Авторській кінематограф здивував рейтингозалежних телебосів. Відверто фестивальний фільм «Олена» (режисер А.Звягінцев, продюсер О.Роднянський), за даними Gallup Media, зібрав рекордну долю аудиторії на одному з російських телеканалів — близько 21%. Що це значить? Народ знудило від «мила»? Чи «Елена» виявилася занадто прекрасною?

Якщо колись на Страшному суді Олександра Юхимовича Роднянського притягнуть до відповідальності чорти-естети і поцікавляться… А скільки, цікаво, незміцнілих мізків ти закомпостирував з допомогою своєї глобальної СТС-милодрами в бойовому складі з бідних насть, татусевих дочок, тупих прекрасних няньок? (А сковорідка у цей час розпечена, а вогнище амбіцій обпалює щиколотки!)

Що ж, у телебоса в ту відповідальну мить, очевидно, знайдеться вагомий аргумент на захист від посланників Князя темряви. Він їм скаже: «А я „Олену“ спродюсував, охолоньте ж, демони! І кипляча смола вмить розсмокчеться, як рубець на чолі. І хоровод мирних янголів тут-таки закружляє над головою телебоса, як різнобарвні метелики над запашним лугом.

Прощений?! Прощений…

А яка ж цікава бізнес-доля випала цьому невгамовно обдарованому чоловікові… На старті кар’єри він помітно проявляє себе в серйозному документальному кіно. Потім — бац! — і вже засіяна його насінням маскульту інша нива — («1+1»). Створив збалансований зовні культурний телеканал в Україні. Потім — бац! — і його ж натрудженими руками починається глобальна попсова меліорація на російських просторах (СТС).

Тільки-но ці його імпортовані й ретельно виплекані квіти зла стали масово плодоносити й забивати стійким запахом ніздрі всьому начальницькому російському телебізу… Як знову — бац! — нашого успішного творця веселих телесвят заносить на контрастний ґрунт… Напевно, сама доля остерігає цю розумну людину від масового виробництва дурниць і нісенітниць. І, взявши за руку, повертає у близький його натурі простір художньої творчості.

Начебто зрікшись старого (розважального, синтетичного) світу, він повертається до того, з чого починав. До тієї художньої адреси, за якою прописані зовні маленька людина й неприкаяність її безпритульної-безпутної душі.

…Таким чином під продюсерським патронатом нашого всеїдного Роднянського нещодавно і з’явився «У суботу» — плутаний, але не бездарний фільм про маленького метелика всередині великого й святкового чорнобильського радіатора (режисер О.Міндадзе).

І якось так — під тим самим невсипущим наглядом батька прекрасної Віки — відбувається недавнє несподіване народження ще однієї його помітної феміни… Доглядальниці Олени — з однойменного фільму режисера А.Звягінцева.

Зібравши безліч нагород на різних міжнародних фестивалях, цей фільм славно й упевнено примикає до дивом уцілілої лінії пострадянського кінобізнесу. Подібна лінія — мистецтво кіно. (Наполягаю — небагато в подібному ряду відповідних цьому статусу здобутків. «Вівсянки», «Ейфорія», «Повернення», «Вигнання»… Хто більше згадає?)

Режисер Звягінцев, нині пригрітий Роднянським, міг би вже давно перегоріти як сірник після першого глобального успіху — складного, притчевого, філософського фільму «Повернення». Однак невдовзі було його «Вигнання» (з канським призом акторові К.Лавроненку за кращу роль) — а це ще мудріше, ще складніше…

Тому нинішня «Олена» від того самого творця (показали на київській «Молодості», а днями і на каналі «Россия-1») сприймається як лукава режисерська гра на спрощення.

…Жила собі одна жіночка Олена (відкриття фільму — актриса Надія Маркіна). Під п’ятдесят. Доглядальницею працювала. Усю свою велику й непутящу родину (син-ледар, невістка, двоє онуків) як могла утримувала. Життєвий випадок послав Олені сюрприз. У вигляді заможного пацієнта (актор Андрій Смирнов). Котрий заміж покликав, у свій заможний світ запросив. Опиратися не стала. Подружні обов’язки виконувала (вкупі з медичними процедурами). Потім — як завжди — потрібні були гроші. Багато грошей. Треба відмазати телепня онука від армії, від Чечні — «вступити» його в інститут. Багатий чоловік-пацієнт відмовляє, на її ледаря-сина киває… І треба щось вирішувати. Щось…

Подібних сюжетів — сто тисяч на сезон. Схожих історій — мільйон на добу.

Звягінцев разом з Роднянським не намагаються свою кіноісторію якось універсалізувати. Подібне — поруч, скрізь. Уже навіть і не помічаємо іноді. Як часом не помічаємо цвілі й павутиння в деяких будинках.

Так от, як на мене, і цей талановитий мінімалістський нашумілий фільм — про подібну цвіль, про павутиння. Тільки в людській подобі.

Цвіль (Олена) просочується в чужий дім, у чужий світ. Повільно, непомітно, тишком вона обживає і загиджує його. І залишає в тому іншому світі помітні спори, личинки. Сліди ненавмисного злочину. Чи класовий це конфлікт? Ні, швидше побутологічний. Чи гучний це процес? Ні, процес цей — тихий, природний. Як і сам фільм. З безліччю пауз (а ля Тарковський), з уповільненим сімейним ритмом (а ля Бергман). У картині, проте, немає прихованих резонуючих сюжетних кульбітів. Немає і якихось скелетів у шафах… Усе тихо, буденно. Звичайно і звично.

І, здається, у такій от звичній буденності і криється… головний жах того, що відбувається.

…Жахливе — через буденне, злочинне — через природне (плин життя). Природно вбивають, тихо й буденно вироджуються у цвіль.

Функцію наростаючої емоційної хвилі в цьому кіно повністю віддано композитору — геніальному Філіппу Глассу. У мінімалістських ритмах якого — тривога, саспенс, сум. Безвихідь.

Усім нам знайома і кожним з нас бачена ЛюдиноЦвіль — як органічна форма життєдіяльності та спосіб існування… Чудовий ненастирливий образ від Звягінцева і Роднянського у фільмі «Олена».

Приховані ніцшеанські мотиви в цьому кіно (хто захоче — намацає…). Теж — браво творцям. Чудовий акторський ансамбль, геніальна музика… І майже ніч без сну після цього зовні тихого і буденного головного фільму року, який, між іншим, далеко не всім припав до душі… От вам, до речі, сподобався?