Історія людства – це історія ідей. Історія журналістики – це історія запитань. Запитання народжує відповідь, запитання є першоосновою «інформації», запитання – це право кожної людини і цілого народу. Це також найважливіший наш інструментарій. Зброя журналіста і, відповідно, його власність та надбання.

В історії та сучасності людства є персонажі, які зробили собі ім’я на тому, що привласнювали чужі ідеї та винаходи. В історії та сучасності журналістики є особи, які привласнюють чужі здобутки та результати. І ті, й інші навряд чи можуть викликати повагу.

Восени 2006 року до України з нагоди презентації документального фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я» завітав голлівудський режисер Стівен Спілберг. Перебуваючи в країні, звідки походить його рід, пан Спілберг спілкувався з журналістами двічі: на прес-конференції та після самої прем’єри. Стівен Спілберг не спілкувався з жодним журналістом окремо, і це було рішенням організаторів його візиту.

Однак згодом у газеті «День» (№180) від 20 жовтня 2006 року з’являється ексклюзивне інтерв’ю зі Стівеном Спілбергом журналіста Дмитра Десятерика. У ньому пан Десятерик видає запитання, поставлені журналістами протягом двох вищезазначених зустрічей, за свої.

Незабаром у російському виданні «Искусство Кино» (№2 за 2007 рік) так само виходить ексклюзивне інтерв’ю зі Стівеном Спілбергом. Знову – Дмитра Десятерика. Воно майже дослівно повторює текст із російськомовної версії газети «День», за винятком стилістичних правок, внесених редакторами російського видання.

Незважаючи на те, що запитання на прес-конференції ставляться відкрито, вони, як і відповіді на них, належать тому виданню, представник якого їх ставить. Саме тому бонтоном західної журналістики є вживання зворотів на кшталт «а на запитання журналіста Washington Post Даррела Блека…він відповів…». Опублікувавши розшифрування прес-конференції як власне інтерв’ю, Дмитро Десятерик вкрав інтелектуальну власність щонайменше десятьох наших колег. Одним із них виявився кореспондент «Детектор медіа» Костянтин Усов, який поставив Спілбергу таке запитання:

– Стівене, ми всі не маємо сумніву, що ви є дуже авторитетним кіноглядачем. Скажіть, будь ласка, який фрагмент із «Назви своє ім'я» вам особливо близький?

– Дуже багато таких фрагментів. Безумовно, найважливіше – це свідчення і відвертість тих, хто вижив. Ще раз пережити те, що ми навіть уявити собі не можемо, й розкрити свій досвід пережитого всім нам, і зробити це чесно й відкрито... І як режисер, кінематографіст, я в захопленні від того, як Сергію вдалося звернутися до своєї аудиторії, передаючи час, передаючи терпіння, яке присутнє в цьому фільмі; яким чином йому вдається з’єднати в дуже повільному плині часу наше минуле й сьогодення таким чином, що здається, неначе минуле відбулося от буквально щойно. Є мінімалістські документальні фільми і є фільми, що несуть у собі дуже багато чого... Цей фільм мінімалістський. Такі фільми залучають нашу увагу. Вони не викидають інформацію на глядача, вони, навпаки, запрошують глядача до співпереживання і до співтворчості.  Мінімалістські фільми не дають вам видовища – вони дають вам простір для інтерпретації.

А от як виглядав поцуплений паном Десятериком варіант у газеті «День»

– А что понравилось более всего?

– Очень многое. Безусловно, самое важное – это свидетельства и открытость выживших. Еще раз пережить то, что мы даже представить себе не можем и раскрыть свой опыт того, что они пережили, всем нам, и сделать это честно и открыто... И как режиссер, кинематографист, я восхищаюсь тем, как Сергею удалось обратиться к своей аудитории, передавая время, передавая терпение, которое присутствует в этом фильме; каким образом ему удается соединить в очень медленном течении времени наше прошлое и настоящее таким образом, что кажется, что прошлое произошло вот буквально только что. Есть минималистские документальные фильмы и есть фильмы, несущие в себе очень многое... Этот фильм минималистский. Такие фильмы привлекают наше внимание. Они не выбрасывают информацию на зрителя, они, наоборот, приглашают зрителя к сопереживанию и к сотворчеству.

Ми ідентифікували ще одне запитання Стівену Спілбергу, вкрадене Дмитром Десятериком:

– Правда ли, что вы уже побывали в Бабьем Яру, во время визита, и что вы там почувствовали»

– Да, сразу после прилета, я поехал в Бабий Яр. Находясь там, я испытал смешанные чувства. Я пытался представить, что здесь происходило 60 лет назад… Но сегодня даже чисто визуально тяжело воспринимать то, что на месте, где происходили убийства, теперь находится станция метро.

Воно належить Світлані Білоус – кореспондентці інформаційної служби Нового каналу.

«Справді, запитання про відвідування Спілбергом Бабиного Яру було поставлено мною під час прес-конференції, - каже Світлана. - Формат прес-конференції передбачає відсутність ексклюзивної інформації, журналіст має бути готовий, що питання, поставлене ним, і отримана під час прес-конференції відповідь, стають надбанням усієї журналістської спільноти. Саме тому після прес-конференцій ньюз-мейкерів оточує зграя журналістів із бажанням почути щось ексклюзивне. Використання матеріалів прес-конференції, які подаються у вигляді матеріалів авторських – звичайна практика в українській журналістиці. Варто зазирнути на сайт «Детектор медіа», аби в цьому переконатися – скажімо, чимало іронічних авторських матеріалів Зіни Підалькіної базуються саме на прес-конференціях. Інша справа, якщо журналіст подає свій матеріал як ексклюзивне інтерв’ю, а насправді використовує матеріали прес-конференції (як я розумію, саме така ситуація із Дмитром Десятериком). У такому випадку варто було це позначати. Скажімо, поряд із авторським підписом, додавати: використано матеріали такої-то прес-конференції. Адже Десятерик міг переформулювати питання про Бабин Яр, а відповідь усе одно була б та сама – цінність у цьому випадку саме у відповіді, а не в запитанні».

А от вкрадена версія Десятерика:

– Вы уже побывали в Бабьем Яру?

– Как только я сошел с самолета – там была наша первая остановка. И у меня смешанное чувство, честно говоря. Потому что эпицентр Яра – это фактически станция метро, и никаких следов этого оврага, который был 60 лет назад. Чисто визуально для меня это было тяжело.

Цей інцидент ставить питання для редакторів усіх українських медіа: чи потрібно перевіряти на «ексклюзивність» матеріали, принесені авторами в редакцію? Якщо кореспондент Times «раптом» принесе інтерв’ю зі всесвітньо відомою зіркою «на папері» і не надасть аудіозапису, або ж редакція не зможе отримати підтвердження того, що інтерв’ю дійсно мало місце, від представників зірки, матеріал просто не буде розміщений.

В іншому випадку поодинокі, але ганебні випадки плагіату, який продемонстрував Дмитро Десятерик, набудуть системних і циклічних рис. І нам залишиться недалеко до «формату роботи», коли задля гонорару автори не лише писатимуть запитання, а й вигадуватимуть відповіді своїх візаві.

Втім, не тільки пан Десятерик має звичку вдаватися до некоректних із погляду професійної журналістики дій. «Детектор медіа» неодноразово дивувала газета «Дело», яка публікувала фрагменти редакційних статей «ТК» без жодного дозволу та посилання. Так, у номері газеті від 11 червня цього року в матеріалі Наталії Грищук та Ольги Хлопенкової «Президента затанцевали» були використані цитати Влада Ряшина, голови наглядової ради компанії «Стар Медіа», з його інтерв’ю Наталії Лигачовій, надрукованого у травневому номері журналу «Детектор медіа». На жаль, без жодних посилань. Навряд чи можна назвати цивілізованими такі методи поважного видання…

Редакція «Детектор медіа» щиро розраховує на реакцію з боку згадуваних у статті осіб та із задоволенням надасть їм можливість для пояснення своєї позиції.

Читайте також на цю тему: Ничего личного, бизнес!