7 лютого Сергій Лещенко надіслав листа «Известиям в Украине» у відповідь на матеріал В'ячеслава Піховшека за 26 січня, в якому той згадує його ім'я. Як виявилося, газета не змогла надрукувати матеріал Лещенка повністю, оскільки хотіла уникнути можливих судових процесів проти неї. Після цього між Лещенком і редактором газети Соколовською зав'язалася полеміка на сайті «Детектор медіа». А на «Українській правді» Лещенко навіть опублікував відкритий лист Ігорю Коломойському, власнику «Ивестий в Украине», з проханням опублікувати його текст-відповідь повністю. Полемічна мова і Лещенка, і Піховшека, і Соколовської заслуговує поваги й захоплення. Безперечно, всі вони професіонали в цьому жанрі. Однак принципи в усіх трьох - абсолютно різні.

Я не хочу тут ставати ні на чий бік, бо це беззмістовно й некоректно. Кожен є професіоналом, має певні права, але також мусить виконувати й певні обов'язки. Те, що Піховшек є неперевершеним майстром маніпуляцій, знають усі. І єдине, за що хочеться йому подякувати, - це за започаткування такої дискусії взагалі. Бо головна суть її зводиться до одного: критикувати владу чи ні.

Не знаю, як Піховшека, але мене в університеті вчили так: журналіст завжди має бути в опозиції до влади. Відомі журналісти на зустрічах також переконували: не можеш змінити своє місто - зміни область; не виходить змінити область - зміни країну; не можеш змінити країну - йди продавати квіти. Я думаю, що Лещенко відноситься до тих, хто країну змінити може і якісно змінює своєю постійною роботою.

Чи може змінити країну Піховшек? Після свого матеріалу - навряд чи. Адже тепер він просто ліг під владу, не виявивши бажання щось змінювати, а лише спокійно спостерігати за так званим упровадженням важких чорнових реформ у життя країни.

Нехай Піховшек відпочиває, а журналісти не можуть собі цього дозволити. Вони мусять писати, мусять об'єктивно критикувати, мусять дискутувати, таким чином змінюючи країну, щоб завтра не опинитися на базарі, продаючи квіти.

Насторожує інше: сама постановка питання Піховшеком про можливе вбивство Лещенка свідчить про те, що в нашій країні ця влада може все. Як пише Ліна Костенко у своєму романі, «свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити». Що ж, самому Піховшеку, я так розумію, смерть від цієї влади не загрожує. Як, у принципі, і від будь-якої іншої. Що таке служіння владі, він-бо знає краще, ніж будь-хто інший.

Тому й використав у своєму матеріалі лише вибіркові моменти з життя влади й держави, таким чином підмінюючи поняття й маніпулюючи людською свідомістю. І замовчуючи те, що заборона на свободу слова - це не лише можливість відмивання грантових грошей задля боротьби з цензурою (чого гріха таїти?). Це також неможливість отримати інформацію, небажання чиновників спілкуватися з журналістами. Врешті-решт, це владопанегіричні новини по наших обласних держтелерадіокомпаніях, після яких іде незмінна рубрика «Відкритість влади», під час якої ми спостерігаємо «прогрес і рух вперед» у державі.

Замовчуючи те, що глава УПЦ КП Філарет прогнозує майже повне руйнування Київського патріархату до літа (!), бо це потрібно Кирилу. Замовчуючи те, що перегляд історії - це не лише Степан Бандера. Це також окреме вивчення російської літератури і викидання «Жовтого князя» з навчальної програми. Замовчуючи те, що репресії - це не лише «справедливі судові процеси», які останнім часом стали схожими на профанацію. Це, зокрема, й те, що держслужбовець, який очікує, щоби взяти автограф у Ліни Костенко, не хоче називати свого прізвища журналістці газети «День». Репресії - це страх і апатія, які оселилися нині в серцях мільйонів українців. Репресії ці тихі і швидкі. Щоб не встигали реагувати. І вони діють, вони присипляють... Але вони можуть і розбудити, згадайте Тараса Шевченка!

Всього цього в матеріалі Піховшека немає.

Можливо, аргументи, які наводить у своїх статтях Лещенко, також неоднозначні, але вони, принаймні, підтверджують те, що знає навіть кожна українська дитина, та не завжди може довести: наша влада жирує, а більшість людей бідує.

Тому не слід Піховшеку словосполучення «разоблачительные материалы» брати в лапки, бо в Лещенка матеріали справді викривальні. І те, що їх не передруковує преса, бо боїться, прикриваючись можливими судовими позовами, свідчить про те, що ми наближаємося до диктатури.

Ольга Бузулук, м. Луцьк