- Микито, що було первинним - бажання написати сценарій про Висоцького чи пропозиція Ернста написати сюжет, де хороше КДБ відстежує не зовсім хорошого Володимира Семеновича?

- Ця історія давно бродила в мені. Я не був її свідком. Мені про цю злощасну поїздку в Узбекистан на дев'ять днів розповів батьків товариш Всеволод Абдулов. Відтоді я цією історією жив. Але писати не наважувався. Переказував різним сценаристам. Один з них, американець російського походження, відреагував: «Це твоя історія. Сам і пиши». 

А років із п'ять тому Костянтин Ернст сказав: «Хочу зробити фільм про твого батька». Знову спливла в пам'яті ця історія. Ернст здивувався невідомому факту. Й одразу запропонував, щоб я про це написав. 

- У всіх інтерв'ю вашої мами Людмили Абрамової відчувається трепетне ставлення до пам'яті Висоцького. Як вона поставилася до вашого бажання екранізувати саме узбецький епізод з життя Володимира Семеновича?

 - У мене двоє синів. І, знаєте, коли я ходив у дитячий садок до них на ранки, то, хоч би що вони робили - співали, танцювали, - мені все подобалося, бо це мої діти. Так само й моя мама. Вона по-доброму поставилася. Прочитала й сказала: «Добре». 

Були люди, які намагалися втрутитися. Я навіть ураховував якісь побажання. Але якби намагався всім догодити, нічого не написав би. Я орієнтувався тільки на себе. 

- Відомо, що свого часу ви дуже болісно відреагували на подробиці, вихлюпнуті Мариною Владі в її книжці «Володимир, або Перерваний політ». Причому не ваша мама цю книжку критикувала, а саме ви... 

- Так, я навіть до суду хотів подати на Владі, але мама заспокоювала. Вона взагалі не та людина, яка висуватиме претензії або на щось скаржитиметься. 

А як вона відреагувала на появу Марини Владі в житті батька? Адже насправді не батько від нас пішов, а моя мама взяла нас - і пішла. І більше ми ніколи до нього не поверталися. 

Вона просто зрозуміла: так буває, він покохав іншу жінку. Вона й інтерв'ю на цю тему не дає. 

А про книжку Марини Владі мама свого часу сказала: «Вона необ'єктивна». 

Так і Толстой казав: «Я необ'єктивний - і тим пишаюся». Моя мама дуже мудра людина. Це я колись психонув, коли прочитав перший переклад, і це при тому, що він був дуже пом'якшений. Юлія Абдулова розуміла, що є моменти, які краще обійти. 

- Можете пригадати власне найяскравіше враження від спілкування з батьком? 

 - Не люблю згадувати. Як на мене, найбридкіший жанр - це мемуари. Бо люди, які їх пишуть, передусім згадують не про те, про кого пишуть, а розповідають про себе. 

Я не люблю читати таке. І не хотів би вподібнюватися тому, що осуджую сам. Тому у фільмі я вважав за краще взяти відсторонену від мене історію Всеволода Абдулова. 

- Яке почуття - вже сьогодні - у вас до батька?

- Він був і є моїм батьком. Він пішов із життя, коли йому було лише сорок два... Мені вже сорок вісім... А відчуття таке - коли дивлюся на фотографії чи бачу його на екрані, - що він набагато старший за мене, хоча я вже старший за нього. Інші відчуття, повірте, такі самі, як і в усіх дітей. Брав на руки, десь дав ляпанця, а одного разу добряче дісталося, коли я поліз на дерево. Просто не люблю згадувати. 

Якщо комусь радити щось почитати про Висоцького, то найреальніші спогади, на мою думку, - щоденники Валерія Золотухіна. Це опис батька, що найбільш співзвучний з моїми відчуттями. І нехай це банально, але найоб'єктивніше бачення образу Висоцького - це те, в чому він себе сам проявляв: його щоденники, вірші, пісні. Дуже складно писати про когось. Усі письменники, починаючи з Гомера, все одно пишуть про себе. 

- Тоді признайтеся, як багато привнесли в сценарій «відсебеньок»?

 - Звісно, це історія, заснована на реальних подіях, яка мене схвилювала, здалася важливою. Але це не документальне кіно, а художнє. Це моя фантазія, а не чиясь. Я ж син від батька свого. Відомо, що коли в нього запитували: «Чому пишете про війну, хоча не воювали, або про альпіністів, хоча ніколи альпіністом не були?» (до того ж батько боявся висоти, в нього в голові паморочилося), він відповідав, як відповів би багато хто, що в художній творчості правди відсотків десять, решта - фантазія, вимисел. Без цього немає творчості. 

Це різні речі: саме життя й погляд на нього. Адже може бути зовсім різне бачення однієї й тієї ж події. 

Коли батька не стало, дуже близькі батькові люди, не тільки Сєва Абдулов, багато розмовляли зі мною. Були чесні й відверті. Мене переповнювали їхні спогади й почуття. Тож це не виключно «моє» відчуття батька. Воно виникло й під впливом їхніх розповідей. Кажуть, він був сміхотливим, веселим, деколи безшабашним. І я пам'ятаю його таким. Тепер мені багато хто закидає, що я зробив його похмурим. Але ж треба розуміти - люди змінюються в силу різних обставин. У картині показано інший, руйнівний, останній період батькового життя.

- Друзі Володимира Семеновича не відвернулися від вас після прем'єри? 

- А чого їм відвертатися? Хто хотів, той відвернувся давним-давно... А хто хотів, той залишився. Я, звичайно, розумію, що їм непросто дивитися цей фільм. Я запросив на прем'єру друзів Висоцького. Зібралися після перегляду. Всі мовчали. Було видно, що фільм їх схвилював. Але відчувалося, що багато з чим вони не згодні. Вони не хотіли говорити, не хотіли засмучувати. Це нормально. 

Вадим Туманов сказав за всіх: «Хлопці, це не наше кіно!». Але були й ті, хто подякував. Мені була дуже важлива оцінка П'єра Оссейна, середнього сина Марини Владі. Він подивився картину й прийняв її. Зробив якісь зауваження. Але мені були дорогі його слова: «Так, він такий...». Хоча багато хто чекав зовсім іншого фільму. 

- Вам від самого початку ставили завдання зробити фільм для «іншого» покоління? Для тих, хто в кінотеатрі споживає спочатку поп-корн, а вже потім, можливо, саму історію...

 - Так, на сьогодні це найкасовіший фільм. І ми ставили перед собою саме таке завдання. У нас була можливість зробити арт-хаузну картину, яка мало кому буде потрібна. Але ми знали, що Висоцького люблять, що він популярний серед безлічі людей. І ми хотіли зробити картину «для всіх». Не для себе, не для внутрішнього користування, не фестивальну, а для народу. Бо для тих, хто розмовляє російською мовою, - це кумир і народний герой. 

Не можна було, не було сенсу робити картину без орієнтації на масовість. Вона мала бути касовою. Інша річ, що вона сама по собі дорога. Стрічку зроблено за чималі гроші, а прокат її поки що тільки покрив наші витрати. Прибуток є, але не відчутний. Успішний прокат, зокрема й в Україні, потішив. Картина не робилася заради прибутку. Але ми розраховували на успішність.

- Фільм у прокаті на теренах колишнього Союзу й постсоціалістичних країн? 

- Узяли в прокат Чехія, Голландія, Німеччина, Австрія. Перекладали німецькою. Я їздив представляти картину й довідався, що фірма-прокатник, яка купила на неї права (з німецьким перекладом і дубляжем) зробила 70 копій! Це чимало й доволі дорого. Англійською субтитрували 25- 30, решту, оскільки цим займалася німецька компанія, дублювали німецькі актори.

- Безруков у цьому проекті - ваше рішення? Як ви відреагували на його спробу зіграти Висоцького?

- Спокійно. Це не було продуманим піар-ходом. Ми не дурніші за кінокритиків і розуміли: Сергій у ролі Висоцького спричинить великий негатив. Бо він уже грав Єсеніна, Пушкіна, Ієшуа та ін. 

Є такий анекдот: Безруков помирає, і небеса в цілковитому сум'ятті, куди його відправити... Вибігає Пушкін: «Залишіть, він мій!». Із ним сперечається Єсенін. Аж тут розсуваються хмари: «Не чіпайте його! Я заберу його до себе!», оскільки він зіграв образ Христа. 

Ми це розуміли. І не хотіли, щоб нас осуджували. І Безруков серед інших добре пройшов проби на роль. Причому проби тривали кілька місяців. І він пробувався поряд з іншими (повірте, зовсім непоганими) акторами. Спочатку ми не хотіли прізвище Безрукова афішувати. І він був згоден на це. Але потім, коли вже пішов матеріал... Люди дивилися не на гру, а оцінювали грим. А цього не хотілося. Адже сенс у тому, щоб оцінили образ, а не акторський піт і старання. 

Було прикро, коли показували якісь уривки й запитували, який епізод кому сподобався, люди гралися в гру: схожий - не схожий. І те, що недавно оголосили Безрукова як виконавця ролі Висоцького, - не моє рішення. Це рішення наших продюсерів Ернста і Максимова. Вони вирішили: треба сказати. Я теж почувався перед Сергієм ніяково. У тому розумінні, що це велика його робота, з якою він упорався... 

Любов Журавльова, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://dt.ua