Як завжди, в період новорічно-різдвяних канікул наше ТБ відчайдушно розважає й ублажає глядачів. Щоправда, з роками, оскільки нічого нового вигадати не вдається (та, мабуть, і не дуже стараються), розваги стають смутними й тоскними. Суцільне «дежа-вю». Але цього року, здається, свідомо намагалися занурити нас у «ретро», в новорічний «вогник», наче ніяких останніх 20 років і не було. На екрані співали й танцювали, вправлялися в дотепах без відпочинку й перепину, повертаючи в епоху поглинання всесоюзного салату «олів'є» й привітань товариша Брежнєва радянському народові. Українські «вогники» на багатьох телеканалах були майже точною копією московських. Часто було неможливо зрозуміти, де один, а де - інший. Цьому сприяла й присутність на московському святковому ТБ деяких «українських» зірок естради. Було забавно спостерігати, як усі ці Ані Лорак і Данильці-Моїсеєнки натужно демонстрували в телекамеру цілковитий захват від жартів російського гумориста Петросяна, хоча в самій Росії, в інтелігентних колах, «петросянівщина» сприймається як еталон поганого смаку, вульгарності й примітивності.

А в телевізійному Києві виблискувало щось безнадійно совдепівське з донецько-вологодським акцентом. Дещо втомлені від багаторічної творчої праці російські артисти демонстрували завчену веселість. Панувала повна ілюзія (а може вже й не ілюзія?) повернення в 1970-ті. Це загальна біда нашого ТБ, яку можна назвати кризою креативності. Навіщо «мудрувати лукаво», якщо незмінні по суті новорічні програми можна роками згодовувати невимогливій публіці? Мовляв, під горілочку з оселедчиком усе згодиться. До речі, саме телевізійний супровід свят виступає досить точним індикатором реального стану суспільства.

Щоправда, аби українці остаточно не забули, в якій країні живуть, панове Бенкендорф і Арфуш на Першому розщедрилися на гранд-шоу ректора Університету культури та мистецтв М.Поплавського «Я люблю тебе, Україно!» Ну, хоч так, хоч шароварно-фольклорно, на рівні «вареничків», адже могло й цього не бути за нинішніх-то часів. Але, певна річ, одразу «врівноважили» український «неформат» «легендами ВІА 80-х». А як же інакше?

«Аполітичний» «1+1» знову випробовував терпіння публіки незмінним фільмом «Іронія долі, або З легкою парою». Здається, навіть якщо настане кінець світу, нам нікуди не подітися від обов'язкового перегляду цього кіношедевра, вивченого багатьма поколіннями напам'ять. Нескінченний кінотеатр російського фільму влаштував на Новий рік канал ICTV. А хто б сумнівався? Проте цього разу замість бравих співробітників ФСБ і суперменів-десантників перед нами знову постали герої російської рибалки й полювання. Власник ICTV явно може претендувати на роль глибокого знавця методики національного виховання російських громадян. І чого він мучиться у нас в Україні, адже поруч така надихаюча російська потужність і широчінь.

А на інших наших телеканалах скакали всілякі Баскови, Галкіни, Кіркорови, й, судячи з усього, вони збираються це в нас робити до кінця часів. Чудова ілюстрація до тверджень про культурно-інформаційну окупацію України північно-східним сусідом. У сучасній світовій політичній лексиці абсолютно не випадково існує поняття «культурний неоколоніалізм». А у сфері культури, інформації та ідеології ми продовжуємо залишатися класичною колонією. І вся влада в Україні за 20 років не зробила рішучих кроків до радикальної зміни ситуації. І головне: нам не залишають вибору - або дивися, що дають, або взагалі нічого не дивися.

Про маленькі альтернативи

На щастя, ТВі показав цілу серію фільмів, присвячених найдраматичнішим сторінкам національної історії. Виявилося, навіть у свята з людьми можна говорити про серйозне - і глядачі, судячи з численних SMS, сприйняли це з вдячністю. Є суспільний запит на історичну просвіту без брудних рук політиків, які роблять собі рейтинги на політизуванні минулого. А про нього треба просто розповідати - об'єктивно й чесно. ТВі дав можливість подивитися фільм про капелана загону УПА на Закерзонні, греко-католицького священика Василя Шевчука, відомого під псевдо Отець Кадило. Цікавим був делікатний і дотепний коментар ведучого Юрія Макарова, що передував стрічці. Дійсно, ознайомившись з фактологією тих бурхливих подій, з життям і польсько-українськими протиріччями 1940-х років на цих, за висловом історика Тімоті Снайдера, «кривавих землях», починаєш адекватніше оцінювати те, що там відбувалося, глибше усвідомлювати підоснову зокрема й Волинської трагедії 1943 року. І, звісно, це страшенно далеко від карикатурних уявлень деяких регіоналів, що влаштовують провокаційні псевдоісторичні «виставки» тенденційно підібраних фотодокументів. Не менш захопливим був і фільм «Служба безпеки ОУН. Зачинені двері». У боротьбі за незалежність України ця структура зіграла видатну роль, зумівши тривалий час на рівних протистояти таким потужним організаціям, як нацистська РСХА, більшовицькі НКВС і НКДБ, спецслужбам Польщі, Угорщини, Чехословаччини й Румунії. Керівний радянський чекіст генерал-лейтенант Судоплатов визнавав у мемуарах, що в 1939-1941 роках контррозвідка ОУН зуміла досить швидко вирахувати чималу кількість чекістської агентури в Західній Україні. Автори фільму не бояться говорити й про чималі марні, випадкові жертви шпигуноманії СБ ОУН, що в умовах постійних провокацій з боку НКВС-МДБ було неминучим. Але головне полягає в тому, що без такої структури УПА навряд чи змогла б так довго чинити опір силам, що колосально перевищували її.

А фільм режисера Янчука «Аттентат. Осіннє вбивство в Мюнхені» повернув до часів холодної війни, коли 1959 року за дорученням М.Хрущова було організовано політичне вбивство Степана Бандери. Між іншим, через якесь дивне непорозуміння багато хто досі вважає Хрущова мало не лібералом. Можна погодитися, що на тлі Сталіна Хрущов інколи здавався й гуманістом. Але кривавий товстун Микита сам був активним учасником червоного терору на всіх його етапах, що, до речі, й пояснює вельми обмежену й непослідовну десталінізацію. Бандера й Ребет були вбиті саме за його наказом, не Сталін, а Хрущов присвоїв звання Героя Радянського Союзу терористові Рамону Меркадеру, який 1940 року в Мексиці льодорубом проломив череп Льву Троцькому. Так, вбивство замовив Сталін, але нагородив за вбивство Хрущов. І зробив це в, здавалося б, уже «вегетаріанські» часи після ХХ з'їзду. Але вбивця Бандери, агент КДБ Богдан Сташинський, здався західнонімецькій владі й розповів, хто стояв за замахом. Скандал був дуже гучним. Світ ще раз переконався, що СРСР - терористична держава.

Москва продовжить політичні вбивства й замахи аж до «перебудови». А потім знову до них повернеться вже на новому історичному «витку».

У фільмі показано, як після 1944 року загони УПА проривалися на захід, щоб розповісти світу про відчайдушну боротьбу українців за свою свободу. Як повстанці, що вирвалися з пекла, в Німеччині, Британії, США, Канаді, Австралії продовжували почуватися солдатами й офіцерами УПА. До кінця своїх днів вони не оголошували демобілізації, перебуваючи на службі в української держави. І навіть ставши людьми похилого віку, вони викроювали кошти зі своїх скромних доходів, щоб допомогти Україні, яка проголосила незалежність, тій Україні, заради якої вони завжди жили, якою дихали.

Як не вистачає сьогодні серед нашого підкупного політичного тераріуму їхньої непідкупності, їхньої ідейності й самовідданості.

А у фільмі «Срібна земля. Хроніка Карпатської України 1919-1939» наша публіка змогла побачити своєрідне й драматичне життя того шматочка країни, який був відторгнутий від останнього українського етнічного масиву ще в XI столітті. Перед нами пройшли закарпатці, які ніколи не забували свого коріння й своїх одноплемінників «від Сяну до Дону». І 1939 року вони заплатили за своє право бути українцями найбільшу ціну - ціну крові. Фільм допомагає зрозуміти справжню природу нинішніх спекуляцій політичного русинства, яке силкується довести, що Закарпаття не має відношення до України, а Україна - до Закарпаття. Сумнівні ідеї такого роду активно підтримують у деяких столицях. Але в період історичних випробувань закарпатські українці не мали жодних сумнівів щодо своєї національної ідентичності. Абсолютно не випадково маленька держава назвала себе Карпатською Україною, прийняла синьо-жовтий прапор, оголосила своїм гімном «Ще не вмерла Україна», гербом (разом з традиційними краєвими символами) - тризуб, а свою армію назвала «Карпатська Січ». І хоча на Закарпатті, як і в Галичині, своєї козаччини не було, ця романтика та героїка була спільною для всіх українських етнічних земель від Тереку й Кубані до Тиси й Дунаю. Кілька тисяч закарпатців зі зброєю в руках загинули 1939 року, захищаючи свою українську державу від агресії угорських військ диктатора адмірала Хорті, який уже про все домовився з Гітлером і Муссоліні, але забув поцікавитися думкою самих закарпатців.

Канал TBi робить велику й потрібну нам усім справу. І добре, що консультантом Юрій Макаров запрошує журналіста й компетентного історика Олександра Пагирю, який багато років досліджує проблематику українського національно-визвольного руху. Історична просвіта сприяє формуванню національної самосвідомості, розумінню народом самого себе. Але зусиль одного лише TBi, якому інколи (рідше, ніж хотілося б) допомагає «5-й», недостатньо. Шкода, що решта телеканалів України відкрито саботують таку необхідну роботу. Їм українська історія не потрібна, як, думаю, й українська сучасність. А TBi - подяка. Він неабияк скрасив чергову новорічну сірість нашого телебачення й іще раз нагадав про те, що на історичному неуцтві мільйонів наших громадян політично паразитують і в Україні, і за її межами.

Приємно, що свята не вплинули на нормальну роботу «Політклубу В.Портникова», який запропонував журналістам, що зібралися, оповістити прогнози на 2013 рік. Найпохмурішим виявився прогноз Єгора Соболєва, який заявив, що в країні зріє Гайдамаччина й до виборів 2015 року ми можемо не дожити, оскільки уряд експлуатує націю: людей грабують і принижують, вони це відчувають, але не бачать законного виходу. Журналістка Ольга Лєнь сказала, що не слід великих надій покладати на опозицію. Якщо вона хоча б навчиться блокувати антидержавну діяльність парламентської більшості, починаючи зі спроб втягнути Україну до Митного Союзу, то це вже буде добре. Наталія Лігачова сподівається на канал «Інтер» з його власником, що раптом став опозиційним, оскільки, як вона каже, судячи з рейтингів, це головний телеканал країни з найвищим рівнем довіри глядачів. Твердження Лігачової викликало реакцію незгоди з боку Княжицького - за його даними, глядачі найбільше довіряють TBi.

Було багато ворожінь на кавовій гущі, багато конспірології. Залишилося, проте, відчуття, що інтелектуально-аналітична потужність нашого журналістського співтовариства не надто велика. Зрозуміло, що якщо в Україні щось і станеться, то надзвичайно несподівано, зненацька. Як кінець світу. І, звісно, автор абсолютно згоден з підсумковим закликом Віталія Портникова: слід добитися, щоб Україна нарешті стала українською державою, а не залишалася якоюсь абстрактною територією.