Недільний вечір приніс приніс відразу два смутних враження й обидва мали, сказати б, електронне походження. Одне прийшло з телебачення, друге – з Інтернету.

Телеканал «Київ» показав класичний фільм Іштавана Сабо «Мефістофель» (1981) за однойменним романом Клауса Манна (1936) – про німецького інтелектуала (блискуча роль Клауса Марії Брандауера), котрий протягом одного десятиліття, від половини 20-х до половини 30-х, «еволюціонує» від лівих поглядів до активної співпраці з нацистами. Ще на початку 80-х, коли цей фільм тільки-но з’явився в совєтських кінотеатрах, багато хто, гадаю, був вражений його співзвучністю з тим, що діялося довкола. Психологічні механізми колаборації, облудність самовиправдовувальних арґументів і пекельна логіка зради були оприявнені режисером, актором і письменником із невблаганною жорсткістю і моторошною переконливістю. Фільм був про нас – про всю совєтську інтеліґенцію, котра на різні лади співпрацювала з тоталітарним комуністичним режимом, знаходячи цьому подібні пояснення й виправдання. Хоч як парадоксально, але щось подібне ми переживали й при перегляді фільму Лариси Шепітько «Сходження» (1976) – за повістю Василя Бикова «Сотніков». Там теж ішлось начебто про інші часи й істотно відмінну ситуацію, але моральні паралелі вражали. Режисери, схоже, свідомо апелювали до підсвідомості сучасного їм глядача, деконструюючи вибудувану ним самозахисну логіку та арґументацію.

Про якісь сьогоднішні враження від «Мефістофеля» на телеканалі «Київ» говорити, однак, не доводиться, бо всі вони були знівельовані і заглушені відчуттям огиди й роздратування, що його викликав так званий «український» закадровий переклад. І проблема не лише в тому, що він був зроблений явно не з оригіналу, а з російської копії, – і це було видно з усіх синтаксичних конструкцій, фонетичних транскрипцій та характерних словосполучень. Він ще й ряснів незліченнимми русизмами, а щоб зробити паскудну річ ще паскуднішою, актори, які озвучували фільм, додавали до цих русизмів ще й свого російського акценту й російських граматичних форм. Апотеозом маразму стали монологи ґетівського Мефістофеля, що їх виконує головний герой фільму. «Перекладачі» не стали себе утруднювати пошуком української версії «Фауста» (до речі, конгеніально перекладеної Миколою Лукашем і не раз перевиданої). Вони просто переказали кострубатою прозою російський переклад Пастернака, остаточно переконавши недосвідчених глядачів, що нічого путнього українською мовою відтворити не можна і що мають абсолютну рацію всі ті українофоби, котрі запекло протестують проти дублювання кіно- і телефільмів по-українськи.

Я не думаю, що це була якась свідома антиукраїнська диверсія, такий собі софістикований акт саботажу. Скоріш за все – звичайна постсовєтська халтура, поєднання фахової нездарності й некомпетентності з неподоланним прагненням наварити бабло на будь-чому – хоч на перепродажі субсидованих державою нафти і газу, хоч на хохлацьких перекладах, хоч на малюванні плакатів у стилі Остапа Бендера на агітаційному пароплаві. Але наслідки цієї «діяльності» для української мови й культури можуть бути, на жаль, іще фатальнішими, ніж для української економіки.

Друге розчарування я пережив того самого вечора, переглянувши власну статтю в Інтернеті і не знайшовши в ній фрази, яка видавалась мені важливою, ба навіть ключовою: «Віртуальна реальність, сконструйована у Москві [й тиражована з дня на день нашими дебільними журналістами], має шанс нарешті остаточно матеріалізуватися». Згадка про «журналістів» із тексту кудись поділася – колеґа-редактор, видно, не захотів ображати колеґ-журналістів неприємним для них епітетом, – хоча за бажання епітет можна було просто зняти чи замінити іншим. Суть послання від цього би не змінилася, бо полягало воно в (а) деконструкції сконструйованої в Москві пропаґандистської формули «близьке/ далеке зарубіжжя» та (б) покладанні відповідальності за бездумне тиражування цього терміну саме на наших (а не московських) журналістів.

Бо московські журналісти на те й московські, щоб обслуговувати інтереси своєї імперії як вони їх розуміють. Але коли українські журналісти через недоумство роблять те саме, тобто теж обслуговують інтереси чужої країни – часто на шкоду інтересам власної, то це інакше як недоумством назвати важко. Адже не може освічена, наділена логікою людина не розуміти, що формула «близьке / далеке зарубіжжя» має насамперед ідеологічний, а не суто географічний характер: Польща й Фінляндія не лише для нас, а й для Росії «ближчі» від Киргизії чи Таджикистану, проте на ці країни Кремль (поки що) не претендує, отож і до «близького зарубіжжя» їх не зараховує. Бо йдеться не про географію, а про геополітику: «близьке зарубіжжя» – це те, що Москва вважає своєю законною сферою впливу, незаперечним ареалом неоколоніального домінування.

І коли українські мас-медії бездумно, наче папуги, повторюють цю московську (москвоцентричну!) формулу, визнаючи Казахстан із Узбекистаном своїм «близьким» зарубіжжям, а Польщу з Угорщиною – «далеким», то вони тим самим зміцнюють у головах читачів височезну стіну, яка розумово відгороджує їх від Європи (нашого реального «близького зарубіжжя»!). І водночас запаковують Україну, на радість кремлівським «політтехнологам», у «Євразію», в СНД, в цивілізаційно відсталий і безперспективний простір, який мав би насправді стати для нас зарубіжжям «далеким». Фактично наші мас-медії накидають українцям РОСІЙСЬКУ імперську, неоколоніальну точку зору на себе самих, на світ і своє місце в ньому.

Недоумство в цій ситуації, строго кажучи, є не так образою для журналістів, як виправданням, такою собі пом’якшувальною обставиною. Бо без неї таку їхню поведінку слід було б, за великим рахунком, кваліфікувати як державну зраду, провокаторство та свідоме обслуговування аґресивних імперських інтересів чужої держави.

Журналістське невігластво, розумові лінощі й професійний дилетантизм є тією проблемою, якої ми не повинні замовчувати з міркувань облудної цехової солідарності. Надто багато непрофесійності ми подибуємо в наших мас-медіях кожного дня, і надто часто ця непрофесійність тягне за собою поважні ідеологічні наслідки. Згадаймо хоч би як бездумно торік заковтнула більшість наших мас-медій пропаґандистську формулу «антикризова коаліція» і заходилась по-папужачому її повторювати – без жодних тобі лапок чи примітки «так звана». Але ж формула далеко не безневинна і не нейтральна; за нею криється мовчазне визнання певної – вузькопартійної, зауважмо! – точки зору на ситуацію: визнання аж ніяк не безсумнівного факту, що «помаранчеві» партії загнали суспільство начебто в кризу, а їхні опонети тут ні при чому, навпаки – вони справді вміють і хочуть нас від цієї «кризи» порятувати!

Згадаймо так само, як покірливо заковтнули наші мас-медії ефесбешну пропаґандистську формулу «чеченські бойовики» на позначення чеченських повстанців, хоча саме «повстанцями» (rebels) називають їх міжнародні мас-медії, уникаючи ідеологічного ярликування, наявного в слові «бойовики», – і так, власне, мусило б бути й у нас, якщо дивитись на ситуацію об’єктивно, а не по-кремлівськи.

Згадаймо, зрештою, й ті безглуздя, які проробляють наші мас-медії зі сталінською формулою «Велика Вітчизняна війна». Здавалося б цілком очевидно, що для тих українців, котрі не вважали і не вважають Совєтський Союз «своїм», війна між «поганим» окупантом (совєтським) і «ще гіршим» (нацистським) не могла і не мусила бути «вітчизняною». Наші ж мас-медії накидають усьому населенню ідеологізовану точку зору тої частини українців, котрі, подібно до росіян, вважали і досі вважають Совєтський Союз своєю «вітчизною». Хоча завдання мас-медій – подавати інформацію безсторонньо, уникаючи партійності та партикуляризму. Під цим оглядом нейтральна формула «Друга світова війна» є прийнятною для всього населення – на відміну від суто совєтської формули «Велика Вітчизняна», яка нас ділить, а не об’єднує.

Совєтчина однак настільки глибоко в’їлася в журналістські мізки, що навіть до Аджея Вайди вони підступають із подібними запитаннями: як це ви, пане режисере, прийшли до теми Великої Вітчизняної війни у своєму фільмі «Канал»? І до Кшиштофа Зануссі – з тим самим. Поляки лише усміхаються: ну що, мовляв, візьмеш із совків?.. «Ми цю війну так не називаємо», – поблажливо каже Зануссі. Але невже журналісти чільних(!) українських газет і телеканалів не годні самі збагнути елементарних речей?!..

Ось, до прикладу, один із них переповідає сюжет французького фільму: дія, мовляв, відбувається наприкінці 30-х, закохані живуть у Парижі і не підозрюють, що ось-ось почнеться Велика Вітчизняна війна… Інший – розказує довірливим читачам, що в сьогоднішньому німецькому кіно домінують, виявляється, дві теми – падіння Берлінської стіни та Великої Вітчизняної війни… Даруйте, але невігластво таки наближається тут до небезпечної межі з недоумством.

І за всім цим, на жаль, криється те саме явище, що й за халтурним перекладом «Мефістофеля» та багатьох інших книжок, п’єс і фільмів, – провінціалізм, нутряна совкова віра, що у нас, у Хохландії, зійде й так. «Ви це серйозно чи по-українському?» – саркастично запитувала вісімдесят років тому одна з героїнь незабутнього Миколи Куліша.

«Серйозно» – це коли перекладачі перекладають з оригіналу, а журналісти черпають міжнародну інформацію не лише з «Иносми» та московських новинних стрічок, і коли Heidegger для них – це все-таки Гайдеґер, а не «Хайдегер», «Deep Purple» – «Діп перпл», а не «Діп пьорпл», а польське місто Chorzów – це просто Хожув, а не міфічний «Чорзов».

Ну, а «по-українськи» – це так, як ми бачимо ледь не щодня. І схоже, навіть готові із цим змиритися.

А тим часом імперія – не в Москві, і провінція – не у Києві. Усе воно – в наших головах. Точніше – у безголів’ї.

Скорочений текст статті був опублікований у «Газеті по-українськи»