Законопроект практично перетворює на ніщо закріплений у Конституції державний статус української мови й робить можливим жити на більшій частині території України і практично жодного разу не почути української мови (якщо вас не забрали в армію). Про русифікацію армії в Колесніченка, мабуть, буде інший законопроект. Щоправда, законопроект Ківалова - Колесніченка залишає обов'язковими уроки української мови в школі. І на цьому кінець.

Усе інше - садочок, школа, вступ до вищих навчальних закладів, виш, наука, освіта, кіно, радіо, телебачення, друковані ЗМІ, оголошення, публікація нормативних актів - цілком зможе існувати без української мови. Мову у вищій освіті й інших навчальних закладах віддано на відкуп навіть не студентам, а засновникам навчальних закладів, як і мову в ЗМІ.

Законопроект передбачає, що «застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин... за умови, якщо кількість осіб-носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення».

Навіть у листуванні з центром органи місцевої влади зможуть використовувати 18 регіональних мов і вимагати відповіді цією ж мовою: «У листуванні місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови)».

Навряд чи додасть єдності країні те, що місцеві ради вищого рівня ухвалюватимуть рішення щодо вживання регіональних мов без відповідних рішень місцевих рад нижчого рівня.

А в пояснювальній записці до законопроекту тим часом зухвало-брехливо заявлено, що «введення в дію законопроекту не потребує додаткових бюджетних коштів».

За цим законопроектом, «в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і однієї з регіональних мов або мов меншин», а «об'єм вивчення визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цих мов на відповідній території». Наче українські учні й так не перенавантажені уроками і не знають російської значно краще, ніж, наприклад, англійську.

У проекті фактично встановлено додаткову, позаконституційну вимогу знання регіональної мови для зайняття посади професійного судді. По суті, це означатиме, що гагаузький (молдавський, караїмський) суддя зможе ухвалювати будь-які рішення, і його в райцентрі ніколи не знімуть, бо просто йому не знайдеться заміни людиною, яка відповідала б усім іншим вимогам до суддів.

Особливо безглузде положення законопроекту, за яким «у внутрішніх правилах підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності забороняється прийняття будь-яких положень, що виключають або обмежують у спілкуванні співробітників використання державної мови, російської, інших регіональних мов або мови меншин. У роботі підприємств можуть використовуватися й інші мови». Керівник дає завдання, а йому у відповідь навіть не регіональною, а мовою меншини - народності банту тощо.

За наслідками застосування законопроекту легко змоделювати ситуацію: недбайливий чиновник пише пояснювальні «нагору» угорською чи кримчацькою мовою.

Телерадіоорганізації України зможуть на власний розсуд вести мовлення будь-якими мовами: «трансляція аудіовізуальних творів здійснюється мовою оригіналу або із дублюванням, озвученням чи субтитруванням державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин на розсуд телерадіоорганізацій. При наявності технічних можливостей телерадіоорганізації здійснюють трансляцію аудіовізуальних творів кількома мовами із забезпеченням вільного вибору споживачами мови цих творів».

Автори законопроекту у стилі твору Джорджа Оруелла («війна - це мир, правда - це брехня») стверджують, що «жодне положення цього закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови». Заявляють це абсолютно голослівно. Оскільки не конкретизують, у чому ж саме виражено статус державної мови, якщо в країні можна буде народитися і померти, не маючи жодної потреби її використовувати.

І це не кажучи про термінологічні «дрібниці» законопроекту. Наприклад, під рідною мовою розуміється «перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві». А якщо сталося так, що дитина першою оволоділа чужою мовою? Таке трапляється. Так було, зокрема, із дітьми, з яких робили яничар.

Показово, що законопроект Колесніченка сприяє легітимізації русинської мови як регіональної і тим самим підігріває сепаратизм. При цьому більшість філологів уважає русинську мову діалектом української, адже русинська відрізняється від літературної української менше, ніж, наприклад, п'ємонтський діалект італійської від калабрійського чи баеріш - діалект німецької мови від саксонського. Та й саму назву «русини» закарпатці могли взяти лише з Києва. Але, зважаючи на все, Колесніченка й інших «любителів словесності» це не цікавить. Як, очевидно, не цікавлять і два рішення Конституційного Суду від 2007 і 1999 років, які заздалегідь визнають неконституційним більшість положень законопроекту.

Нагадаю, сьогодні рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови, якому суперечить практично весь законопроект Колесніченка, є чинним. У тлумаченні КС, зокрема, зазначено, що мови національних меншин можуть застосовуватися «поряд із державною мовою». А Колесніченко пропонує замість - практично у всіх сферах життя.

При цьому йдеться не тільки про право використовувати регіональну мову в публічній сфері, а й про обов'язок. Законопроект містить положення про те, що заходи щодо використання й захисту регіональної мови або мови меншини є «обов'язковими для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян-суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб». Тобто мають місце натяки на примушування використовувати регіональні мови навіть фізичних осіб. І це роблять ті, хто волав про насильницьку українізацію.

Показово, що Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, на яку посилаються автори законопроекту, охороняє «історичні регіональні мови або мови меншин Європи, деякі з яких знаходяться під загрозою відмирання».

Як зазначено у висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради, «попри декларації про рівні мовні права усіх громадян України, законопроект закладає норму про функціональну нерівність мов, відповідно до якої мови слід використовувати «з урахуванням стану кожної мови» (ст. 5, частина друга, п. 3 проекту закону), що суперечить Європейській хартії регіональних мов або мов меншин (а саме на цей документ посилаються автори законопроекту), що призначена передусім для захисту мов, яким загрожує зникнення внаслідок малої кількості носіїв».

Натомість Колесніченко щойно сам визнав, що понад 95% усієї періодики й книг в Україні видають російською мовою. То, може, Європейська хартія насправді захищає не ту мову? Колесніченко визнає панівний статус російської і хоче лише посилити його за рахунок державної мови.

Законопроект передбачає, що будь-який україномовний громадянин цілком у змозі опанувати (та й володіє) «великим і могутнім», натомість російськомовне населення не спроможний освоїти державну мову в мінімальному обсязі. По суті, автори законопроекту обзивають свій електорат нездарами та ще й чекають підтримки. Хоча, як засвідчують учені, дитина із середніми здібностями здатна опановувати до чотирьох мов одночасно. Соціологічні дослідження доводять: насправді двомовними в Україні є саме україномовні громадяни.

На практиці законопроект Колесніченка - Ківалова означає силове розривання й без того вкрай вразливого інформаційного простору країни, що лише народжується. А це за нинішніх умов інформаційного суспільства є практичною підготовкою до дезінтеграції країни.

І все це заради моментної примарної вигоди - сподобатися кільком відсоткам виборців, що досі не вважають Україну своєю Батьківщиною.

Депутат від Партії регіонів Олег Надоша пояснив суть просто: «Я вважаю, що це зроблено для того, щоб мобілізувати свій електорат. Люди, які вважають, що вони хвилюються за українську мову, зберуться навколо опозиції, котра її захищає. А хто проти - ті, очевидно, прихильники Партії регіонів. Мобілізуються електоральні поля».

Хоча не важко передбачити, що шкода від проштовхування цього законопроекту буде для Партії регіонів значно більшою за вигоду. По суті, законопроект має єдину мету - дозволити зневажати Україну в Україні.

Пропозиції регіоналів, що фігурують в їхньому мовному законопроекті, загрожують непотрібною політизацією, збуреннями в суспільстві, і найголовніше - закріпленням мовної, культурної, освітньої, інформаційної дискримінації українців на частині території власної країни. Українцям не потрібна дискримінація іншомовних. Несправедливість і похідна від неї ненависть - те, що роз'їдає країну. Це ми можемо дуже добре побачити на прикладі наших сусідів.

Партії регіонів слід було б згадати, що в Україні, як би там не було, більшість - українці й ті, хто вважає українську рідною. Про це свідчать і дані близької до Партії регіонів Research & Branding Group. Навіть без огляду на вибори надто зухвало вважати, що можна керувати країною і при цьому дискримінувати 67% населення за мовною ознакою на їхній власній, батьківській землі.

Прозорішими і зрозумілішими виглядають мотивації основного лобіста законопроекту - Вадима Колесніченка. В його виразному бажанні знизити статус української мови читається не лише прагнення сподобатися виборцям Севастополя, а й якісь особисті мотиви.

Можливо, річ у тому, що за радянських часів його було послано туди, куди просто так не посилали - на посаду першого секретаря Володимир-Волинського МК ЛКСМУ. На тій посаді боротьба з Україною була на важливішому місці, аніж навіть боротьба з американським імперіалізмом.

Утім, нині в деяких регіонах запит на україномовне навчання багатократно перевищує пропозицію. Зокрема, в Сімферополі в українську гімназію на 90 місць щороку претендує кількасот учнів. Батьки просять посадити їхніх дітей «збоку на стільчику». Хто не проходить конкурсу, змушений навчатися російською. В якій ще державі для того, щоб одержувати освіту державною мовою, треба витримувати конкурс?

Між тим, країні пропонують нове політичне використання дражливої теми. регіоналів - це анонсоване перенесення теми мови на рівень обласних рад. Адже це неодмінно політизує просте питання. Місцеві політикани в регіонах змагатимуться в тому, як вони люблять місцеву більшість (і, як це буває, не люблять меншості).

Свій проект закону деякі регіонали обумовлюють «культурною специфікою» різних регіонів. Мовляв, в окремих регіонах «завжди» говорили російською.

При цьому тривалість цього «завжди» зазвичай становить 50 - 70 років. Для людей, які не мають історичної пам'яті, «завжди» може бути ще коротшим.

Однак 1932 р. у Донбасі із 2239 загальноосвітніх шкіл 1769 були з українською мовою викладання, що становило 79% шкіл, а 207 працювали російською або російською та українською мовами.

А вже станом на 1989 р. із 1217 шкіл Донеччини з українською мовою навчання залишилося тільки 105, або 8,7%, та й то дрібних сільських шкіл, тобто в області відсоток учнів, які навчалися українською, наближався до нуля.

Можна довго пояснювати, що змусило мільйони українців найбільшої області України відмовитися від батьківської мови.

Україна, яка свого часу вступила в союз з Московією як незавойована країна, зазнала такого культурно-національного нищення, як, напевно, жоден інший сучасний народ Європи.

Трьохсотлітній тиск на українську ідентичність, включно з масовими убивствами, переселеннями, голодоморами, винищенням еліти, й закінчуючи спаленням книжок та заборонами на будь-яку письмову чи культурну діяльність українською мовою, призвели до потрапляння української мови в гетто на більшій частині території України і створення в СРСР, особливо на пізньому його етапі, атмосфери глуму з усього українського.

Голова Донецької обласної ради Анатолій Близнюк розповідав:

«Я тогда еще пацаном был. Бегаю, и на украинском языке разговариваю. А завуч спрашивает меня на ухо:

- Молодой человек, вы в какой школе учитесь?

- В русской.

- Ну, если я еще раз услышу, что вы будете говорить на украинском языке, вон за пять километров есть украинская школа, то туда вы и пойдете.

Вот такими принципами нас отучали разговаривать на родном языке. А вообще - мы патриоты».

У світі такі ситуації виправляються «позитивною дискримінацією». Неграм у США, приміром, нині всі винні.

Намагаючись сказати українцям, що «вас тут не стояло», шовіністичні політики потрапляють у власну пастку. Адже нині існує беззаперечний факт: територія областей з переважанням української мови разюче збігається з кордонами Київської Русі.

І поділ зовсім не на міфічний «Схід» і «Захід», а на україномовну «Північ» як Правобережну, так і Лівобережну, заселену слов'янами з давніх-давен, і територіями «Півдня» з відносно нещодавньою колонізацією.

На світі ніколи не було «князя Владіміра», «Кієва», «Либіді», «Пєщєрной Лавры». Натомість у стародавніх джерелах незмінно стверджувалося, що були «Володымер», «Кыив», «Лыбидь» «Печерска Лавра». Навіть засновник Москви Юрій Долгорукий був київським, а не московським князем. В іншому разі він був би «Дліннорукім».

Факт є фактом. Українська державна організація - Запорізька Січ - першою контролювала більшість нинішніх областей Півдня і Сходу України (починаючи з Миколаївської та закінчуючи частиною Луганської) за кілька століть до того, як там з'явилися перші росіяни.

Перша зафіксована в історичних джерелах українська колонізація на Донеччині мала місце вже наприкінці XV ст., тоді як перша російська колонізація Донбасу відбувається лише у XVIII ст.

Тим часом ще й у XVII ст. Засічна лінія - мережа оборонних споруд проти кримських татар на шляху до Москви - проходила біля Тули, ближче як за 200 кілометрів від Москви.

Наприкінці XV - на початку XVI ст.ст. на Донбасі виникли численні поселення українських козаків. Біля самого гирла Кальміусу над Азовським морем близько 1500 року виник запорозький зимівник (тобто постійне поселення) з назвою Домаха, який пізніше став зватися Кальміусом - центром Кальміуської паланки Війська Запорізького.

Згодом на місці Домахи виникло місто Маріуполь. Землі Запорозької Січі в ХVI - XVII ст.ст. сягали на сході до річки Дон. У грамоті польського короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 р. східні межі запорозьких земель визнаються «з верхів'їв річки Орелі на верхів'я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону».

Це підтвердив і гетьман України Богдан Хмельницький універсалом від 15 січня 1656 р., де ці межі окреслено «від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали». В універсалі зазначалося: «...те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося».

На території паланки були розташовані дві полкові фортеці - Ясенувате і Макарове. Кальміуська паланка була найбільшою у Війську Запорізькому та охоплювала, крім сучасної Донецької, також частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської та Ростовської областей Росії й налічувала понад 300 запорізьких зимівників.

Північ сучасної Донецької області належала до іншої запорізької паланки - Барвінківської (центр на сучасній Харківщині). Один із куренів Запорізької Січі називався Донським. До нього записувалися козаки, вихідці з-над Дону.

Заселення території сучасного Донецька розпочав не хто інший, як запорізькі козаки, які, освоюючи в XVII ст. водний шлях річкою Кальміусом до Азовського моря, створювали уздовж нього укріплені хутори-зимівники.

У XVII ст. із зимовників та хуторів в Олександрівському урочищі на місці сучасного Донецька виросла козацька слобода. Нижче за течією Кальміусу козак Мандрика заклав зимівник, із якого пізніше постало сучасне селище Мандрикине. Ясенувате, нині містечко на Донеччині, - давнє поселення запорізьких козаків, засноване 1690 р.

В околицях Маріуполя є чимало сіл, що їх заснували запорожці.

Тому перша мова, яка почала лунати після половецької на Донеччині, як і на всьому Півдні України, - українська.

Водночас, ще в середині XV ст. одеське Причорномор'я належало до Великого князівства Литовського і залежного від нього Київського князівства, не кажучи про Олешки, Тьмутаракань, Білу Вежу та інші українські землі.

Мова про це не для того, щоб доводити перед співвітчизниками вищість українців, а лише задля того, щоб українцям не доводили їхньої нижчості. Хто сів за стіл, хай не кладе ноги на стіл.

Українці були й залишаються вкрай толерантними. Вони вважали молдаванина Петра Могилу, чеха Пилипа Орлика і багатьох інших кращими українцями, ніж багатьох «паспортних» українців. Як свідчить історик Запорізької Січі Дмитро Яворницький, там ніхто не запитував про походження. Треба було лише вміти перехреститися, вимовити «Отче наш» і говорити українською мовою.

Але так тривало лише до того моменту, доки приходьки не намагалися прогнути під себе країну. Тоді все закінчувалося Хмельниччиною та Коліївщиною. І сьогодні невже це розумно - помножити соціальні проблеми на патріотизм і при цьому думати, що вибухом владу не зачепить?

В Україні майже повністю відсутні прояви екстремізму та національної нетерпимості. Українське законодавство і практика політики у сфері захисту етнічних меншин - і так одні з найліберальніших у світі.

Тому, якщо Віктор Янукович справді зацікавлений у прийнятному для всіх знятті мовної теми, оптимальним було б законодавчо передбачити чітке автоматичне зобов'язання держави на центральному рівні, без жодної локальної політизації, відкриття російськомовних, україномовних чи іншомовних класів у разі певної кількості заяв батьків, наприклад 30. Звичайно, з обов'язковим вивченням державною мовою основних гуманітарних і правових предметів.

Із мовою в судах, медичній галузі все ще простіше. Треба російською - нате вам.

Іноді складається враження, що весь цей галас навколо мовного питання - це не змова проти України, а банальні лінощі політиків вивчити ще одну мову. Дехто з них дуже жаліє учнів, яких змушують вчити українську. А даремно. Бо наукою доведено, що дитина навіть із середніми розумовими здібностями здатна одночасно вивчити чотири мови, на відміну від тупуватих з вікових причин дорослих.

А найцікавішим є науково підтверджене відкриття, що «білінгви», тобто діти, які розмовляють двома мовами, є розумово розвинутішими, ніж їхні одномовні однолітки. Як зазначають науковці, «білінгви мають більш розвинуту пам'ять, гнучке мислення, здатні на оригінальніші рішення» і краще розпізнають брехню.

Українська зазнавала ше гірших гонінь. Тому й перебуває нині в такому стані, що її треба захищати. От тільки чи переживуть це політики, які утискатимуть українську більшість на її власній землі?

КОМЕНТАРІ

«Якщо влада щось насильно впроваджує - це дискредитує саму владу, але не російську мову»

Микола ПЕТРОВ, член наукової ради Московського центру ім. Карнегі:

- В Росії немає такої пильної уваги до того, що відбувається в Україні з російською мовою. Можна казати радше про те, що Росія сама не надто активно і вміло використовує свою soft power («м'яку силу». - Ред.), до якої належить російська мова. А те, що якісь складнощі і перегини виникають з огляду на внутрішньоукраїнські причини - це проблема скоріше української політичної системи, аніж російської мови. Якщо влада щось насильно впроваджує і нав'язує - це може дискредитувати саму владу, але не російську мову. Є багато історичних прикладів цього. Не думаю, що Росія може якось серйозно впливати на цей процес.

«Це - рецидив Емського указу»

Євген ГРИЦЯК, лідер Норильського повстання 1953 року:

- Це - рецидив Емського указу. Росія не припиняє наступ на Україну. Вона просто хоче нас задушити. А з іншого боку, може, це і добре, мовне питання хоч трохи нас згуртує, бо ми дуже розслабилися. Треба захищатися. Тій же опозиції не робити гарні заяви, а конкретні справи. Цікаво дивитися, як виступає дочка Юлії Тимошенко, і їй перекладають українською мовою. Та що це за патріотка України, як вона дочку свою дотепер не навчила розмовляти українською?! Приймаючи такі закони, правляча партія заганяє себе в глухий кут. Але нам не треба братися за вила, як деякі кажуть, треба приступати до діла.

Я не думаю, що росіяни розуміють, що такими діями в Україні їх мова дискредитується. Москалі твердо відстоюють свою мову. У нас, наприклад, у селі жили люди, які оженилися після війни і до смерті жодного разу не забалакали українською. А я від наших українців багато разів чув, що вони, мовляв, розмовляють краще російською, ніж українською. У нас немає відчуття національного гонору. Маю ще один приклад. Мій добрий знайомий із табору був для нас взірцем зі знання української. Я його запитав: як він, зі Східної України, зумів так зберегти українську? А він відповів, що не зберіг її, а вивчив! Є багато прикладів і того, як з української знущалися в армії. Наприклад, старшина ходить по казармі: «Кто скажет, как сказать поукраински: «Автомобиль подъехал к живописцу?». Всі мовчать. Нарешті він озивається: «Шахопер попер до мордопису!» - і сміється. А хлопці мовчать - інакше пришиють націоналізм. Між іншим, так на кожному кроці руйнується наша мова.

Олександр Палій, політолог, кандидат політичних наук, «День», №96, 7 червня 2012

Фото - «День»