Глядачі вже переглянули програми про план приватизації «Укрзалізниці», про кримські маєтки Президента, про загадкову столичну компанію, яка доклалася до історичного «сланцевого» контракту із «Шелл», а днями вийшло гучне розслідування про «Укртрансгаз», який злив 2,5 млрд пенсіонерам та охоронцям. І виглядає, що новий розширений формат «Тендер News» себе виправдав. А як оцінює свою роботу ведуча «Тендер News» Наталія Седлецька?

- Скажіть, чия це ідея - робити телеверсію найбільш гучних розслідувань? І чи ви справляєтеся з годинним форматом?

- Від початку ми планували, що «Тендер News» - це буде такий собі короткий дайджест новин із фронту держзакупівель. Але в цій тематиці надзвичайно широке поле для розслідувань. Тендери - один з головних способів наживи чиновників. Ось усі ці схеми, зв'язки - все простежується, але про це на телебаченні більше ніхто ніде не розповідає. Ми відчули, що за 15 хвилин просто фізично неможливо встигнути розповісти, що і як, грубо кажучи, «вкрали» за минулий тиждень. Глядачі в соцмережах часто наголошували на тому ж. Тож із Нового року Наталя Катеринчук (генеральний директор ТВі. - Авт.) вирішила збільшити програму до години і перевести її у формат прямого ефіру.

Як на мене, це збільшення себе виправдало. Програма показує глибші розслідування, запрошує в ефір відповідальних за державні витрати, а також експертів і журналістів, котрі, як і автори програми, стежать за виконанням чиновниками своїх обов'язків і мають важливу інформацію для глядачів.

Ми розширили і тему програми, говоримо не лише про тендери (про бюджетні гроші), а й слідкуємо за тим, що відбувається з державним майном - заводами, держпідприємствами, будівлями, історичними пам'ятками, землею. І цитованість моїх програм після Нового року зросла в рази. Гадаю, ми не помилилися, якщо інформагенції беруть цитати моїх гостей і роблять із них новини - окремі історії. Хочемо, щоб ТВі й надалі був саме тим джерелом, де глядачі можуть отримати вичерпну інформацію про те, що реально відбувається з держмайном та бюджетними грошима, доки люди працюють і сплачують податки.

- Вважається, що журналістика розслідувань не дає бажаного ефекту, бо на неї не реагує влада. Чи погоджуєтеся ви з цим? Чи відчуваєте, що ви щось змінюєте своїми текстами?

- І так, і ні. Звичайно, мені як і всьому журналістському корпусу й усьому суспільству хотілось би, щоб за результатами наших розслідувань кримінальні справи порушували тут, в Україні, а не за кордоном, щоб чиновники йшли у відставку, а влада ставала кращою, прозорішою. Сьогодні в Україні такого не відбувається. Але розслідування не можна вважати марними. Завдяки ТВі п'ять мільйонів глядачів дізнається про те, які схеми панують у «розпилі» бюджетних коштів - це вже крок вперед. Знання рано чи пізно призведе до правильних дій та свідомого вибору громадян. Ми ж розуміємо, що один великий телеканал своїми щоденними повідомленнями про дії чиновників, справжній стан справ здатен змінити владу в країні на краще. Але в нас такого каналу нема. А маленькому телеканалу на це потрібно трохи більше часу. Наголошую: справа журналіста - підвищувати рівень знання громадян про реальний стан справ. А вибір влади - це вже за нацією.

- Минулого року парламент ухвалив рішення, яким засекретив частину державних закупівель. А ви часто користувалися саме цим виданням, щоб показати трати державних коштів. Як ви будете виходити зі становища цього бар'єра секретності?

- Ви знаєте, не все можна засекретити. І потім, журналіст, який робить розслідування, вже має певні напрацювання, репутацію, а отже, джерела інформації. Так, пошук даних став складнішим, але вони це зробили якраз для того, щоб приховати ще більше темних справ- і в нас з'явилося ще більше роботи. Документи з викладенням усієї фабули злочину до рук не пливуть, звісно. За кожен факт треба й поборотися. Коли ти любиш робити розслідування, то теми тобі підкидає політичне українське життя, а шляхи для пошуку інформації ти знайдеш. Нещодавно мій колега Денис Бігус провів блискуче розслідування для програми на тему тендерів «Укртрансгазу». Він за три тижні склав такий складний пазл із документів, руху коштів, адрес і власників - це треба вміти. Всі ми багато років працюємо в редакції розслідувань під орудою Артема Шевченка, і це нас багато чого навчило.

- Дайте пораду: іноді розслідування заходять у ситуацію, коли журналісти не отримали жодної відповіді на запити щодо тем свого інтересу, - що в такому разі слід робити? Закинути тему? Чи траплялися у вас такі ситуації?

- Я ніколи не закидаю теми лише через те, що немає відповіді на запит. Закон відводить чиновникам на відповідь п'ять днів: якщо немає відповіді - треба видавати в ефір. По-перше, тому що можновладці цим почнуть користуватися, мовляв, не відповідаємо - сюжет не виходить. По-друге, наші розслідування майже ніколи не базуються на інформації, яку ми отримали у відповіді на запит. Не розкажуть же самі чиновники, що і де вкрали! Як правило, запит ми відправляємо, коли нам уже стали відомі певні підозрілі факти з інших джерел, ми їх викладаємо в запиті, просимо коментар - і чекаємо п'ять днів на відповідь. У 99% відсотках приходить відписка: нічого не знаємо, на ефір не прийдемо. Чого чекати? Ми зобов'язані видавати інформацію в ефір.

- Скажіть: в одному з ваших розслідувань ішлося про те, що знамениту нафтобурову платформу, вежу Бойка, доукомплектував на 150 мільйонів латвійський бомж. Щоб дізнаватися такі речі - що найважливіше уміти: працювати з документами іноземних компаній чи наважуватися їхати і ходити ризькими нетрями?

- Так не можна ставити питання. Уміння працювати з документами, шукати, називати імена і конкретизувати певні зв'язки дуже важливо. Але до розслідування традиційно належить і аналітика, і журналістика. Так, під час подорожі до Риги фокус моєї уваги був прив'язаний до пошуку тих осіб, які зробили «тюнінг» веж Бойка на 150 мільйонів. Але перш ніж їхати, ми з оператором мали всі адреси й певне розуміння - де і що мені вдасться зняти, зафіксувати на камеру - це результат підготовчої паперово-пошукової роботи.

- Чи вчать цього на наших факультетах журналістики?

- Мені здається, що на факультеті журналістики кожен студент бере стільки знань, скільки захоче, скільки зможе. Там навчають писати більше в теорії, але згодом ці навички розвиваються й удосконалюються завдяки власній практиці. Там не навчають проводити розслідування - але це не дивно, адже це один із найскладніших жанрів, тож перш ніж приступити до розслідувань - слід хоча б пропрацювати в новинах, побути в інформаційному просторі, щоб затямити, що до чого в політиці, в управлінні державою. Найважливіше, чого вчать на факультетах журналістики - це поняття етики, принципів, стандартів роботи журналіста. І це теж дуже важливо. Дуже добре вчать мови, як на мене. І це ж перші рази, коли ти береш камеру, мікрофон до рук - і приміряєш на себе цю роль. Це дуже важливий етап. Утім, я працювала вже з другого курсу.

- Зараз підростає таке покоління дівчат-розслідувальниць. Ще десять років тому вважалося, що найкраще, чого можна досягти в кар'єрі, - це супроводжувати перших осіб держави, водити з ними знайомства, бувати на прийомах. Чим керуються дівчата, коли обирають нереспектабельну журналістику розслідувань?

- Нереспектабельну? Ніколи не думала про таке формулювання. Знаєте, для мене ніколи не було вершиною досягнень - проїхатися президентським чартером. Хоча вважаю, що офіційна журналістика також потрібна. Я досить довго працювала в новинах, зокрема привозила репортажі з Ради, Кабміну. Це було дуже цікаво, але невдовзі мені захотілося робити щось ексклюзивне. Адже стільки можливостей у світі - можна займатися стількома речами, навіщо повторювати вже сказане кимось іншим? Для мене «мірило» престижу в журналістиці, як ви кажете, - це ексклюзивність матеріалу, а не близькість до перших осіб держави.

- Як ви відчуваєте, після ваших розслідувань влада стала більш відкритою, обережнішою чи навпаки?

- Гучні розслідування трохи струшують простір, й інколи чиновники змінюють модель поведінки. Ось нещодавній приклад - після наших розслідувань про «вежі Бойка» з подвійною переплатою - наступні дві платформи нафтогазові чиновники закупили за нормальною ціною. Але я вже звикла до думки, що нам не варто чекати результатів, як то кажуть, тут і тепер. Натомість, я дивлюся на дальшу перспективу. Я часто порівнюю роботу журналіста з робою історика. Тільки він пише історію років і десятиріч, а ми - фіксуємо історію днів і тижнів. Усе це фіксується на папері й відеоплівках, залишається в Інтернеті. І рано чи пізно всі події, які ми чесно зафіксували, матимуть справедливу оцінку суспільства.