У результаті вивчення законопроекту нардепів Ківалова-Колесніченка «Про засади державної мовної політики» (до речі, про згадану політику в якій країні йде мова?) робимо такі висновки. Проект є антиконституційним, оскільки порушує статтю 10 чинної Конституції України. Окрім того, існує колізія, зокрема правова, між назвою законопроекту «Про засади державної мовної політики» та його змістом, значно ширшим за назву. Це вимагає приведення їх до взаємовідповідності.

Вже в преамбулі зустрічаємо акценти «від політичного лукавого»: а що, хіба в Україні сьогодні не існує «вільного використання мов у приватному й суспільному житті»? Чи хіба не має вільного розвитку в Україні та ж російська мова, - скоріше сьогодні українська нерівноправна з нею в інформаційній та інших галузях - і це у своїй державі на 21-му році її незалежності... Невже чинна законодавча база стала перед виборами недостатньою для «духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення та консолідації суспільства», яке законопроект вкотре розколює, зродивши посіяне гостре протистояння?

У першій статті законопроекту некоректним є визначення більшості термінів. Вони надто корелюють між собою (майже ідентичні дефініції «мовна меншина», «мовна група» і «регіональна мовна група», два з цих понять до того ж виступають абсолютними синонімами через «або» в пункті 1 статті 7), що семантично затуманює виклад. Окрім того, згадані поняття недостатньо термінологічно визначені й уже тому неприйнятні - як і невдало визначений термін «рідна мова», що не враховує поширеності в Україні етнічно змішаних подружжів. Стаття має й посутні прогалини. Що таке, скажімо, офіційна мова (термін у дефініціях першої статті чомусь відсутній, але в проекті не раз згаданий) та чим сфера її побутування, місце і роль у житті суспільства різниться від державної? І коли вживання державної мови в усіх сферах життя країни проголошується обов'язковим (що насправді в Україні ХХІ ст. не збігається з численними реаліями дійсності), то як ця декларація корелює з обмежуючими це вживання нормами законопроекту?

А якими ще «іншими мовами» (стаття 2) користується населення країни, крім державної та мовами меншин: суржиком-покручем, блатною «фенею», говірками різних сіл? Таке намагання проштовхнути російську в контексті інших мов і однієї не мови (це русинський діалект) веде до повного абсурду, що працює не «на зміцнення єдності українського суспільства», а в дійсності підпорядкований намаганням однієї партії, чий рейтинг за короткий час катастрофічно впав, популістськи дібрати кілька відсотків на виборах, нехай і ціною підкопування держави...

Нарешті, такий законопроект, на наше переконання, мав би будуватися на принципах міждержавної паритетності: скільки прав українській меншині для збереження й розвитку рідної мови й національної ідентичності надає, наприклад, Румунія, стількома ж правами мали б користуватися представники румунської нацменшини в Україні. Великий недолік у підходах авторів убачаємо у свідомому і неслушному нехтуванні уроками історії, зокрема побутування мов у Російській імперії, Австро-Угорській монархії, УНР, СРСР, у відсутності порівняльних підходів. Панове Ківалов і Колесніченко, анітрохи не вагаючись, гадають, що мовне питання в Україні налічує лише трохи більше за 20 років! А державним, обтяженим нагородами мужам слід було спокійно й мудро подумати: а чи не заслуговує українська мова, переслідувана драконівськими заборонами, нищена царями й генсеками впродовж понад трьох століть, виправданої й практикованої в інших країнах політики державного протекціонізму не декларованого, а реально безперешкодного її розвитку, підвищеної уваги до стану, міри поширення в суспільстві, лексичної й стилістичної її чистоти включно з належними бюджетними видатками на цю мету. Порівняння ж становища мов - російської, румунської, угорської в Україні, української в РФ, Румунії, Словаччині, угорської в Румунії тощо - показало б: для розвитку мовних меншин в Україні у сферах освіти, культури, релігійного життя тощо існують усі належні умови. Не враховувати всього цього означає - виступати в Україні з реакційних позицій поновленого шовінізму, націоналістичного народоненависництва. Натомість названі нардепи всіх, хто визнає ці очевидні істини, за відомою логікою, охрестили в пояснювальній записці «радикальними націоналістами й ксенофобами»!

Стаття 3 законопроекту культивує успадковану ще в радянської пропаганди «дивоглядію», а саме - проголошення права кожного «визнавати себе двомовним чи багатомовним» (хто це такі універсали й поліглоти в країні, де й більшість «народних» депутатів не знають до пуття ні російської, ані, звісно, української мови, припускаються грубих ляпів і словесних покручів?). Замість пропонувати впровадження мовної, а отже, й управлінської, анархії, владі варто було б подбати, наприклад, щоб кримськотатарська молодь із України їхала навчатися не до Туреччини, а забезпечувалася бюджетними місцями й стипендіями у ВНЗ Києва, Сум, Львова, Харкова, вдосконалювала свою українську мову й інтегрувалася не в чуже державне тіло.

У статті 4 згадки про Європейську хартію регіональних мов працюють «від супротивного», адже вона підпорядкована благородній ідеї захисту мов загрожених, ба навіть умираючих. Унікальність України полягає в тому, що це єдина у світі країна, де мова автохтонного народу, який тисячоліття мешкає на своїй землі й іншої власної держави деінде не має, всіляко та безпідставно утискається, постійно принижується разом із національною та людською гідністю її носіїв! Винні в цьому як не відомі нікому патрульні ДПС («тєлячья мова, нєнавіжу...»), так і очільник Кабміну («ґаварітє на чєловєчєском язикє»), міністр освіти, науки, молоді й спорту («нєнужний язик!). І за такі публічні вияви майже зоологічної ненависті - замість нормального людського співчуття пригнічуваній століттями й помітуваній сьогодні мові - ніхто й ніколи жодного покарання не зазнав!

Хитре маніпулювання поняттями тієї ж статті призводить у нелегітимно проголосованому в першому читанні (картками, а не депутатами) та безальтернативно нав'язаному законопроекті до фактичного підпорядкування йому Конституції. Вона лише визначає основи державної мовної політики, зате виключно він встановлює практичний порядок застосування мов в Україні, формує норми інших правових актів... Насамкінець статті «підминаються під себе» ще й міжнародні договори України: якщо в них дійде до колізії між правами нацменшини й титульної нації нашої унітарної держави (де абсолютна більшість населення за останнім переписом визнала себе українцями), то перевагу пропонується віддати, звісно ж, регіональній мовній групі. За цією логікою Україну слід перейменувати в «Малоросію», скасувати як невідповідні державні Гімн і Герб, українців віднести до місцевої флори та фауни.

Стаття 5 фактично пропонує узаконити мовну анархію й волюнтаризм під прикриттям ритуальних заклинань про всебічність розвитку української мови - вочевидь у ще більш куцих виявах, як сьогодні. Явно передчасною є тут пропозиція визнати всі інші мови національним надбанням України. Так, майбутня демократична європейська Україна, вже з іншими лідерами нації та її гідними політиками, колись неодмінно прийде до цього. Сьогодні ж на це можна відповісти непроминальними думками Івана Франка з поеми «На Святоюрській горі»: коли кожен народ-сусід, утім український, російський і польський, поживе одне-два століття в спокої та мирі, примножить скарб добросусідських взаємин, стане розумом міцніший, - тоді буде досягнуто й цю мету. А поки що північний сусід у судовому порядку заборонив навіть культурницьке товариство українців Росії... Нардепи ж України у відповідь проголошують першочерговими цілями й принципами державної мовної політики введення регіональних мов або мов меншин у всі сфери суспільного життя. Щоправда, в межах територій їхнього ужитку (тож у Закарпатті, згідно з Колесніченком і Ківаловим, освіта, судочинство, органи влади тощо мають бути воднораз українсько-, угорсько-, цигансько-, словацько- й русинськомовними, і це буцімто не потребуватиме жодних додаткових державних коштів і зусиль!), а також із «урахуванням стану кожної мови» (а це вже як? і хто враховуватиме, які шахматови й яѓічі?). Викладання в навчальних закладах теж, до речі, пропонується вести з урахуванням стану кожної мови: може, зразу мовою Шекспіра через процеси глобалізації з повсюдними англомовними впливами? Паралельно ніби передбачається (на словах, бо без фінансування) сприяння науковим дослідженням. Звісно, надто пізно, вони мали б передувати появі такого законопроекту - та куди дінешся, вибори на носі.

Прикро дивують пунктуаційні, лексичні та стилістичні ляпи проекту про мовну політику: надибуємо три помилки в двох рядках підпункту 9, всього ж їх понад півсотні. Настав час, щоб такі документи готували грамотні фахівці - філологи, історики, правники тощо - та без намірів будь-що обійти несхвалення Венеціанською комісією попереднього аналогічного законопроекту. Також у цій же 5-й статті маємо «перл»: підноситься принцип «плюрилігвізму» (замість «плюрилінґвізму»; мова по-латині «лінґва»). Відповідно до нього кожен член суспільства вільно володіє кількома мовами, у той час коли мовні групи - тільки своїми. Тож виходить: громади «заїдають» цих «просунутих» мовців! Завершується стаття черговою голою декларацією, на цей раз висловом турботи держави про розвиток багатомовності (насправді підтримку російської мови в Україні) та вивчення мов міжнародного спілкування. Євро-2012 уже виявило: наша доблесна міліція залюбки спілкується зі шведами й великобританцями вишуканою англійською!

Стаття 6 про державну мову з початку позірно відсторонена від сакраментального «плюрилігвізму». Тут прописано державний статус української мови, але перші пункти заперечуються наступними. Не бракує й казуїстики, непрозорості: мовляв, застосування державної «не повинне тлумачитися як заперечення ...прав мов меншин» (наші «тлумачі» здебільшого чинять якраз навпаки). У пункті 4 йдеться про встановлення норм української мови в словниках і правописові. Так, мовознавці працюють, видають словники й за скрути академічних інститутів, але де той остаточний, п'ятий, варіант українського правопису, вільний від русифікаційних норм попередньої епохи? Немає, та й Правописна комісія почила у Бозі за президентства ще Кучми. І про яку це державу пишеться, що «сприяє використанню нормативної форми української мови», в яких мас-медіях та в яких публічних сферах це начебто відбувається, не здогадатися: такої просто ще не було...

Стаття 7 збагачує українське й загальне мовознавство доданим переліком регіональних мов. І лише глибоко втаємничені знають, чому серед 17 названих мов (а деякі громадяни в телевізії регулярно голосять-подейкують, що Україна аж така багатонаціональна, що тут живуть представники «70 націй і народностей», як на Одещині) охоплено батьківською турботою нардепів, скажімо, караїмську мову, але цілковито проігноровано асирійську? Що, нехай спокійнесенько вимирає за нової влади разом із кількома сотнями останніх її носіїв? І де ті не перераховані 53 чи й більше мови, що з ними діється, чи ще існують, чого потребують? І чи ті громадяни України, що залишилися тут, а не переїхали в Ізраїль, і зрідка послугуються ідиш (а хтось, може, знає й іврит), настільки набудуть хоробрості за влади «реформаторів», що відкрито визнають себе євреями скрізь, утім у ВР? Уведення ж у куций реєстрик окремої русинської «мови» може викликати спротив у нардепа Болдирєва, який із надзвичайною філологічною здогадливістю оголосив і графіті Св.Софії Київської ХІ ст. виконаними ...російською мовою! То, може, й русини, навіть бачвансько-сремські в Сербії, за його логікою, - насправді «настоящіє рускіє люді»? Та годі жартувати, адже так звана русинська мова, як відомо, не окрема «лінѓва», а західноукраїнський діалект і водночас політична далекосяжна спекуляція ще «штазі» й канадського професора Пола Маґочі, підхоплена політичними авантюристами в Україні (щось не чути у їхній справі СБУ, РНБУ). Про дійсне русинство можна прочитати у працях члена-кореспондента НАН України, лауреата Шевченківської премії О.В.Мишанича й інших дослідників.

У цій же статті ніяк не вмотивовано ті «зі стелі» взяті 10% (носіїв мов меншин), що дозволяють їм адресувати протекціоністські заходи, не прописано «окремі випадки» й «конкретні ситуації», що дають змогу понизити й цей відсоток за ухвалою місцевої ради. Досить попереднього збору підписів, її постанови - й цементуюча державне тіло державна-таки мова де-юре вже стає у великій інтегральній частині України другою зайвою! Словом, запалено зелене світло для «відцентрових» процесів руйнування державності, до того ж неподалік кордонів інших країн, чимало з яких відкрито висловлювали територіальні претензії до України! А пункт 7 доливає олії до вогню: регіональна мова повинна користуватися всією підтримкою влади, - й це коли, наприклад, на Сході й Півдні України розвиток державної української мови відкрито обмежується й торпедується, впродовж останніх двох років і з Києва. Крім того, й за межами своєї території регіональна (читай - російська) мова може вільно використовуватися відповідно до п.8 цієї статті. І після цього автори по-єзуїтськи лукаво підсумовують: жоден пункт проекту не повинен тлумачитись як перешкоджаючий держмові! Тож невже навіть тоді, коли він об'єктивно виконує роль «неудобозабываемого тормоза» (Т.Шевченко)?

Одна з найцікавіших серед, назвімо їх так - «завішених» статей, є восьма, гучно названа «Захист мовних прав і свобод людини і громадянина» (права суспільства, народу, нації, отже, залишилися незахищеними). Читаючи її пункти, дивом дивуєшся: невже законотворчість в Україні полягає в самому «сотрясєнії воздухов» та в збуренні відносного спокою? Пощо грізно лякати 161 статтею КК України, коли ніхто за всі роки не відповів кримінально за зневажання державної мови, паплюження її як буцімто недорозвинутої, мужицької тощо, за всі принизливі інсинуації й вигадки. Тому не ймеш ніскілечки віри цілком декларативній статті 8 законопроекту «Захист мовних прав і свобод людини і громадянина». Адже факт, що пп. Колеснісченко й Ківалов спричинилися ним до «розпалювання ворожнечі на мовному ґрунті», викликали сутички під ВР - то чому це й не пахне кримінальною відповідальністю? У «чорний вівторок» першого читання під ВР одна проплачена учасниця мітингу, молода жінка з Луганська, висунула такий абсурдний аргумент «проти» мови: хочу, щоб моя дитина вивчала Пушкіна, а не (цитуємо) «Гармату». Невже в нас такого навчають учителі чи десь випускають перекладачів, які «Лев Толстой» виправляють на «Левко Дебелий»?

Стаття 9 така ж далека від земних реалій. Мовляв, засідання ВР ведуться державною мовою. Необхідності ж перекладати виступ російською мовою просто немає - всі знають! Проекти законів вносяться державною мовою (от тільки нерідко каліченою, засміченою неукраїнським «канцеляристом», і це при таких значних коштах, що виділяються на потреби «слуг народу»). Закінчуючи на цьому постатейний розгляд проекту, підсумуємо: такі законодавчі ініціативи здатні лише збурити перед виборами соціальний мир і міжнаціональну толерантність жителів України, які щодуху змагаються за виживання, а політики між ними намагаються вбити клин і тоді, коли націю поєднує хоча б футбол. Такі законопроекти перетворюють Україну на світове посміховисько, здатні похитнути жалюгідні рештки її авторитету на міжнародній арені. Воістину «Україну розклюють не мови, а політики, які спекулюють на мовному питанні», топчуть права національно-мовного розвитку обікраденого й доведеного владою до жебрацько-заробітчанської торби народу, який ніяк не захистить свої права, як російськомовні матері, що на Сході недавно протестували проти закриття останніх українських шкіл.

Слово, декларуючи метою забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної, пропонований законопроект у дійсності націлений на її обмеження й витіснення. Бо ж ним передбачено: й освіту здобувати державною мовою вже не обов'язково, в приватних ВНЗ - і поготів, і телерадіоорганізації України можуть вести мовлення на власний розсуд різними мовами, й рекламодавці нехай чинять, що хочуть, та й у Верховній Раді можна хоч би й «болтать по фене» (а чого ж, теж «інша мова») - й усе це без потреби додаткових бюджетних коштів. Законопроект веде до ліквідації підтримки української мови в освіті, культурі (дубляж кіно) й інших сферах суспільного життя України. Тож антиконституційний і антидержавний законопроект, яким «запущено механізм, що порве державу» (Максим Стріха), необхідно рішуче відхилити! Усіх же, хто його проштовхує й підтримує, ще колись «судити рідне слово буде», як пророче пообіцяв Пантелеймон Куліш.

Володимир Погребенник, заслужений діяч науки й техніки України, «День», №104,  19 червня 2012

Фото - «День»