Учора в українському прокаті стартувала стрічка «Владимир Высоцкий. Спасибо, что живой». Утім, фільм викликав чималий ажіотаж та обговорення у пресі ще до виходу у прокат, відразу після допрем'єрного показу. Причому відгуки полярні - від абсолютного схвалення до абсолютної критики. І не дивно. Володимир Висоцький належить до тих росіян, які у період застою і стагнації системи, що, відчуваючи майбутній колапс, нищила все живе навколо, своєю творчістю кидали їй виклик. Навряд чи ці люди були близькими до ідеального образу борців зі злом, швидше просто не могли жити в атмосфері несвободи. Людина-антисистема - саме так говорять про барда.

Зняти фільм про Володимира Висоцького - це апріорі складне завдання. Навіть (чи особливо?) якщо автор ідеї фільму та сценарію - син співака Нікіта Висоцький. Складно не спотворити особистість, не спростити її, не применшити масштаб і водночас не запропонувати глядачам бронзового ідола замість живої людини. До речі, частина критиків закидає творчій групі стрічки, що їх Висоцький вийшов «пластмасовий», попри те, що у фільмі використаний спеціальний грим (це зробило Сергія Безрукова, який грав головного героя, дуже схожим на барда) і озвучував його син Нікіта.

За дві години часу - саме стільки триває фільм - глядачеві пропонують п'ять днів із життя співака під час гастролей в Узбекистані за рік до смерті. За ці дні Висоцький проходить випробовування славою, визнанням, грошима, наркотиками і клінічною смертю. Для авторів фільму (до речі, режисував стрічку Петро Буслов, а продюсували Анатолій Максимов, Костянтин Ернст та генеральний директор «1+1» Олександр Ткаченко), як розповідає «Детектор медіа», принциповою була достовірність образу Володимира Висоцького. Саме тому не приховували від поціновувачів творчості барда його сколоті шприцами руки та вибухи гніву. Утім, тут постає не менш принципове запитання - чи лише у цьому полягає достовірність образу такої фігури як Висоцький?

Неможливо відчути Висоцького, не розуміючи природу самого Радянського Союзу. Адже хоч бард і система - антагоністи за своєю суттю, вони багато в чому зумовлюють один одного. Фону, тобто реаліям тодішнього СРСР, творча група теж нібито приділила чимало уваги. Атмосферу тих часів відтворювали за допомогою раритетних об'єктивів, які закріплювали на сучасних камерах - недарма бюджет стрічки 12 мільйонів доларів. У результаті погляд на Радянський Союз вийшов справді як крізь окуляри (причому рожеві!): величні пейзажі, могутня країна, що готується до Олімпіади, без жодного натяку на розпад.

- Наша ідея полягала у тому, щоб відобразити всю міць, всю красу, цю епоху розквіту радянської державності... Ми любили цю епоху, ми нею насолоджувалися... І я, і режисер Петя Буслов. Ми зрозуміли, яка це була країна. СРСР не боявся нічого. Ми були просто неймовірними, - сказав в інтерв'ю журналу «Фокус» оператор стрічки Ігор Гринянкін.

Хоча кінокритик Алік Шпилюк у коментарі «Дню» наголошує, що у фільмі немає надмірної поетизації радянської епохи, а головна його принада - це взагалі глобальна історія протистояння митця і суспільства, репліка оператора наштовхує на думку, що творча група навіть не намагалася бути правдивою чи хоч би глибоко розібратися у темі. Хіба можливо взагалі, знімаючи фільм про митця, закохатися в епоху, яку він нещадно критикував, яка не випускала його на екрани, єдиним офіційним повідомленням про чию смерть стало скромне оголошення над вікном театральної каси?

Сучасна Росія, як і Україна, не розуміє не лише Висоцького. Непрочитаний Солженіцин. Неосмислений Сахаров. Ними ніби пишаються, але їх думки так і не взяті на озброєння. Припускаємо, що новостворений фільм розумінню особистості барда теж не сприятиме. Кажуть, що після смерті митці залишаються живими тому, що суспільство живить себе їхніми ідеями. То чи справді Висоцький живий?

Вікторія Скуба, «День»

Фото - «День»