Дочка Мирослава Поповича Аліна Артюх вважає випуск  журналу «Український тиждень» № 40 (205) від 29 вересня провокацією проти її батька. Про це йдеться у її відкритому листі.

Занепокоєння пані Артюк насамперед викликала обкладинка номера, а саме фото її батька, яке розміщене на одному калажі з Дмитром Корчинським під заголовком «Пристосуванці і провокатори». «Коли поштарка принесла свіжий номер журналу «Тиждень», і ми роздивилися обкладинку, то одразу ж сховали його подалі від батькових очей. Його фотографія серед скомпонованих фотошопом інших фото супроводжувалася написом: «пристосуванці і провокатори». Отже, на думку редакції журналу, Мирослав Володимирович Попович - пристосуванець або провокатор? Мала місце й відповідна написові стаття всередині тижневика: мовляв він тільки й думає, що про власне «Я» й  свій піар, замість того, щоб розбудовувати освітній простір», - каже пані Артюх.

На її думку, Мирослав Попович не є організатором та менеджером. «Втім, як і більшість видатних вчених, митців. Але співіснування з ним у будь-якому просторі (культурному, науковому, освітньому, громадянському, родинному) навчає бути Людиною. Можливо, сумною й самотньою, але Людиною. Навчає мислити й бути, а не збиватися в зграї й споживати. Навчає індивідуальній відповідальності, а не колективному пошуку винних (читай, ворогів). А громадянське суспільство - це критична маса людей з загостреним почуттям індивідуальної відповідальності», - наголошує Аліна Артюх.

Саме тому, вона переконана, зображення на одному колажі з «ксенофобом і антисемітом» Дмитром Корчинським «таких толерантних і культурних людей як Ярослав Грицак і Мирослав Попович - не що інше як саме провокація».

«Детектор медіа» 6 жовтня звернулася до головного редактора «Українського тижня» Сергія Литвиненка із проханням прокоментувати ситуацію  і чекає на коментар.

Відкритий лист Аліни Артюх

Коли поштарка принесла свіжий номер журналу «Тиждень», і ми роздивилися обкладинку, то одразу ж сховали його подалі від батькових очей. Його фотографія серед скомпонованих фотошопом інших фото супроводжувалася написом: «пристосуванці і провокатори». Отже, на думку редакції журналу, Мирослав Володимирович Попович - пристосуванець або провокатор? Мала місце й відповідна написові стаття всередині тижневика: мовляв він тільки й думає, що про власне «Я» й  свій піар, замість того, щоб розбудовувати освітній простір.

У вісімдесят один такі «програмові» статті читати шкідливо для здоров'я, яке й так далеко не блискуче. На схилі майже бездоганного, трагічного, проте щасливого життя отримати такий вирок болісно. Безапеляційний тон публікації нагадує розгромні статті у газеті «Правда» відповідного історичного періоду. Так у радянські часи шельмували Зощенка, Ахматову. Останні теж «не розбудовували простір», а лишень творили, жили, були Людьми, тобто, згідно зі звинуваченням автора статті, будували власне «Я». І це «Я» допомагало мільйонам інших «Я» зберігати людську гідність, бути Людьми, а не чортовими ляльками. 

Так. Попович справді не є організатором, менеджером. Втім, як і більшість видатних вчених, митців. Але співіснування з ним у будь-якому просторі (культурному, науковому, освітньому, громадянському, родинному) навчає бути Людиною. Можливо, сумною й самотньою, але Людиною. Навчає мислити й бути, а не збиватися в зграї й споживати. Навчає індивідуальній відповідальності, а не колективному пошуку винних (читай, ворогів). А громадянське суспільство - це критична маса людей з загостреним почуттям індивідуальної відповідальності.

Орбіти Поповича значно ширші, ніж можна собі уявити. Багато людей вважають себе його учнями, хоча формально такими ніколи не були. На його орбітах люди самі беруть те, що їм треба, по своїй свобідній волі, за своїм власним рішенням. Саме таким є організований ним освітній простір. А ще цей простір  у його книжках, які дають гострий погляд і інакший кут зору, знімають обмеженість недалекоглядності. Його простір - у книжках і диспутах його численних учнів. Але тому, хто не читає книжок, а марширує в ногу (у тому чи іншому напрямку), не збагнути цього. «Пристосуванця» Поповича для фільмів знімають біля чужих камінів, бо власного у його квартирі, де кожен куточок кричить про абсолютну байдужість господарів до матеріального світу, нема й не буде. Та й не треба йому нічого для щастя окрім чистого сумління, книжок, друзів і любові. 

Ви, авторе сумнозвісної статті, якщо судити з Вашого впевненого тону, доволі добре знаєтеся на освітніх системах цивілізованого світу. То ж, якщо Вам справді болить недолугість української освіти, доцільно було б не шельмувати когось, перекладаючи на нього відповідальність (напевне, пошук «доброго царя», який прийде і за нас усе зробить в крові у тутешньої людини), а ретельно дослідивши освітні моделі (фінську шкільну, британську, американську, французьку університетські) сформулювати пропозиції, створити таку собі своєрідну програму. А потому шукати підтримки у знаних діячів науки й освіти, пропагувати свої погляди, залучаючи авторитетні імена. На звинувачення: «ви мені не забезпечили, не зробили...», -  у сучасному демократичному світі може бути одна відповідь: «робіть!».  Тільки тоді ви станете справжнім громадянином і патріотом, коли братимете провину на себе, а не шукатимете винних серед інших.   

  Аліна Артюх (донька М. Поповича)

NB. На мою думку, зображення на одному колажі з ксенофобом і антисемітом Дмитром Корчинським таких толерантних і культурних людей як Ярослав Грицак і Мирослав Попович - не що інше, як саме провокація. Особисто з Ярославом Грицаком незнайома, але захоплено поринаю в гостро-інтелектуальний і ґрунтовно осмислений простір його книжок.