прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу в Україні з’явився новий склад злочину – «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів». Але чи щось особливо змінилося на практиці, чи безпечніше стали почуватися журналісти? Після Помаранчевої революції працювати дійсно стало вільніше та й самі «акули пера» осміліли. То що виходить, справа зовсім не в Кримінальному кодексі, чи просто статті в ньому ще аж ніяк не достатньо?.. І що нам узагалі дає ця стаття?

Сама стаття 171 КК містить в собі два окремі склади злочинів: частина 1 статті 171 – «Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів», частина 2 – «Переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою». Різниця між ними полягає в тому, що в першому випадку журналісту безпосередньо перешкоджають виконувати його роботу, перешкоджання стосується реалізації журналістом саме професійних прав і обов’язків, наприклад права збирати інформацію (в межах, дозволених законом), вести репортаж, надрукувати свій матеріал тощо. Протиправне діяння може мати форму як дії так і бездіяльності.

Другий злочин – серйозніший і більш тяжкий. За переслідування журналіста (частина 2 статті 171) може бути притягнута до відповідальності лише службова особа або група осіб, які попередньо домовилися вчинити такі дії. Переслідування в переважній більшості випадків полягає в посяганні не на професійні, а на інші види прав журналіста (наприклад на право на особисту недоторканність, недоторканність житла і майна). Найчастіше це може виразитися в погрозі вбивством або завданням тілесних ушкоджень, побитті, знищенні майна. Під цю ж статтю підпадатимуть аналогічні дії стосовно родичів, членів сім’ї, близьких журналіста, якщо вони вчинені з метою «дістати» саме його. Зазвичай такі дії кваліфікуються ще й за іншою відповідною статтею: завдання тілесних ушкоджень певного ступеня, порушення недоторканності житла та ін. Під частину 2 статті 171 підпадають лише дії, але не бездіяльність.

Злочини проти журналістів необхідно відрізняти від адміністративних правопорушень, передбачених статтею 212-3 Кодексу про адміністративні правопорушення - «Порушення права на інформацію», та Законом України «Про боротьбу з корупцією» - відмова в наданні інформації, умисна затримка її, надання недостовірної чи неповної інформації. Якщо потерпілим є журналіст і правопорушник знає про це, тоді діяння підпадає під кваліфікацію по 171 статті Кримінального кодексу (обидва злочини мають умисну форму вини).

На жаль, далеко не кожному слідчому легко розібратися в специфіці статті 171 КК (як і багатьох інших статей Кодексу). В «старому» Кримінальному кодексі такої статті не було, практика її застосування фактично відсутня. Коментар до Кримінального кодексу за редакцією С.С. Яценка, мабуть найдокладніший і найпопулярніший, подає не найкраще роз’яснення до статті 171 КК України: поняття «журналіст» прив’язане до поняття «засобу масової інформації», яке в свою чергу розкривається через перерахування таких видів ЗМІ: 1) друковані ЗМІ, 2) телерадіоорганізації, 3) інформаційні агентства. «Фрілансери» як категорія журналістів та Інтернет-видання як вид засобів масової інформації залишені поза увагою. Коментар до Кримінального кодексу – звісно не закон і юридичної сили він не має, але це доволі серйозний орієнтир для тих, хто не особливо розбирається багатьох специфічних статтях КК, а такі особи, як не прикро, трапляються і серед працівників правоохоронних органів.

Зараз в Україні журналіста можна залякати або хоча б спробувати залякати як будь-якого пересічного громадянина. На усі випадки такого роду є відповідні статті в Кримінальному кодексі, але ці статті не дуже спиняють злочинців, особливо якщо залякування організувала якась впливова особа. Надто мало злочинців було притягнуто за такі дії до відповідальності. І така закономірність стосується як випадків перешкоджання діяльності журналістів, так і будь-якого виду злочинів узагалі. Якщо порушник відчуває, що імовірно він залишиться непокараним, то будь-яка, навіть дуже сувора санкція, його не налякає, якщо спокуса вчинити злочин буде великою.

Розслідування злочинів проти журналістів рідко завершується передачею справи в суд. Поряд з об’єктивними причинами, які ускладнюють розслідування по таких справах, є і не бажання їх розслідувати, про що багато-хто і неодноразово заявляв. В таких випадках, очевидно, спрацьовує небажання „вішати” на свій підрозділ ще одного „глухаря” або сваритися з впливовими людьми.

Змушувати прокуратуру щоразу брати кожен з таких злочинів „на контроль” і „підштовхувати” його розслідування дуже складно, але мабуть таки потрібно. І не тільки у випадку порушення законних прав журналіста, а й при вчиненні кожного серйозного злочину. Суспільству необхідний незалежний контролер владних органів в особі мас-медіа.

Але повернемось до злочинів проти журналістів. Дехто може сказати: „Та ці правоохоронці тільки «гроблять» справу. Без них ми би самі якось впоралися». Варіант радикальний, але можливий. У кримінальному процесі існує таке поняття як «справи приватного обвинувачення». Зараз до таких справ належать справи про «Умисне легке тілесне ушкодження» (ст. 125), побої (ч. 1 ст. 126), зґвалтування без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 152), «Самоправство» (ст. 356), хоча в минулому таких складів злочинів було більше. Справи по таких злочинах порушуються тільки за скаргою потерпілого, дізнання і досудове слідство не провадяться, а потерпілий підтримує обвинувачення в суді самостійно. Фактично така справа одразу потрапляє до суду.

В принципі, частину 1 статті 171 можливо зробити справою приватного обвинувачення. Довести факт перешкоджання професійній діяльності журналістів методологічно буде не складніше, ніж довести факт зґвалтування чи вчинення самоправства. Але якщо переводити частину 1 статті 171 КК до розряду справ приватного обвинувачення, то обов’язково значній частині постраждалих журналістів необхідно буде надавати правову допомогу, в тому числі по представництву в суді. Отже, варіант суперечливий, але можливий, за умови якщо журналістська громадськість його сприйме, а Верховна Рада проголосує відповідні зміни до Кримінально-процесуального кодексу.

В кожного скривдженого журналіста є відмінність від скривдженого пересічного громадянина: журналіст може досить легко розказати суспільству про несправедливість, якої він зазнав. Прямо чи опосередковано, але саме суспільство визначає яким бути правоохоронним органам. І якщо проти журналіста чи будь-кого вичиняється злочин, а правоохоронці його не розкривають, то це відбувається значною мірою тому, що ми їм дозволяємо так із собою поводитися.