Винесли зі сцени елегантну труну із земним костюмом Богдана Ступки. Пішов за нею натовп чоловіків і жінок, що плакали. Лишився порожній простір партеру без крісел, відкрита чорна сцена і величезний портрет Актора - хитро-примруженого і глибоко задумливого. Хтось вийшов прибиратись... І от тоді унаочнився велетенський масштаб того, хто пішов зі сцени не в гримерку, а в дальню путь, із якої немає вороття. Війнуло холодом Вічності.

Він був людиною не без слабостей - як і ми, грішні! Не нам його обговорювати, понижуючи до власного недолугого рівня - йому суддя Бог. Наразі у людини на ім'я Богдан, сина Сильвестра з кумедним, таким українським прізвищем Ступка, був Дар, якого нам не дано - жити багатьма життями, долями, характерами, Геній Актора. Що нас і вражало, і потрясало, і захоплювало. А ми віддавали йому за це свою любов і вдячність. І хто згадає через сто років, якою людиною він був. Хоч би ідеальною. Пам'ятатимуть вічно Актора, видатного українського митця другої половини двадцятого століття, що гідно увійшов у століття двадцять перше.

Мене особисто пов'язує зі Ступкою «Украдене щастя» Івана Франка. Знаменита франківська вистава з акторською тріадою Ужвій - Добровольський - Бучма (мій дід) довго трималася в репертуарі театру. Мінялися її виконавці й часи, мінялись у світі засоби театральної виразності, а вистава, народжена 1940 року, катастрофічно застарівала. На цей класичний канон ніхто не наважувався підняти руку, перечитати по-іншому, свіжим оком. Наважився неофіт, мій чоловік, Заболотний Олександр Самсонович, у провінційному Волинському театрі. Львів'яни Сергій Данченко і Богдан Ступка приїхали до Луцька, подивилися виставу з пересічними акторами і прекрасним оформленням учениці Лідера Лариси Чернової (це був її дебют), проговорили всю ніч, та й собі наважились.

Львівська вистава стала легендарною. Аж ось С.Данченка, разом зі Б.Ступкою та В.Розстальним, переводять у Київ. Влітку, напередодні переїзду, заньківчани працюють на гастролях у Житомирі. І я їду туди дивитись їхнє «Украдене щастя», бо інакше не побачу його взагалі. Вдень перед виставою ми з Богданом сидимо в готельному буфеті й розмовляємо про Миколу Задорожного у виконанні Бучми. Хлопчиком Богдан бачив його у Львові з оркестрової ями театру. З розмови я переконуюсь, що Ступка напам'ять знає весь малюнок ролі Бучми до дрібниць, деталей та інтонацій! Ввечері на виставі бачу, що Богдан не повторив свого кумира аж ні в чому. Знайшов свої власні пристосування, модуляції голосу, пластику! І це було до нестями талановито, точно, виразно!

Першою виставою, яку Сергій Данченко поставив у Києві, було «Украдене щастя». Воно було дещо інше, ніж у Львові, з трьома виконавицями ролі Анни і двома - Михайла, але цілком новим щодо шедевру Г.Юри. Мій О. Заболотний працював над цією виставою як режисер-стажер. На прем'єрі я вийшла на сцену з трояндами для трьох головних героїв. Як мене потім лаяли консервативні колеги! І буцімто зрадила пам'ять діда, і що ця вистава не гідна франківців... Знаю, що діставалось і Богдану. Я навіть писала йому втішного листа з цього приводу.

А не так давно франківці поновлювали «Украдене щастя» для телебачення. Я не знаю, скільки сотень разів Богдан Ступка виходив на сцену в образі Миколи Задорожного. Але на тій виставі він був живішим і природнішим від своїх молодших партнерів... Бо він був Геніальним Актором, а вони - просто талановитими. Добре, що збереглась на кафедрі театрознавства дипломна робота Б.Ступки «Мій Микола Задорожний»...

Спорожніла без тебе земля, Богдане. Осиротіла Україна. Але тебе збереже Історія і наша пам'ять.

Валентина Заболотна, театрознавець, «День»

Фото - «День»