Ситуація в Криму й на півдні та сході України досі залишається напруженою. Важко спрогнозувати, як розвиватимуться події надалі. Для української медіа-спільноти такий стан справ - цілком новий досвід. Із одного боку, вистачає військових журналістів, що працювали в гарячих точках. Із другого -  вони висвітлювати війну в Сирії чи Іраку. А це  - не одне й те ж, що в рідній країні. Отже, як зазначають медіа-експерти, сьогодні в матеріалах українських ЗМІ передовсім бракує точності, холодного розуму та уникнення панічних настроїв. Це - риси, які вирізняють професійного військового журналіста від репортера.

Наскільки наші журналісти (а отже, й їхня мільйонна аудиторія) усвідомлюють реальність поширення російської агресії на інші регіони країни? Чи здатні вони адекватно висвітлювати таку перспективу у своїх матеріалах, не провокуючи паніку й водночас не залишаючися байдужими сторонніми спостерігачами? Чи зрозуміла нарешті держава всю важливість інформаційної безпеки? Відповіді на ці та інші запитання «День» шукав у провідних українських журналістів і військових експертів.

Дмитро ТИМЧУК, координатор групи «Інформаційний спротив», керівник центу Воєнних-політичних досліджень:

- Перспектива вторгнення Росії на континентальну Україну є цілком реальною. За нашим оцінками, останнім часом чисельність російських військ на кордоні трохи зменшилася (приблизно з 80 до 70 тис. чоловік), але це аж ніяк не свідчить про те, що росіяни відмовилися від своїх планів. Перекидати свої війська вони розпочали ще на початку березня, тобто деякі з них перебувають в польових умовах, на сухпайках і в дірявих палатках вже місяць. Як відомо, для армії очікування - гірше будь-яких дій. Зрозуміло, що морально-психологічні якості солдат за цей час суттєво знизились. Ймовірно, їх вирішили частково замінити. Але й того угрупування, що є сьогодні, цілком достатньо для того, щоб дійти до Києва... Водночас під прикриттям навчань, які проводять збройні сили Придністров'я, в район прибули близько двох тисяч «козачків» і 1,5 тис. російських солдат. З них 700-800 - це спецназ ГРУ. Їхнє основне завдання - диверсійно-розвідувальна діяльність. Вони не будуть йти в атаку розгорнутим бойовим порядком як Вермахт у 1941 році. Спецназ можуть закинути на певну територію для того, щоб потім вони за сигналом здійснювали провокації, теракти тощо. Ці групи вже намагаються просочуватися в Україну, але сьогодні наші кордони практично на замку - СБУ, МВС і прикордонники працюють доволі злагоджено і відловлюють всю цю нечисть. Індикатором можливого розвитку подій є ситуація в східних містах (Донецьк, Харків, Луганськ). На 95% я впевнений, що Путін не полізе на схід і південь України без попередньої дестабілізації ситуації. Одеса, Херсон - це сьогодні ключові регіони, які потрібні йому, щоб контролювати Крим. Міста східної України - це об'єкти більші за масштабом, але не такі важливі за значенням. Можливим є варіант із захопленням місцевих органів державної влади на сході або півдні й подальшим закликом до Росії вводити війська для захисту «співвітчизників» від «бандеро-фашистів». У такому випадку Путін може застосувати армію. Тому сьогодні ми повинні зосередити свою увагу передусім навіть не на можливостях військової протидії (хоча й це - надзвичайно важливо), а на роботі СБУ і МВС у проблемних регіонах. Якщо вони обезголовлять сепаратистські рухи (а ця робота вже активно ведеться) й відловлюватимуть диверсантів - вторгнення не буде.

Спостерігаючи сьогодні за ЗМІ, я не можу сказати, що має місце якесь суттєве спотворення інформаційної картини. Межа між об'єктивним інформуванням (констатацією того, що загроза реальна) і провокуванням паніки - дуже тонка і сьогодні вона, на щастя, зберігається. Можливо не всі журналісти розуміють, наскільки ми близькі до найгіршого розвитку подій, але було б значно гірше, якби ЗМІ посіяли в Україні паніку, і народ з Донецька масово тікав би в бік Києва.

У цивільних ЗМІ в Україні є журналісти, які регулярно висвітлюють військову тематику, але вони працюють лише на рівні репортерів - тобто показують «картинку», але не заглиблюються в суть тих процесів, що відбуваються. Зокрема й через це українське суспільство до цього моменту не розуміло, для чого нам утримувати армію. Янукович і його «стратеги» казали про те, що Україна не має воєнних загроз. Ще з 2010 року, коли ми оголосили себе позаблоковою країною, я постійно писав про те, що армію не можна будувати з огляду на найбільш ймовірні загрози. Країна повинна готувати свої збройні сили до найгіршого з можливих варіантів, яким би малоймовірним він був. Вторгнення Росії здавалося нам дуже малоймовірним, але за своїми масштабами - це дуже серйозна загроза. Акцентувати увагу суспільства на цьому мали б зокрема і журналісти... Не може 45-мільйонна країна мати таке маленьке військо! Звичайно, аналітика реформування збройних сил навряд чи зацікавить пересічного глядача, але казати, наприклад, про те, чому не можна знищувати комплекси «Скад» журналісти були зобов'язані.

На жаль, українське керівництво й досі не усвідомило важливості забезпечення інформаційної безпеки. Антикризові центрі, які функціонують сьогодні, було створено зусиллями волонтерів, а не держави. Вони дуже корисні, але можуть виконувати лише ситуативні завдання. Нам же необхідна система. Її можуть очолити лише державні структури, наприклад на рівні РНБО. До речі, мене запрошували в РНБО на нараду з приводу створення такого механізму, але я туди принципово не пішов. Поясню чому. Ще 2 березня наша група взяла участь в написанні доповідної на ім'я заступника секретаря РНБО Вікторії Сюмар про створення відповідної структури. У РНБО нам відповіли, що такої потреби немає - мовляв, існує «Укрінформ», і цього досить...

Інформаційна війна - дуже складне явище, яке потребує значних витрат. За таких умов держава повинна координувати діяльність цивільних ЗМІ. У нас же неузгодженість дій часто демонструють навіть прес-служби різних державних відомств! Були випадки, коли ДПСУ спростовувало інформацію міністерства оборони тощо. У такій ситуації в народу може виникнути недовіра до держави. На мою думку, це - злочин. Якщо люди не вірять державі, війну можна вважати програною ще до її початку. Не можна дезорієнтувати народ - він має розуміти, що і для чого робиться. Крім того, з огляду на інформаційну активність Росії Україна повинна створити потужну контрпропагандистську машину. Потрібно проводити відповідні інформаційно-психологічні операції. У нас є профільні структури, але вони не можуть діяти ефективно без єдиного координуючого органу.

Павло КУЖЕЄВ, ведучий «112-Україна»:

- Історія з Придністров'ям, Абхазією, Південною Осетією для країни уроком не стала. Хотів би помилитися, але й Крим може нас нічого не навчити. Квола позиція офіційного Києва «не піддаватися на провокації», беззуба поведінка армії, спортивний інтерес населення: заберуть - не заберуть, буде війна - не буде? Принесіть ще попкорну! Це виглядало так. Можна багато теревенити про низьку явку на так званий референдум і ще меншу підтримку винесених на нього запитань, але чи була високою явка незгодних на акціях протесту, яких не було? Раптом усі від «Сяну до Дону» почали посипати голову попелом і каятися у мізерній увазі до проблем Кримської автономії. Але невже люди у Кримській автономії всі роки української незалежності були полишеними напризволяще бідосями? Курултай, меджліс, Верховна рада й Рада міністрів АРК, народні депутати України... Скільки ще треба було няньок? Чи бува на Вінниччині або Сумщині у людей менше проблем із заробітком, комуналкою, медициною? Чи тамтешній телевізор пропонує інший репертуар? Навіть не смішно. А уся катавасія з Кримом виглядає як добре зрежисована вистава, сценарій якої був відомий багатьом утаємниченим як у Києві, так і в Москві задовго до ранкового захоплення адмінбудівель у Сімферополі.

Донедавна уся країна знала тільки «як треба грати у футбол», «які закони необхідні народу», «що робити з корупціонерами» і «як підняти економіку». Нині проявляються вже й дива компетенції у військовій справі та геополітиці. Насправді, навряд чи на материковій Україні, особливо віддалених від півдня областях, люди масово перелякалися можливого розв'язання війни. ЗМІ добряче «попаслися» на цьому інформаційному полі і нагнітали, як могли, - про стан збройних сил, міжнародну систему безпеки, без'ядерний статус, цивільну оборону, біженців тощо. Проте, якось не видно, що народ аж занадто перейнявся і вірить у ймовірність приходу окупанта на власне подвір'я - це ж лише картинка в телевізорі, і до нашого села навряд чи докотиться канонада!

Точно про ситуацію могла б інформувати військова журналістика. Але її в нас практично немає. Прес-служба Міноборони і окремі журналісти - одинаки, які «сидять» на військовій темі. Працюють інформаційно-аналітичні центри відповідного профілю, проте вони не можуть та й не зобов'язані виконувати роботу репортера безпосередньо на місці подій. Мабуть, редакціям час звернути увагу і на цей напрямок у професії. Життя, як «до Криму», уже не буде, а подій на визначену тему очікуємо чимало. На жаль.

Артем ШЕВЧЕНКО, журналіст:

- Події в Криму показали небезпечність суспільного пацифізму, політики умиротворення агресора для національної безпеки держави. Вважаю їх актом військової агресії, якому треба давати відсіч. Зокрема й збройну.

Можливість вторгнення Росії на континентальну Україну абсолютно реальна. Це - найбільш ймовірний варіант розвитку подій, як на мене. Вважаю, що у медіа підготовка до можливої війни все ще поступається місцем абсолютно поки що зайвій риториці політичної боротьби і з'ясуванню постмайданних відносин. Другої Директорії наша країна не переживе. Медіа повинні нині максимально зосередитися саме на патріотичному, військовому, оборонному дискурсі. Професіоналізм військової журналістики вимірюється тільки одним - досвідом роботи у таких умовах. Поступово українські медіа його здобувають. На жаль, на прикладі війни у власній, а не чужій країні.