Зневіра та розгубленість – головні враження, що залишилися від підсумкових програм тижня, зміст і значення якого зможе оцінити лише історія.

Підсумковий випуск ТСН («1+1») 6 серпня залишив дещо суперечливі враження. Іноді здавалося, що автори та ведуча Людмила Добровольська намагалися дотримуватися офіційного погляду на події (чи то, радше, вловити цей погляд) у цілому, у той самий час даючи собі волю у змалюванні деталей. «Два береги Дніпра, як стало модно казати в Україні, зійшлися. Документ, що має об’єднати Україну, підписали. Юридичної сили він не має», - типовий приклад «непомітного» поєднання тези та контртези в одному пасажі репортажу Олени Мацюцької. Синхрон Юлії Тимошенко був дуже коротким у порівнянні з синхронами не лише Віктора Ющенка, а й Віктора Януковича (цей був ледь не найдовшим – за офіційним статусом?), Романа Безсмертного та Василя Цушка; у синхроні Тимошенко пролунала лише основна думка, тоді як пояснення та обґрунтування залишилися поза кадром.

Гостями студії були голова фракції СПУ Василь Цушко та перший заступник голови Секретаріату Президента Іван Васюник. Узагалі, зведення обговорення дуже складної та неоднозначної проблеми до діалогу двох представників двох випадково вибраних політичних сил (до того ж, пан Васюник, хоч як крути, не був серед основних, принаймні, публічних дійових осіб у подіях довкола Універсалу) вочевидь справило враження звуження теми, обговорення pro forma. Тим більше, що опонентів підписання Універсалу представлено не було. Зі слів Васюника вийшло, що Віктор Ющенко ніколи не заперечував інтеграції України в ЄЕП – без жодних пояснень та уточнень. Вразила украй розпливчаста та наївна (чи, точніше, розрахована на наївну аудиторію) відповідь заступника голови секретаріату на запитання: «Що робити, якщо хтось порушить Універсал?» Відповідь та була такою: «Ті політичні сили, що відмовляться від Універсалу, ризикують втратити суспільну довіру, а то й зійти з політичної арени». Передусім, це пролунало як явний натяк на БЮТ, УНП, «Пору» та інші політичні сили, що відмовилися від підписання Універсалу від самого початку. Окрім того, суспільна довіра твориться аж ніяк не в будинку Секретаріату Президента й не довкола політичного акту, що був сприйнятий суспільством украй неоднозначно.

Так само «змістовною» була й репліка Василя Цушка: «Ніхто не відмовився від свого курсу» (підписуючи Універсал). Але ж курси ті досі були антагоністичними! Цікавим було й запитання ведучої до Василя Цушка: «А якби вчора не підписали Універсал?» А на дату виходу програми в ефір Універсал було підписано вже в ніч на позавчора!

Отут, здається, завершилася офіціозна частина й почалася справді журналістська. У наступному сюжеті було подано синхрон Віктора Ющенка 2002 року, після першого призначення Віктора Януковича прем’єр-міністром: «Програв системний підхід і виграла ситуативна модель. Модель сепаратної домовленості. А вона є сама по собі крихка». Побачили глядачі легендарні вже кадри з яйцем, репортажі під час президентських виборів, висловлювання Ющенка та Януковича на адресу одне одного під час передвиборчої кампанії. Був у сюжеті ще один цікавий момент: хтось патетично виголошував віршик: «Не нужен нам берег турецкий, Америка нам не нужна, а нужен нам парень донецкий, которым гордится страна» - наскільки я зміг впізнати місцевість, це було на розі вулиць Комінтерну та Саксаганського у Києві. У цьому сюжеті можна було помітити моменти, які можуть видатися реверансами в бік влади: «Шість місяців до березневих парламентських виборів, країна вдруге за останні два роки була на межі розколу». Утім, це цілком може бути й авторською думкою – мовляв, тепер розколу вже точно не буде, як не було його межі до того. Тільки якщо так, то надто неаргументованою вийшла вона. Подані на завершення сюжету три синхрони «людей з вулиці», щоправда, розподілили думки так: двоє незадоволених проти одного задоволеного.

У наступному сюжеті, присвяченому складові нового уряду, міністри від Партії регіонів удостоїлися спільних епітетів: «непублічний політик», «авторитарист», «сірий кардинал», «технократ». (Хоча – якщо «сірий кардинал», то який же «технократ»?) «Уся економіка – в Регіонів», - констатував Станіслав Ясинський. На жаль, у сюжеті проглядала поширена на ТБ звичка говорити загадками: «Як це не сумно для Петра Порошенка, але документи Віктора Януковича на користь Миколи Азарова виявилися сильнішими за потуги "нашоукраїнців" підсадити Петра Олексійовича у зависоке крісло першого віце-прем’єра». Які то документи, чому вони виявилися сильнішими? Якщо «Наша Україна» протиставила «документам» «потуги», то, виходить, вона влаштовувала проти чесної й відкритої Партії регіонів якісь підкилимні інтриги? Поки журналіст зображував із себе втаємниченого, глядачам лишалося будувати приблизно такі от здогадки.

«Головна взятка президента – Зварич як міністр юстиції», «НУ не виторгувала жодного крісла віце-прем’єра», - такі вочевидь зневажливі репліки могли свідчити про зневіру журналіста, про його іронічне ставлення до всього, що відбулося. А могли, втім, бути – можливо, навіть не надто усвідомленим – продовженням поширеного за кучмівських часів прийому, коли глядачів спонукали хай навіть сміятися з політиків, хай навіть зневажати їх – але всіх без винятку, бо «всі вони однакові, тож голосуйте за того, за кого скажуть». «Все це гарантуватиме президенту збереження залишків влади і додаткові можливості впливу на поки що не привабливу ситуацію. Її непривабливість не залишила президентові часу призначити свіжих силовиків, тому уряд видається трохи кумедним. Своїм поєднанням революціонерів і матьорої контри». Абсолютно доречно, але звідки така впевненість, що президент неодмінно мусив призначити свіжих силовиків, а не старих, перевірених? «Все склеїться, якщо хтось не полізе у надмірну для політиків принциповість» - чи це не прозорий натяк на те, що коаліція в такому форматі може бути лише безпринципною?

Промовистим був і наступний пасаж: «Знову лунатимуть улюблені слова Віктора Федоровича: стабільність, надійність, професійність, прозорість. І ще десяток фонетичних обгорток, які ховають головне». Але саме після цієї фрази склалося таке враження, що на завершення теми неодмінно треба було знову впасти в напівофіціоз: «Новий уряд – уряд паузи, уряд рівноваги, уряд заспокоювання стареньких пенсіонерок і молодих бізнесменів. Сьогодні, коли Віктор Янукович, як сам каже, набирається сил і енергії від донецької землі, завтра і ще протягом року може стати нецікаво. Бо не буде яскравих реприватизацій, судилищ чи пропагандиських акцій». Поміж іншим, слово «судилище» має вочевидь негативний змістовий відтінок, натяк на неправедність суду. Тож саме такими, на думку журналіста, були всі – хай незавершені – гучні процеси «помаранчевої» доби? Саме такими мусять їх сприймати глядачі? А фраза: «Якщо прем’єр зможе налагодити взаємодію з парламентом, що є основним джерелом провокацій» просто таки змушувала глядачів перейнятися праведним гнівом: та навіщо взагалі потрібен той парламент?! Цілком у дусі Леоніда Кучми.

Сумнівним видається й висновок: «Це можна назвати склеюванням України, зшиванням берегів Дніпра, але насправді основне завдання Януковича заспокоїти і приспати націю перед реформами, які візьметься робити вже наступний уряд радикальний чи гострий. Буде це в 2007-му чи в 2008-му – експерти розходяться». Навіщо присипати націю? І що свідчить про реформи, які експерти їх прогнозують – тим більше, з такою хронологічною точністю?

У цьому випуску, окрім загальної розгубленості, замаскованої під сарказм, проглянула (чи то лише так здалося?) й розгубленість суто професійна: як поводитися надалі?

*****

Підписанню Універсалу та призначенню Віктора Януковича Прем’єр-міністром було присвячено й випуск «Подробиць тижня» на телеканалі «Інтер» 6 серпня. І тут головним настроєм випуску були песимізм і розгубленість, якщо не розпач. Автор і ведучий Володимир Павлюк цього навіть не намагався приховати. «З коалiцiї створили таку солянку, що не проковтнути. Там соцiалiсти, якi кинули "нашоукраїнцiв". "Нашоукраїнцi" з комунiстами. А демагоги-комунiсти в оточеннi акул бiзнесу. Як це запрацює? У нашвидкуруч сформованому урядi – кiлька центрiв пiдпорядкування», - цей пасаж зі вступу був чи не найбільш нейтральним. «Ющенко підписував Універсал без особливого задоволення», - і кадр із Ющенком крупним планом, у виразі обличчя та рухах якого читалася вимушеність.

У випуску прямим текстом підтвердили: телеканалам було-таки роздано касету з записом звернення Віктора Ющенка до народу, де він оголошував про розпуск Верховної Ради. А потім цю касету відкликали.

Підбиваючи підсумки постпомаранчевої епохи, яка, як було зрозуміло з тональності, завершилася, ведучий згадав невиконані обіцянки Ющенка: «Навали інвесторів немає, громадське телебачення не створене, незалежне суддівство не з’явилося, закони про Президента та про опозицію не прийнято». (Заради справедливості, варто було б уточнити: закони про президента та опозицію мусив ухвалювати все ж таки не Ющенко, а Верховна Рада, та й судді були залежними часто-густо не від нього, а від його супротивників. А коли на початку минулого року була, хай несмілива, спроба юридичного переслідування деяких представників колишньої влади, то всі правозахисники, та й ЗМІ теж, накинулися на Президента зі звинуваченнями у політичних переслідуваннях опонентів. Зі слів ведучого «Подробиць тижня» вийшло, ніби провина Ющенка полягає, зокрема, в тому, що він намагався дотримуватися незалежності гілок влади й не тиснув ані на парламент, ані на суди; був демократом, а краще був би диктатором.)

Потім ми побачили відеокадри з Майдану, на тлі яких лунав коментар: «Нашоукраїнці хочуть бути в одному возі з більшовиками». Далі йшли фрагменти теледебатів перед президентськими виборами 2004 року, де обидва кандидати не стримували емоцій у своєму ставленні один до одного. Після цього реальні події видавалися абсурдними, несправжніми, якоюсь грою. Сюжет Руслана Ярмолюка було побудовано на контрасті між відеорядом та звукорядом, що створювало ефект: «Не вір очам своїм». А завершився він досить тривалою панорамою Майдану під акомпанемент пісні «Разом нас багато».

Наступний сюжет був побудований на чергуванні фрагментів репортажів із Заходу – з села Великі Білині Львівської області, та зі Сходу – з міста Дзержинська Донецької області (цей репортаж був російськомовний). Дуже вдалим видався цей прийом – давати репортажі не повністю, а частинами, даючи глядачам можливість порівнювати кожний аспект і повсякчас. Варто відзначити: абсолютно симетричної об’єктивності не вийшло. Бо то в кадрі з Дзержинська проглядав напис на паркані: «Донбасс – русская земля», то лунав неприховано іронічний коментар: «За Віктором Януковичем одна дорога – у світле майбутнє», то журналіст констатував: «Ющенка в Донбасі своїм так і не вважають» (попри підписаний Універсал та подання кандидатури Януковича). Усі ці розставлені по різних сюжетах деталі підкреслювали фантастичність, якусь театральність того, що відбувається. Констатацією прикрої істини стали слова дзержинського прохідника: «Они (Західна Україна – Б.Б.) не имеют представления, как мы живём, и, можно сказать, и мы не имеем представления, как они живут».

«Ющенко не є нiякий президент для його народу, тому що вiн зрадив, люди йшли на фронт», - це вже з думок західняків. То, може, Президент об’єднав-таки Україну бодай в одному питанні – у несприйнятті своєї політики?

На завершення випуску ведучий процитував відгуки провідних західних газет на події в Україні – всі без винятку обережно песимістичні. «Захiд може втiшатися з того, що не зробив Українi поспiшних пропозицiй», - цей пасаж із «Франкфуртер Альгемайне», що його було зачитано, напевне, не одного глядача змусив замислитися над питанням: наскільки можливе тепер збереження задекларованого в Універсалі курсу на євроінтеграцію?

А завершився випуск розпачливими словами ведучого: «Українці доросли до того, щоб мати відповідальну політичну силу. На жаль, такої немає». Мабуть, ці слова знайшли відгук у багатьох і багатьох глядачів, яким тепер не милі й Віктор Янукович, що агресивно йшов до реваншу, й Віктор Ющенко, що так і не вирішив, чого він хоче, й Олександр Мороз, що після виборів продемонстрував своє друге обличчя, й Юлія Тимошенко, що в переламний момент історії не знайшла нічого кращого, як умити руки. Розгубленість – оце відчуття Павлюкові вдалося передати якнайкраще.

*****

У згаданому випуску ТСН на «1+1» пролунала дивна фраза: «Юрій Луценко залишається в своєму кріслі, бо знає надто багато "сімейних" таємниць обох таборів, тому безпечніший в погонах, ніж як публічний політик». Отак однією фразою з Луценка було зроблено ледь не головного інтригана української політики. Що, взагалі-то, видається не надто чесним прийомом. Проблема призначення Луценка існує, й вона далеко не така поверхова. Справді, той факт, що Юрій Луценко погодився-таки стати міністром внутрішніх справ в уряді Віктора Януковича, може бути достатньо промовистим. Сам він заявив про те, що його згоді передували непрості переговори. Сама по собі згода – і Луценко не міг цього не розуміти – істотно зіпсувала його політичний імідж: вийшло, що він так само легко дав слово, як легко від нього потім відмовився. Цю інтригу навряд чи остаточно прояснить обіцянка Луценка розповісти про причини, що змусили його залишитися на посаді.

Одне з припущень, чому так сталося, й чому Луценко погодився залишитися міністром, полягає в тому, що на нього було покладено спеціальну місію. Юрій Луценко став знаковою постаттю в уряді – тією постаттю, що свідчить про справжній рівень довіри між учасниками коаліції. Адже досі він виявляв себе, з одного боку, як політик, що не зраджує своїм принципам, а з іншого – як справді ефективний керівник, якому вдалося-таки змінити стосунки правоохоронних органів із громадянами. (Хоча часто доводилося чути й крайнє невдоволення: зокрема, Луценкові закидають нерозуміння внутрішніх механізмів діяльності органів внутрішніх справ, що складалися роками, та зруйнування професійної корпоративної солідарності, коли співробітники міліції почали розслідувати діяльність своїх колег. Доводилося чути й екзотичні звинувачення: мовляв, Луценко заборонив співробітникам міліції нецензурно висловлюватися, а «з нашим народом інакше не можна».)

Так от, той факт, що Луценка умовили-таки погодитися зберегти міністерську посаду, може свідчити: Віктор Ющенко не впевнений, що нинішні партнери «Нашої України» по коаліції не спробували б перетворити міліцію на каральний орган чи на комерційну організацію зі збирання з громадян данини. І саме цьому, можливо, має завадити Луценко. А ще, ймовірно, на нього покладено функцію сторожового пса, який не давав би партнерам по коаліції надто безоглядно відновлювати методи діяльності, якими вони уславилися раніше.

Утім, у призначенні Юрія Луценка є один парадокс: що ретельніше він виконуватиме покладені на нього спеціальні функції (якщо попереднє припущення є правильним), то більше він гратиме на користь Партії регіонів, створюючи додаткові докази того, що всі її представники справді стали демократичними й бездоганно законослухняними, а сама партія, таким чином – типовою європейською правою партією.

Дуже хотілося б почути у підсумкових програмах і про ймовірність задекларованого президентом збереження курсу. Як відомо, «Наша Україна» не отримала жодної міністерської посади в економічному блоці. Таким чином, вона, з одного боку, не несе надалі відповідальності за економічний стан у державі. Точніше, здавалося б, не несе. Бо, з іншого боку, завжди залишатиметься можливість звинуватити в усіх гріхах Президента й саме на нього звалити всі економічні провали. Завжди залишатиметься можливість створювати невигідні умови для роботи гуманітарних міністерств, очолюваних «нашоукраїнцями». Головне ж: Віктор Ющенко більше не матиме безпосереднього впливу на економічну політику в Україні й муситиме вдаватися до непрямих засобів. На жаль, емоційність підсумкових програм унеможливила глибокий аналіз усіх цих неоднозначних моментів.

*****

Наступне зауваження не стосується безпосередньо телебачення, але, напевне, варте уваги. 9 серпня Національне радіо, як і годиться, розпочало денний випуск новин з анонсів найважливіших повідомлень. Серед них були: «Ізраїль хоче відновити наземні військові операції проти Лівану», два ще якихось повідомлення й, нарешті: «У регіонах підтримують призначення Віктора Януковича Прем’єр-міністром». «Може, це якесь соціологічне дослідження проведене?» - промайнула в мене думка, й саме тому я вирішив послухати випуск новин повністю. Коли справа дійшла саме до цього повідомлення, його ще раз анонсували: «У регіонах підтримують призначення Віктора Януковича Прем’єр-міністром». А далі мова пішла не про соціологічне опитування, а про висловлену губернатором Полтавської області Валерієм Асадчевим особисту думку. І все. Отак от: спритність рук – і жодного шахрайства. Приватну думку однієї людини було трішечки глобалізовано, трішечки екстрапольовано на всіх громадян України й подано під надто категоричним анонсом, який перетворював цю думку на загальнонаціональну тенденцію. Якби це був поодинокий випадок, не мало б сенсу про нього згадувати. Але останніми днями на щось подібне наштовхуєшся досить часто. Тому й виникає запитання: чи не симптом це?

*****

У згаданому вище випуску «Подробиць тижня» на «Інтері» був дуже прикметний епізод. У репортажі з Дзержинська шахтар, чий синхрон було подано, сказав про помаранчеву владу: «Люди бояться, страждають, ніде не можуть знайти правду». «Кілька прикладів, будь ласка», - запропонував кореспондент. «Облишмо це», - відповів шахтар. Отже, люди переконані, що Помаранчева революція принесла українцям самі лише нещастя, хоча прикладів навести не можуть. То звідки ж така впевненість? Із засобів масової інформації, звідки ж іще. Тож отак віддячили ЗМІ Майданові за своє звільнення… Утім, це може бути зайвим підтвердженням того, що всі ці півтора роки Донбас жив як інша країна, не маючи уявлення про решту України. Чи об’єднають Україну Універсал та «широка коаліція»? Чи, якщо об’єднають, уся Україна буде приречена жити в режимі отієї самої «іншої країни», де ЗМІ створюють віртуальну реальність і вкладають у свідомість громадян заздалегідь вироблені висновки?