Медійники відзначають своє професійне свято. У любові і повазі до їхньої професії сьогодні освічилися представники влади – прем”єр побажав майстрам пера успіхів і натхнення, а у Секретаріаті Президента нагороджували “заслужених журналістів”. Чи етично представникам ЗМІ, які покликані критично висвітлювати діяльність влади, брати від неї звання і подарунки? Яке сьогодні місце преси в українському суспільно-політичному житті? Чи забезпечують журналісти право людей на об”єктивну і достовірну інформацію?

“Українські журналісти – режисери в медіа-театрах, ляльководи - політики”

Співробітники українських каналів ще добре пам”ятають “подарунок кумівсько-медведчуківської доби” журналістам - “темники”. Назва цього винаходу, який приписують тодішньому керівникові Адміністрації Президента Віктору Медведчуку, походила від слова – тема. Приписи щодо того, які теми висвітлювати у ЗМІ, а які ігнорувати, надходили щодня редакторам телеканалів. Після Помаранчевої революції практика поширення “темників” у ЗМІ, кажуть журналісти, припинилася. Але чи стали після цього українські співробітники засобів масової інформації вільнішими, критичнішими і серйознішими у своїх публікаціях? Нині українські політики і без “темників” продовжують водити за ніс журналістів. А ті не дуже опираються, каже в ексклюзивному коментарі Радіо Свобода медіа-експерт, шеф-редактор Інтернет-видання "Детектор медіа" Наталія Лігачова. На її думку, українська журналістика так і не почала виконувати свою головну роль – вона не є “сторожовим псом демократії”, вона не аналізує суспільні політпроцеси, не дає їм оцінку, а просто переповідає аудиторії заяви політиків усіх мастей: “Преса просто іде за тими інформаційними приводами, які добре навчилися виробляти політики. Часто ці інформприводи мають маніпулятивний і скандальний характер. А преса не аналізує критично ситуацію, а все це просто транслює.”

На думку ведучого “5-го каналу” Романа Чайки, багато журналістів стали заручниками закритості політиків - і тим же репортерам, ведучим простіше бути ретрансляторами заяв політиків, котрі поливають одне одного брудом: “Велика кількість медій у нас є просто трибуною для політиків. З іншого боку, одиниці журналістів вміють працювати з першоджерелами, вміють викопувати інформацію. Дуже хотілося, щоб журналісти спустилися з печерських пагорбів, відійшли подалі від Банкової і Грушевського і подивилися, що робиться в регіонах. Там ситуація значно страшніша”.

У Львові ринок преси деградує і зникає, розповідає місцева кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук. Свобода слова набуває спотвореного вигляду – з одного боку на журналістів не тиснуть, а з іншого – не реагують на їхні публікації. Складні стосунки у харківських журналістів з обласною адміністрацією та міською владою, зазначає місцева кореспондентка Радіо Свобода Олена Солодовникова. Кілька місяців тому навколо останньої спалахнув скандал. Прес-служба міської ради позбавила акредитації журналістку газети “Кореспондент”. Її звинуватили у перекручуванні інформації. Журналісти вступилися за колегу, вони написали лист-звернення, однак місцева влада залишилася при своїй думці.

Громадські ЗМІ – ліки від заангажованої журналістики?

Одна з проблем української журналістики полягає у тому, що всі комерційні телеканали (а саме вони є найпопулярнішими) так чи інакше пов’язані із інтересами бізнесменів, - констатує Наталія Лігачова. І плюс таких медіа лише в тому, що цих інтересів – чимало, на відміну від радянських часів, коли всі “коливалися тільки з лінією партії”. А якщо цілі у олігархів не збігаються, не збігається і висвітлення подій на каналах та в газетах, що їм належать. Є з чого обирати. Стосовно ж іншого діє істина: "Хто платить, той і замовляє музику”. Тому треба нарешті створювати громадські медіа, закликає Наталія Лігачова: “Це як у всіх демократичних країнах – суспільні медіа мають надавати людям можливість дізнаватися про ті чи інші події з точки зору інтересів суспільства. Мають з’явитися такі фонди, які б створювалися бізнесменами, але не кожним окремо, а це мають бути кошти кількох бізнесменів, які слід направити на розвиток громадських медій”.

Андрій Шевченко: «В Україні відсутня політична воля створювати громадське телебачення»

Відомий телеведучий, а нині політик Андрій Шевченко якраз намагався два роки тому втілити на українському телебаченні громадське мовлення. Зрештою це йому так і не вдалося зробити: «Суспільне мовлення – це не лише журналістські стандарти, які ми намагалися запровадити на Першому каналі (багато що з того вдалося). Це також незалежна система управління, система громадського контролю за продуктом і це також незалежність фінансування. Нічого з цих речей немає, і їх не можна зробити всередині телекомпанії».

А журналістка Ірина Погорєлова вбачає одну з головних проблем медійників у тому, що досі немає визначених правил оплати праці журналістів: «Працювати треба за гонорар і за плату, яка має бути системно визначена в правилах, які у нас ще не встановлювалися. Гранти іноземні, які раніше дозволяли журналістам бути вільними, вже не проходять, гроші від олігархів також. Настав час виробляти нові правила оплати праці журналістів. Сьогодні оплачується або мовчання журналіста, або його позиція».

Самі лише журналісти, навіть якщо цього дуже захочуть, перебороти закритість, брехливість, нахабність політиків не в змозі, зазначає Роман Чайка. Якщо народ хоче отримувати із преси правдиву інформації, він має відсіювати на виборах тих діячів, котрі тиснуть, маніпулюють, не поважають журналістів. Кожен народ заслуговує тієї влади, яку він має. Це ж саме, напевно, можна сказати і про пресу.

Надія Шерстюк, Олександр Лащенко, «Радіо Свобода»