Джеймс Мейс, 1994 р.

Джеймс Мейс фізично жив у двох епохах. Більшу частину відведеного йому віку — в Америці, де народився, здобув блискучу освіту, став видатним дослідником і громадським діячем, пережив свій зоряний час і зазнав прикрої невдачі. А останні понад десять років — в Україні, яку безкорисливо любив, хоча, якщо по правді, без взаємності. 

Ці дві віхи життя Мейса були лише тлом, на якому розгорталася його діяльність дослідника історії України, про існування котрої він дізнався лише в дорослому віці. 

Відданий служитель музи Кліо, Джеймс поринав в інші епохи. Як американець, у жилах якого текла кров черокі, він не міг забути трагедії, що пережив його народ у першій половині ХІХ століття. Відкриття на його землях покладів «диявольського металу» і спричинена цим золота лихоманка прискорили примусове переселення. Тоді, в супроводі солдатів, озброєних блідолицих народних ополченців, черокі пройшли «Дорогою сліз» з південно-східних штатів на Захід, умираючи від голоду й хвороб. На страдницькому шляху завдовжки 800 миль загинули тисячі виселенців. До штату Оклахома, де народився Джеймс Мейс, дісталися лише вісім тисяч його кревних предків…

Коли через багато років хлопець із провінційного містечка навчатиметься в аспірантурі Мічиганського університету, його вразить трагедія велетенського масштабу, що майже через століття спіткала інший народ. З вуст свого наукового керівника — професора історії Романа Шпорлюка він почує драматичну розповідь про Великий голод в Україні, жертвами якого стали мільйони селян. Робота над докторською дисертацією «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у радянській Україні, 1918—1933», яку він саме завершував, упритул наблизила молодого науковця до осмислення цього злочину, скоєного сталінським режимом.

Драматична тема набирала актуальності. На початку 80-х років минулого століття у США відбувся різкий поворот у бік консерватизму. Прагнення діаспори домогтися історичної правди вписувалося у проголошену в розпал холодної війни Рональдом Рейганом доктрину боротьби проти «імперії зла». Тодішня активність української громади набагато перевершувала її питому демографічну вагу в мультиетнічному американському середовищі. На політичну арену виходило нове, освічене, покоління українських американців, що інтегрувалося в суспільство, проте не втратило духовних зв’язків із батьківщиною своїх предків. Тим часом створений при Гарвардському університеті Інститут українських студій відходив від суто академічної діяльності, зосередившись на дослідженні актуальних проблем сучасності. 

Цей історичний екскурс дає ключ до розуміння того, чому саме Джеймс Мейс став потрібною людиною у потрібний час. Радянологів і дослідників російської проблеми в Америці завжди було хоч греблю гати, а він виявився єдиним етнічним американцем, заглибленим у вивчення української тематики. Тодішній директор Інституту українських студій Омелян Пріцак розумів: для здійснення гарвардського проекту потрібен компетентний дослідник без українського етнічного коріння, якого не можна було б запідозрити в упередженості. 

Йшлося передусім про написання фундаментальної книжки на тему забутої і знехтуваної світом національної трагедії українців. Та коли молодий, амбітний Джеймс прибув до Кембриджа, на нього чекала прикра несподіванка. З’ясувалося, що йому відводилася роль робочої конячки. Зі статусом асистента-професора він мав досліджувати тему, а книжку згодився написати кремленолог зі Стенфордського університету Роберт Конквест, ім’я якого було світовим брендом. «Жнива скорботи: радянська колективізація і терор голодом», що містили висновок про геноцидний характер Великого голоду в Україні, вийшли друком 1986 року і стали найпопулярнішим виданням, виданим будь-коли на українську тематику. У передмові Конквест відзначив «передусім важливе співробітництво з доктором Джеймсом Мейсом з Гарварда та його внесок у широке дослідження й докладне обговорення». 

Насправді Мейс був фактичним співавтором книжки. З першої її сторінки легко розпізнаєш емоційний стиль Джеймса (манера викладу фактів Конквестом стриманіша). У книжці є текстуальні збіги з розгорнутими тезами його статей. Та в будь-якому разі спільно вони зробили неоціненну справу, пробудивши у світі інтерес до українського питання.

Шлях до розкриття довго замовчуваної історичної правди проклав Джеймс Мейс. Саме він на Міжнародній конференції з голокосту і геноциду (Тель-Авів, 1982 р.) перший кваліфікував штучний голод в Україні, що «забрав від 5 до 7 мільйонів людських життів», як вид геноциду, метою якого було «знищення української нації як політичного фактора й суспільного організму». 

Та вінцем усього, що зробив задля української справи Джеймс Мейс, стала його діяльність у 1986—1990 рр. виконавчим директором конгресово-президентської Комісії з дослідження Голоду в Україні (її було сформовано після широкого вшанування діаспорою 50-х роковин національної трагедії). Мейс разом із мінімальним штатом працівників зробив майже неможливе. Звіт цієї комісії, написаний переважно ним самим і схвалений законодавцями з Капітолійського пагорба, що входили до її складу, містив ключовий висновок: «Йосиф Сталін та його оточення вчинили ґеноцид проти українців у 1932—1933 роках». Про його об’єктивність свідчить інший важливий висновок: «Американський уряд вчасно отримував достатньо інформації про голод, проте не зробив жодних кроків, які могли б поліпшити ситуацію. Натомість одразу після Голоду, в листопаді 1933 року, адміністрація США пішла на дипломатичне визнання радянського уряду».

Так було покладено початок міжнародному визнанню історичної правди. Це змусить керівництво Компартії України змінити ортодоксальну позицію, а також спонукатиме українських істориків, хоча й обачливо, стати на науковий шлях. А підготовлений на завершення гарвардського проекту за спеціальною постановою тритомник свідчень емігрантів з України, які пережили Голодомор, у людських долях відтворив анатомію злочину сталінського режиму.

Здавалося б, тепер перед науковцем-дослідником і громадським діячем мали відкритися широкі перспективи. Та все обернулося інакше. Маститі радянологи ще раніше силкувалися спростувати «ревізініоністську» концепцію Мейса і Конквеста. Їхнє русофільство та прагматичне прагнення зберегти за собою доступ до архівів СРСР неминуче оберталися українофобією, яка має глибоке коріння у західному суспільстві на ґрунті міфу про антисемітизм українців. Тепер доходило до того, що деякі представники академічного світу, в унісон із п’ятою колоною Кремля — комуністами, звинувачували Джеймса Мейса в тому, що той бере під захист «нацистських колаборантів». Відтак перед ним зачинилися двері університетських та інших науково-дослідних центрів.

За весь час перебування в Америці мені не довелося зустрітися з Дж.Мейсом. Але коли настав час нашого спілкування, ми доволі відверто обговорювали різні проблеми. Та, щоб не ятрити йому душі, я не торкався делікатної теми: чому йому в той драматичний час не знайшлося місця ані в Гарварді, ані в університетських центрах сусідньої Канади, де українська громада має неабияку вагу? Це запитання видається мені доречним, оскільки воно з категорії вічних бід українців — відсутності прагнення до консолідації та взаємної підтримки. Радше палестинець порозуміється з євреєм, а грек з турком, ніж українець з українцем (а Джеймс Мейс став за духом українцем у кращому розумінні цього етнічного поняття).

Лишилася нерозкритою й набагато заплутаніша загадка.

«Моє призначення (виконавчим директором комісії. — А.С.), — напише згодом Джеймс Мейс, — стало результатом великої політичної гри, в якій я не брав участі й багато чого не знаю. Але все ж таки я був присутній при цій грі. Відтак мав шанс особисто бачити, як українсько-американська громада — складова частка американського громадянського суспільства — впливала на американських політичних діячів. Так чи інакше, але я виставлявся хлопчиком для биття. І я ним таки став, але збагнув це, тільки приїхавши в Україну». 

Не в змозі перебороти обструкцію, влаштовану йому в Америці потужними антиукраїнськими силами, Джеймс Мейс 1993 року, після попередніх відвідин, переїздить в Україну. Він переконаний, що на новій Батьківщині знадобляться його знання і досвід, що нарешті матиме можливість довести до кінця справу свого життя.

Існує міф, нібито Україна стала для нього «землею обітованою». До цього доклали руку деякі автори спогадів, опубліковані під час Помаранчевої революції, коли на щит було піднято тему Голодомору, а отже, й постать її найвидатнішого дослідника. Особливо відзначилися ті, хто, маючи свого часу владу, проявили повну байдужість до долі Мейса. 

Нетиповий американець, повністю заглиблений у дослідницький пошук і байдужий до буденного життя, мріяв тільки про улюблену роботу. Та жорстка реальність швидко розвіяла ілюзії Джеймса. І влада, і суспільство декларативно незалежної України (за поодинокими винятками) нічим не посприяли його прагненню допомогти духовному відродженню нації. 

Видатному представникові американської гуманітарної науки довелося починати з того, що оббивати в Києві пороги науково-дослідних установ у пошуках роботи. Вакансії для нього не було. Колишні дослідники історії КПРС, викладачі діамату хутко перекваліфікувалися в істориків і політологів. Так само швидко мінялися вивіски, хоча сутність їх лишалася незмінною. Інститут історії партії при ЦК КПУ було перейменовано в Інститут національних відносин і політології НАН України (теперішній Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Кураса). Тут американському історику і політологу вдалося влаштуватися на посаду наукового співробітника-спостерігача. «Я отримав доступ до колишнього спецхрану заборонених книжок та партійного архіву, — згадує Джеймс Мейс в автобіографічній статті «Факти і цінності: мій інтелектуальний пошук». — Але, зрештою, не витримав атмосфери, в якій кожен знав, де були документи, однак нікого не цікавило як їх самостійно проаналізувати». Стара марксистська доктрина ще не вивітрилася з голів науковців пострадянської доби, а нова ще навіть не жевріла. 

Неважко уявити, із чим він стикався на кожному кроці, якою гнітючою була постійна залежність від сірих постатей. Мейс шукав для себе «віддушину», примірявся, до чого б докласти свій фаховий ресурс. Маючи багатий досвід у написанні аналітичних статей для часопису Problems of Communism, інших поважних західних видань, він став заступником шеф-редактора популярного в той час часопису «Політична думка», готуючи його англомовне видання. Водночас Мейс домігся посади професора політології у Києво-Могилянській академії. (До речі, спочатку йому настирливо пропонували посаду ординарного професора англійської мови.) Тут, у відродженому славетному навчальному закладі, він виховував покоління нової української еліти, на яке покладав великі надії. А ще, як написано в резюме про нього, працював, «консультантом і колумністом», а фактично редактором англомовного видання газети «День» (The Day).

Як для людини пересічної чи з невеликим хистом таку біографію можна було б вважати більш ніж пристойною. Та для концептуально мислячої особистості масштабу доктора Мейса то був певний інтелектуальний присмерк, в якому винен не він, а обставини життя, що склалися для нього в Україні. Зоряний час — подібний до того, який він пережив в Америці, так і не засяє для нього на берегах Дніпра. 

Влада не піддавала Мейса, як це було в радянські часи, анафемі, однак і не шанувала належно. 50-річний ювілей дослідника пройшов у київському Будинку вчителя більш ніж скромно. Щоправда, він отримав привітання від Леоніда Кучми — набір трафаретних фраз із побажаннями здоров’я і нових успіхів. Джордж Буш-молодший вручить його духовному соратнику Роберту Конквесту найвищу нагороду — президентську Медаль свободи. А невже Джеймс Мейс мав менші заслуги перед Україною, ніж Конквест перед Америкою? Проте за життя він отримав одну-єдину відзнаку — Першого лицаря України, якою його вшанувала організація «Жіноча громада». 

Та не задля слави вічний трудоголік працював з американською методичністю: писав полемічні наукові статті, в яких доводив українським дослідникам, що в злочині, скоєному сталінським режимом, вони перебільшують роль економічного чинника і недооцінюють головного — національного. Як визнаний у світі провідний експерт з Голодомору, до того ж англомовний, Мейс був головним речником України на міжнародній арені. 2003 року, вже тяжко хворий, він здійснив поїздки до США (виступав у штаб-квартирі ООН, на міжнародних конференціях у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, в Міжнародному торговельному центрі ім. Рональда Рейгана у Вашингтоні), до Франції, де виступав у Сорбонні, до Італії, де взяв участь у міжнародному симпозіумі в м. Віченці. Історики, присутні на цих форумах, відзначали, що Мейс незмінно був у центрі уваги. 

З власних вражень пам’ятаю інше: того ж таки 2003 року, після кількох складних операцій, які ледь не звели його в могилу, Джеймс, усупереч умовлянням лікарів і рідних, з’явився у Верховній Раді під час слухань про Голодомор. На противагу галасливому П.Симоненкові, який, виправдовуючи більшовицький злочин, намагався довести, що чорне — це біле, Джеймс говорив спокійно й переконливо. Він звернувся до нардепів із закликом спромогтися хоча б через чверть століття на те, що зробила у Вашингтоні конгресово-президентська Комісія з дослідження Голоду в Україні. 

Джеймс не дожив до того часу, коли його концепція голодомору-геноциду стала об’єктом нових драматичних перипетій в українському суспільстві — часткового прогресу й наступного, майже неймовірного, відкоту. Я маю на увазі ухвалення 2006 року у Верховній Раді мінімальною більшістю голосів закону про Голодомор, де цей злочин сталінського режиму кваліфікується як геноцид українського народу, і публічне порушення його на догоду Кремлю президентом Януковичем, котрий у квітні 2010 року у Страсбурзі по суті зрікся національної пам’яті. 

Однак цей політичний кульбіт аж ніяк не випадковий, якщо аналізувати «українську» політику не з погляду національних інтересів і тверезого глузду, а крізь призму концепції постгеноцидного суспільства. Всупереч деяким твердженням, Джеймс Мейс не зміг з об’єктивах причин розробити її докладно. Та глибинне осмислення ним української історії дає ключ до розуміння причин яскравого спалаху Помаранчевої революції, її зради й теперішнього драматичного регресивного повороту, ймовірність якого він, власне, й передбачив. 

«1991 року, — писав Мейс, — ми всі зробили фундаментальну, хоча і несвідому помилку, коли думали, що постала нова незалежна держава. Сьогодні очевидно, що це було унезалежнення передіснуючої залежної держави. Фактично ті самі люди продовжували працювати так само, і подальший розвиток залежав саме від цього. Посткомуністична Україна сьогодні вже не просто неузалежнена УРСР. Але в суб’єктивному сенсі — коли громадяни мають спільні національні цінності, спільне розуміння, хто вони є, — ще немає української України в тому сенсі, що Польща є польською, а Чехія — чеською».

Понад десятиліття тому, за критеріями «етнополітичної лояльності», він навів такий «розподіл» українського суспільства: 20—25% — «совків», приблизно стільки ж щирих українців, які мають до України почуття, подібні до тих, що їх мають більшість французів — до Франції або ж більшість поляків — до Польщі, а решта населення — без будь-якої етнополітичної самоідентифікації. 

Якщо судити за реакцією на антиукраїнські акції влади, то становище в цій царині навряд чи істотно змінилося. Однак тільки тоді, передрікав видатний дослідник, як народ України усвідомить усе багатство спадщини свого минулого, культури, історії, усього, з чого, власне, й постала така держава, як Україна, і такий народ, як українці, тільки тоді Україна буде спроможна ступити на шлях, від якого вона була відірвана репресіями, голодоморами, нещадним економічним, політичним, культурним варварством, аналогів якому важко знайти в історії світової цивілізації. 

Начерки концепції постгеноцидного суспільства, як і глибинне розуміння декларативності незалежності України, стали останнім внеском Джеймса Мейса в україністику. 

На жаль, мрія, задля якої він приїхав в Україну, — створення Національного інституту дослідження геноциду, попри всі його зусилля, не здійснилася. Теперішній підпорядкований уряду так званий Український інститут національної пам’яті не має жодного стосунку до закладу, що його доктор Мейс задумував як «інтелектуальне знаряддя» українців у боротьбі за свої права. 

За весь час спілкування з Джеймсом в Україні, де я з ним познайомився, у відповідь на вітання «Як справи?» він ніколи ні на що не нарікав, як це в нас заведено, а незмінно відповідав: «Добре» або «Дуже добре». Втім, з того, з яким виразом обличчя він це казав, неважко було здогадатися, як почувався насправді. Мейса мучило те, що його статті, перш ніж з’явитися на шпальтах ЗМІ, місяцями лежали в редакціях, а деякі відразу потрапляли в кошик. Його дратувало те, що деякі журналісти — не з політичних міркувань, а тому, що просто були не в темі, — ставили йому безглузді запитання. (Образливу критику червоних під час телевізійного виступу і зі шпальт «Комуніста України» він сприймав як належне, бо інакше не могло й бути.) Він ніяк не міг збагнути, чому українські журналісти проявили повну байдужість і не наслідували його приклад підтримати діаспору в намаганнях позбавити премії Пулітцера горезвісного Волтера Дюранті.

 

* * *

…Пам’ятаю, 3 травня дружина Мейса Наталя Дзюбенко повідомила мені телефоном трагічну звістку: «Помер Джиммі…». 

У зв’язку з його кончиною широкий загал, певно, вперше дізнався про Мейса. Тоді деякі телеканали присвятили йому короткі сюжети. Та майже нікому не відомі обставини його смерті й похорону. Якби хвороба спіткала його в Америці, то, ймовірно, він не пішов би так рано з життя. В Україні ж не тільки важко жити, а й умирати. Виникла ситуація з фільму жахів, коли земля, в якій він заповів себе поховати, немов не приймала його. Тільки за які гріхи? У той час в Україні тривали нескінченні травневі свята. Усі офіційні установи були наглухо зачинені. Нікуди ані додзвонитися, ані достукатися. За домашнім телефонним номером вдалося зв’язатися із заступником голови НРУ Куйбідою, а тому — з помічником київського міського голови Семенцем. Невдовзі на роботі з’явився Олександр Омельченко і підписав клопотання від першого віце-президента НаУКМА М.Брика про виділення місця під поховання на Байковому кладовищі професору «Могилянки», який «зробив великий внесок в українську та світову історичну науку». 

Вважаю за потрібне додати цей штрих. Ті, кого я назвав, проявили людську чуйність, не притаманну сучасній бюрократії в Україні. А де були ті, котрі у споминах про Джеймса Мейса на всі лади розписують свою повагу й любов до нього, вихваляючи самих себе? 

Під час громадянської панахиди у київському Будинку вчителя тодішній кандидат на найвищу посаду від опозиції Віктор Ющенко присягнувся над труною Джеймса Мейса: якщо стане президентом, то першим відзначить званням Героя України саме його. Та невдовзі з’ясувалася справжня ціна обіцянок «месії». Тільки наприкінці першого року перебування при владі (до того ж після публічного звернення до нього через «Україну молоду») Ющенко нагородив Джеймса Мейса орденом князя Ярослава Мудрого ІІ ступеня. Дивно, та тією ж нагородою він відзначив київського мера Черновецького «за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення» та генпрокурора Потебенька «за визначний особистий внесок у розбудову правової держави, зміцнення законності та правопорядку». Поставити в один ряд з великим Правдолюбом і Патріотом України цих чиновників — хто б іще міг до такого додуматися? 

Навздогін було оприлюднено розпорядження президента з довгим переліком «заходів». Ішлося про проектування та спорудження пам’ятника Джеймсу Мейсу до 55-ї річниці від дня його народження, про видання разом з НАНУ його наукових і публіцистичних праць, найменування чи перейменування на його честь однієї з київських вулиць, встановлення меморіальної дошки на будинку, в якому він мешкав, та про «вивчення питання» Міністерством культури та туризму щодо створення документального телефільму про життя і діяльність Джеймса Мейса. Де ж той пам’ятник, коли не встановлено навіть меморіальної дошки? А якщо частка духовної спадщини Джеймса Мейса й вийшла друком, то це не має стосунку до розпорядження колишнього господаря Банкової. Чотиритомник «Великий голод в Україні», що містить проект Усної історії та Звіт Комісії з дослідження Голоду в Україні Конгресу США, був виданий до 75-х роковин національної трагедії Видавничим домом «Києво-Могилянська академія» за сприяння посольства США в Україні. 

Тільки через чверть століття мені вдалося опублікувати в «Українському історичному журналі» переклад однієї зі згаданих ключових розвідок Джеймса Мейса «Штучний голод 1933 року в радянській Україні: що сталося й коли?». Тим часом величезний англомовний масив його публікацій лишається недоступним українському читачеві. 

Натомість у бібліографічному списку книжки «Голод 1932—1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (Наукова думка. — Київ, 2003) подано 31 посилання на публікації заступника директора інституту історії України НАНУ Станіслава Кульчицького і лише чотири — на наукові розробки Мейса. В 11-му томі академічного видання «Україна крізь віки», що містить розділ «Великий перелом» про колективізацію та пов’язаний з нею голодомор-геноцид, годі шукати бодай одне посилання на наукові праці доктора Мейса. 

Іноді натрапляю на повідомлення про круглі столи, присвячені Джеймсу Мейсу. І мимоволі згадую його слова про «броунівський рух», що відбувається у вузькому середовищі і не прокладає собі широкого русла. Одні й ті самі обличчя, одні й ті самі сентенції, одні й ті самі фрази, заяложені як мідяки. На всьому— печать безвиході й приреченості. Коли ж прочитав на сайті «Історичної правди» про молоду дослідницю Олесю Стасюк, яка проаналізувала деформацію традиційної культури українців у 20—30-х роках минулого століття, і про те, що школу політичної аналітики «Могилянки» очолив Ростислав Павленко, котрого Джеймс Мейс називав своїм найздібнішим студентом, у серці зажевріла надія. Таким, як вони, випала місія осмислити нерозривний взаємозв’язок між минулим, теперішнім і майбутнім України, допомогти їй вирватися з тенет постгеноцидного суспільства. 

Саме про це й мріяв незабутній Джеймс Мейс.