зі зрозумілих причин!) зателефонував до студії з Краматорська й повідомив, що в місті прибічники України здійняли галас у зв’язку з визволенням, оскільки офіційний Київ призначає на керівні посади старі кадри, які підтримували сепаратистів. Трагічна помилка в кадровій політиці центральної влади, якщо, звісно, не свідомий саботаж. Загравання нової влади країни з Ахметовим, Єфремовим і подібними призведе до політичного банкрутства. В Україні не повинно бути ні всевладдя олігархів, ні двовладдя, коли держава вимушена ділити з ними свої повноваження.

Подекуди в пресі знову з’являються сумнівні ідеї, наприклад про те, що не слід чіпати пам’ятників Леніну. А тим часом, те, що сьогодні переживає Україна, — це розплата за 22 роки лицемірної й безпринципної «толерантності» до зла. Боюся, що це властивість нашого національного характеру — сидіти одним задом на двох стільцях, догоджати «і нашим і вашим», бути, як говорять в Одесі, «і серед тут, і між там». Середньому українцеві дуже хотілося бути одночасно і в Європейському Союзі, і в Митному, бути і Богові свічкою, і бісу кочергою.

Якщо ми погодимося, що в визволених містах Донбасу й далі стоятимуть ленінські ідоли, істукани інших комуністичних вождів, то ми маємо заздалегідь змиритися з тим, що соціально-психологічного лікування не станеться. Там, в українських землях, де відбувся «ленінопад», там не пройшли тероризм і сепаратизм. Зате Донбас з його політичним ідолопоклонством виявився для них благодатним грунтом. Там виникло унікальне явище синтезу вкрай непристойного кримінально-грабіжницького буржуйства з комуністичною ідеологією й «Русским миром».

«Миротворчі» ігри в одні ворота

На каналі «112» колишній (чи ще нинішній?) активний «багнет» Партії регіонів Владислав Лук’янов вимагав припинення АТО й миру на будь-яких умовах. На будь-яких умовах означає капітуляцію перед Кремлем і його найманцями в Донбасі. Буде важко що-небудь грунтовно вирішити в країні без ви рішення питання з п’ятою колоною у Верховній Раді та місцевих органах влади. Ту саму тему в студії Шустера порушувала пані Королевська: «Геть війну, мир за будь-яку ціну!» Її спіч був емоційним, зворушливим і слізним. Мовляв, багнети в землю, бери шинель — пішли додому, війну треба зупинити. Словом, типовий набір більшовицького агітатора 1917 року, зсередини розвалює царську армію й армію Тимчасового уряду за гроші німецького генштабу. Тоді така діяльність закінчилася повним успіхом Леніна: армія почала відкривати фронт військам кайзера Вільгельма, й було б зовсім погано, якби в окопах не залишилися українізовані дивізії, латиські полки й російські офіцери-монархісти. Слухав я спіч-плач Королевської й думав: «Чого це вона в Києві розпинається? Поїхала б до рідного Донбасу, зустрілася з Губарєвим, Болотовим, Бородаєм, Стрєлковим-Гіркіним, Безлером-Бісом і схилила їх до припинення бойових дій. Разом з емісаром Кремля, театральним режисером-невдахою Кургіняном провела б виховну роботу». Але ж ні, всі ці «миротворці» ведуть гру лише в одні ворота.

Лариса Губіна (5-й канал) — взяла інтерв’ю у Ігоря Коломойського. У минулому людина абсолютно непублічна, він цього разу розповів багато цікавого й ексклюзивного. Зокрема, повідав, що з дитинства сприймав рідний Дніпропетровськ передусім саме так, як Україну, а не Радянський Союз, відчував різницю між Росією й Україною зокрема й на особистісному рівні: «Перетинаючи кордон, бачив акуратні паркани в Україні й розруху на іншій стороні». Так, це був той відносно безпечний варіант українського патріотизму, який за радянських часів міг сповідувати середній українець. Лариса Губіна запитала, мовляв, в Швейцарії жити, напевно, все-таки приємніше, ніж в Україні? Ігор Коломойський відповів, що в Швейцарії він опинився не з власної ініціативи, а був витіснений з України паном Пінчуком із сім’ї Кучми... Говорили про «стандарти» в українській журналістиці. Глава Дніпропетровської області обіцяв дати ще розлогіше інтерв’ю найближчим часом. Чекаємо.

Ігор Лосєв, «День»

Фото - «День»