Нагадаємо: Закон України «Про кінематографію» набув чинності ще 1998 року. Останні зміни внесено 2010-го (щодо підтримки виробництва національних фільмів) і 2011-го (щодо порядку видачі державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів). 

Виробників національного кіно звільнено від плати за земельні ділянки, які забезпечують національне кіновиробництво. Окрім того, до 1 січня 2016 року від ПДВ звільнено всі роботи з виробництва національних фільмів, їх показ, а також дублювання іноземного кіно українською мовою. 

У змінах ідеться і про звільнення від податків спонсорів, які вкладають кошти у виробництво національних фільмів…

Але де ж воно, те стабільне національне «кіностворення»? 

25 січня 2012 року кінопродюсери, дистриб’ютори, представники прокатних мереж (Film.ua, «Лінія—Кіно», Arthouse Traffic, «Кіноманія»… — загалом 12) започаткували громадську організацію «Українська Кіно-Асоціація». Мета —підтримка національної кіногалузі — розробка нового законопроекту «Про кінематограф» і «Концепції Державної програми розвитку національної кіноіндустрії на 2012—2017 роки». 

Виникають сумніви: чи варто розцінювати розробку нової редакції закону як завдання нагальне, а поняття «кінематографісти» і «кіновиробники» тотожними? Адже, очевидно, що процесом «виробництва» нових законодавчих норм має опікуватися Державне агентство України з питань кіно (центральний орган виконавчої влади), а не громадські організації.

— Чого бракує чинному Закону «Про кінематографію»? Не досить чітко подано визначення… Наприклад, «національний фільм». (Чинний закон, стаття 3, з урахуванням змін: «національний фільм — створений суб’єктами кінематографії України фільм, виробництво якого здійснено в Україні та авторське право чи право власності на який повністю або частково належить суб’єктам кінематографії України, а також основна (базова) версія мовної частини звукового ряду якого створена українською мовою». — DT.UA.) Маємо «прив’язку» до мови; та чи була б національною, скажімо, стрічка українського режисера з українськими акторами, яка йшла б англійською у Великобританії? Мабуть, така картина стала б уособленням головної перемоги українського кіно, його міжнародного визнання. В Європі, щоб потрапити в категорію «національний», фільм має набрати певну кількість балів. 

 

Зміни 2010 року — життєздатні. Однак не все «спрацювало». Положення про спеціальний фонд слід допрацювати. 

У законі зразка 1998-го немає понять «цифровий ключ», «цифрова фільмокопія». І це тоді, коли мало не половина фільмів виходить у прокат на цифрових носіях. (Чинний закон, стаття 3: «фільмокопія — примірник фільму, виготовлений із застосуванням вихідних матеріалів фільму». — DT.UA) 

Нині кіновиробник, отримавши державне фінансування, мусить здати фільм на плівці, а не «в цифрі». 

Роботу над законопроектом ми розпочали ще близько двох років тому: під час круглих столів, консультацій за участі Держкіно, активних кіновиробників, представників Верховної Ради. Нині кіноасоціація — партнер Держкіно у розробці нової редакції. Ми зустрічалися з Віктором Януковичем (молодшим); народний депутат виявив бажання працювати в цьому напрямі. Плануємо, що нову редакцію у Верховній Раді зареєструє саме Віктор Вікторович; докладатимемо належних зусиль, аби Рада прийняла закон упродовж теперішньої, десятої, сесії. 

* * *

— Наздоганяти й переганяти нам нікого не потрібно. Ми ж не в квача граємо! Та й кого наздоганяти? Голлівуд із його віковою історією та мільярдною англомовною аудиторією й бюджетами чи російський кінематограф з понад сотнею мільйонів російськомовних глядачів і величезними бюджетами в індустрії? 

Нам потрібно  знайти своє місце у світовому кінопроцесі. І приклади таких успішних моделей кінематографії вже є — Польща, Угорщина, Румунія. 

Наприклад,  поляки, поставивши   мету  реформувати кіногалузь, взяли за основу французьку модель. Врахували всі недоробки   й адаптували під себе. Нам ніщо не заважає провести реформи, спираючись на досвід європейських країн. 

— На мій погляд, користь може бути від будь-якої організації, якщо вона чітко розуміє свою місію, мету  й завдання; якщо до її складу входять професійні менеджери та  експерти ринку, які якісно виконують свою роботу. 

І чим  більше буде асоціацій, фундацій, гільдій та спілок, які захищатимуть  і  обстоюватимуть не голослівно, а конкретно  інтереси кожного сегмента галузі, тим більше шансів зрушити нашу кіноіндустрію з мертвої точки. 

А  що  стосується  нової кіноасоціації, до якої ввійшли ключові менеджери кіно, тобто не теоретики, а практики, –  ці шанси тільки збільшуються.

— Невідкладною метою й завданням цього закону має бути чітка й конструктивна регламентація відносин держави з усіма складовими кіноіндустрії: освітою, виробництвом, прокатом тощо. Коло питань, які вимагають уваги, таке велике, що в одному інтерв’ю їх навіть не перерахувати. Стратегія розвитку польського кіно, наприклад, — це 500-сторінковий документ. Більше того, від державних структур кінематографістам потрібні не тільки гроші. Діалог із владою — неминуча форма існування індустріального мистецтва. 

— Віктор Янукович не тільки анонсував готовність брати участь у процесах реформування кіногалузі, а вже зробив низку предметних кроків назустріч індустрії. За його сприяння (як народного депутата) було збільшено бюджет на кінематографію. Відбулися ретроспектива і ювілейний вечір Богдана Ступки, видання книжки «Магія любові», творчий вечір пам’яті Івана Миколайчука. 

Якісна взаємодія кіноіндустрії з бізнес-структурами й державною владою — пріоритетне завдання вітчизняного кіноспівтовариства. Треба допомогти потенційним інвесторам розібратися в специфіці кіногалузі, зрозуміти ключові тенденції й вектори розвитку. 

А приплив інвестицій, своєю чергою, допоможе стати цьому ринку більш прозорим і цивілізованим. Тому участь у форматуванні кіноіндустрії такого парламентарія, як Віктор Янукович, допоможе поглянути на вітчизняний кінематограф як на бізнес, культуру й політику — комплексно. 

— Ключова проблема — відсутність конкурентоспроможної галузі, де основним і найважливішим питанням я б назвав кризу кадрів, які потрібні як державі, так і ринку. Бо гроші, як і ідеї потрібно якісно й професійно адмініструвати, а також уміти відповідати за кінцевий результат.

* * *

— Найближчим часом нова кіноасоціація спільно з профільними навчальними закладами налагодить «швидку кінематографічну допомогу»: проводитимемо майстер-класи, організовуватимемо стажування студентів на студіях.

Нещодавно намагався придбати фільми Олександра Довженка: не вдалося! Що ж казати про німі й ті, які ще не переведено «в цифру», картини? Якщо нині навіть кіноасоціації від цього потерпають, то пересічний глядач — і поготів. Хотілося б спільно з державою надати йому доступ до архіву української класики (на єдиному порталі; за символічну плату). 

Окрім того, спільно з Держкіно розробляємо «Концепцію Державної програми розвитку національної кіноіндустрії на 2012—2017 роки». 

Нині в роботі кіноасоціації беруть участь близько 80 відсотків гравців ринку. Плануємо задіяти всі 100. 

 — У нас різні завдання. Із Сергієм Васильовичем Тримбачем спілкуюся (відвідував його лекції, опановуючи фах «Режисура кіно і телебачення» в Університеті культури і мистецтв).

Кіноасоціація об’єднала гравців ринку (тих, хто й без державної підтримки знімає і зніматиме). Втім, ми відкриті до співпраці.

* * *

— Слабке місце чинного закону — розповсюдження фільмів в Інтернеті… Коли стрічка перебуває на файлообміннику чи сайті (де її продають, надають користувачам можливість онлайн-переглядів), то це, вважаю, має означати, що власники сайта отримали, як належить дистриб’юторам, прокатне посвідчення. А ми що маємо? Люди здивовано запитують: навіщо в Інтернеті прокатне посвідчення? Але ж, у кожному разі, йдеться про розповсюдження і демонстрування фільму. Зрештою, кошти, витрачені на кіновиробництво, мають повертатися, інакше за що тоді знімати кіно?

— Нині ж кінотеатри, телеканали, розповсюджувачі DVD-кінопродукції дотримуються норм закону (наприклад, надають фільми відповідній комісії, аби та перевірила їхню продукцію «на предмет моралі»). Вважаєте, в Інтернеті немає цензури. Є! Та, яка «за гроші». Скажімо, продюсер чи режисер звертається до спеціалізованої фірми: «Мені на місяць-два потрібен чистий простір Інтернету; хочу, щоб моя стрічка не з’являлася на «піратських» сайтах, файлообмінниках». Офіційно оплачує таку послугу й упродовж зазначеного часового відтинку сам продає свій фільм. Компанії із захисту контенту — різні; інші, зокрема, унеможливлять копіювання (або перенесення) вашої картини в мережі. Інтернет-простір набагато легше контролювати, ніж, наприклад, покази в тих віддалених кінотеатрах, у яких залишилася якась неврахована копія стрічки. 

— Розвиток кінотеатральної мережі в Україні — наріжний камінь. У Росії — близько 2500 залів. Щоб досягти такого рівня, мусимо мати близько 800. Тоді можна говорити бодай про якусь рентабельність українського фільму в прокаті. Якби картину «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» було продемонстровано в 150—300 залах, вона окупила б себе. Втім…

— У координації й консолідації зусиль: Держкіно, продюсерів… Нинішніх виробників, продюсерів сформував ринок. Однак слід вшановувати і попереднє, і теперішнє кіно. Асоціація продюсерів України — учасник кіноаціації (процедура входження потребує часу: маємо зібрати з’їзд). Невирішені питання є: наприклад, дизайнери зі спецефектів і комп’ютерної графіки не мають ані профспілки, ані об’єднання; їх навіть не визнають авторами, хоча вони, фактично, «малюють» стрічку. Гадаю, на майданчику кіноасоціації доцільно порушити цю проблему. 

* * *

 — Як і будь-який, Закон «Про кінематографію», звісно, треба поліпшити. З огляду ж на те, що Верховна Рада взяла «соцзобов’язання» «пропустити» до перевиборів 850 законів, важко спрогнозувати, коли набуде чинності нова редакція?

2010-го за сприяння Партії регіонів було прийнято (не без складнощів, утім — вельми оперативно) зміни до закону. Вони мали йти в парі із законом «Про загальнодержавний збір на розвиток кінематографії». Проте він так і залишився в проекті, тоді як норму про розподіл коштів законотворці виписали: його має здійснювати спеціальна рада. Свого часу спілці вдалося провести рішення (воно чинне): десять осіб у складі ради — чиновники, десять — члени спілки.

Нині воліють внесення змін: хочуть отримати можливість розподіляти кошти, які накопичуватимуться у фонді? Втім, досі не визначено, які джерела той фонд наповнюватимуть. 

Є постанова Кабінету міністрів від 03.11.2010 р. №996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики». Держкіно нещодавно створило «при собі» громадську раду. Зібралися представники різних громадських організацій: по одній особі від кожної, спілку (1230 членів) представляє Віктор Олендер. Віддамо йому належне: він намагався знайти правду — мовляв, чому від основної, із чималим досвідом організації, яка, по суті, згуртувала кінофахівців, теж одна особа? У цій раді не передбачено ротацій: якщо Віктор Петрович із якихось причин відійде від справ, спілка залишиться без представника. А тим часом в усіх законах є розділ «Погоджено з громадськістю»: тобто під час погодження нового закону спілка може залишитися «за бортом». 

Щодо молоді. На мій погляд, перш ніж вносити в закон щось нове, слід провести аналітичний моніторинг: скільки в Україні вишів, які готують кіно- і телефахівців (кіно- й телефільм — різні специфіки). На якому рівні вони це роблять. І головне — де їхні випускники працюють? Потому — надати законотворцям рекомендації. Молоді фахівці у галузі кіно і телебачення абсолютно незахищені. Закон має визначити їхні права. 

Окрім того, в чинному законі — жодного слова про, так би мовити, допоміжний «прошарок» фахівців (костюмери, гримери та інші): нині кіновиробники працюють із дилетантами. Треба чітко виписати роль продюсера, а також питання серйозної підготовки такого фаху як «продюсер».