Від Ґонґадзе до Климентьєва

29 Січня 2011
40898
29 Січня 2011
11:22

Від Ґонґадзе до Климентьєва

40898
Журналістів в Україні вбивають, викрадають і б’ють, а правоохоронці роблять усе, щоб довести, що це не пов’язано із професійною діяльністю
Від Ґонґадзе до Климентьєва

Останній вихід друкованого журналу «Детектор медіа», який з 2011 року переходить у формат альманаху-щорічника, ми присвятили підбиттю медіапідсумків першого десятиліття ХХІ століття. Сайт «Детектор медіа» розпочав публікацію цих журнальних текстів з інтерв'ю шеф-редактора порталу Наталії Лигачової, присвяченого історії ТК (частина 1частина 2). Також на сайті вийшов матеріал Отара Довженка про 10 років відносин між ЗМІ і владою, екскурс в історію боротьби за громадське телебачення Отара Довженка та Андрія Деркача, розвідка Наталії Петрової із історії українського медійного законодавства, суб'єктивний погляд Ігоря Куляса на розвиток українських теленовин останнього десятиліття, спогади-асоціації Михайла Бриниха про десятиліття розважального (і не тільки) телебачення, огляд Наталії Данькової про десятирічну історію адаптації міжнародних форматів на українському телебаченні, аналіз еволюції теледивлення від Андрія Колесника, прогноз експертів на наступні 10 років та історія становлення рекламного ринку очима Олександра Гороховського. Сьогодні пропонуємо вам український журналістський мартиролог останнього десятиліття, складений Світланою Остапою.

 

Український журналістський мартиролог років незалежності на меморіальній дошці, закріпленій на стіні будинку Національної спілки журналістів України, закінчується прізвищами Георгія Ґонґадзе (2000 рік) та Ігоря Александрова (2001­-й). Та все ж, хоч останнє десятиліття й не принесло нових убивств, наша професія залишається небезпечною, а український журналіст, зазнавши фізичного насильства чи перешкоджання професійній діяльності, не може розраховувати ні на захист правоохоронців, ні на правосуддя.

 

Півкроку до суду

За ці десять років справу зниклого журналіста «Української правди» Георгія Ґонґадзе урочисто брали під контроль президенти, прем'єри, міністри та генпрокурори. Без ліку було заяв Європарламенту, Ради Європи, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, «Репортерів без кордонів» та інших західних інституцій. Розслідування (чи його імітація?) справи Ґонґадзе стало чи не найпоказовішим взірцем ставлення української влади до життя і смерті власного громадянина та журналіста. За десять років піару, невиконаних обіцянок і непідтверджених звинувачень, загадкових смертей свідків і численних експертиз віри в те, що справжніх винуватців трагедії колись назвуть, не залишилося практично ні в кого.

 

І ось на початку грудня 2010 року Генеральна прокуратура заявила, що слідство завершене: доказів замовлення вбивства журналіста «згори» не знайшли.

 

Справа складається зі 116 томів і, ймовірно, на початку 2011-­го буде розглядатись у суді. Колишньому генералові Олексію Пукачу висунули звинувачення у вбивстві за попередньою змовою декількох осіб. Дії загиблого екс­міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка вже не трактують як замовлення, а лише як указівку вбити Георгія. Хоча ще у вересні 2010­го саме Кравченка називали замовником.

 

Адвокат удови журналіста Мирослави Ґонґадзе Валентина Теличенко не погоджується зі зміною кваліфікації злочину, вважаючи, що це дасть змогу реальним замовникам уникнути кари. У відповідь ГПУ твердить, що за фактом порушена ще одна кримінальна справа, в якій люди, котрі знають про вбивство Георгія, проходять як свідки. В подробиці цієї справи прокуратура не вдається, імен свідків не називає.

 

За це десятиліття виросло покоління журналістів, для яких прізвище Ґонґадзе - лише заяложений символ. Вони не знайомі з його журналістськими роботами. Не знають, що Георгій однаково сильно вболівав за обидві свої батьківщини - Україну і Грузію. Він був учасником національно­визвольної боротьби, у двадцять років став речником Національного фронту «За вільну Грузію», який очолював його батько. Зняв два документальних фільми, які транслювались на українському телебаченні - про громадянську війну у Грузії «Біль моєї землі» та про абхазький конфлікт «Тінь війни». Під час зйомок в Абхазії над Георгієм вибухнув артилерійський снаряд, шрапнель врізалась у його тіло в 26 місцях. Від смерті його тоді врятувала лише турбота матері, Лесі Ґонґадзе, яка досі не вірить, що «таращанське тіло» - це її син, і наполягає на додатковій експертизі.

 

Георгій Ґонґадзе 

 

У квітні 2000-­го Георгій створив в Україні інтернет­видання «Українська правда», яке дозволяло собі вільно критикувати можновладців. Уже в липні журналіст помітив за собою стеження й повідомив про це Генеральну прокуратуру. Те, що було далі, десять років намагалося(?) відтворити слідство. Встановлено, що тогочасний міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко наказав своєму підлеглому, керівникові служби зовнішнього спостереження генералу Олексію Пукачу вбити Георгія Ґонґадзе. Увечері 16 вересня Пукач і троє його підлеглих викрали Георгія, а в ніч на 17-­те вбили. Тіло журналіста було закопане в лісі у Таращанському районі Київської області, а відтята Пукачем голова схована у лісосмузі поблизу автотраси Київ - Золотоноша на Черкащині.

 

Чи буде кара?

Ті, хто пов'язував смерть Георгія з режимом Кучми, вірили, що із приходом у 2005 році нової влади винних назвуть і покарають. Та відтоді справа Ґонґадзе відверто затягувалась - як припускала постраждала сторона, для того, щоб за давністю не можна було притягти до відповідальності справжніх замовників. До десятиріччя вбивства Георгія Ґонґадзе Олексію Пукачу, який утік і роками переховувався в селі на Житомирщині, пред'явили звинувачення й навіть назвали ім'я замовника - Юрія Кравченка. Висновок слідчих не став сюрпризом: ідеальним кандидатом на роль цапа­відбувайла Кравченко став понад п'ять років тому, коли його знайшли на власній дачі мертвим із двічі простреленою головою.

 

Крім того, Пукача звинувачують у перевищенні повноважень і вчиненні насильницьких дій щодо журналіста Олексія Подольського. Олексія викрали, завезли за 130 кілометрів від Києва, жорстоко побили, погрожували розправою, але в останній момент залишили в живих. Якби його викрадення у червні 2000-­го було вчасно розкрите, можливо, не сталося б викрадення й убивства Ґонґадзе.

 

Троє колишніх співробітників МВС, які допомагали Пукачеві вчиняти ці злочини, ще кілька років тому засуджені до позбавлення волі на різні терміни. Також екс­генерала звинувачують у знищенні службових документів, які містили важливу для слідства інформацію.

 

Окрім небіжчика Кравченка, в оприлюдненій постанові Генпрокуратури інші можновладці не згадуються. За даними «Української правди», Пукач заявляв, що про його дії знали тогочасний глава Адміністрації президента, а нині голова Верховної Ради України Володимир Литвин, тогочасний перший заступник міністра внутрішніх справ, а нині голова Вінницької облдержадміністрації Микола Джига, а також сам президент Леонід Кучма. Литвин і Кучма це заперечують.

 

Є чимало запитань і до екс­майора Миколи Мельниченка. Публікація Олександром Морозом його аудіозаписів із­під дивана Кучми відіграла чи не вирішальну роль у справі Ґонґадзе. З юридичного погляду записи Мельниченка не можуть бути доказами в суді, тож до справи вони не долучені. Нещодавно Леонід Кучма заявив, що справа Ґонґадзе й плівки Мельниченка - складові однієї дискредитаційної кампанії, замисленої західними спецслужбами. В те, що екс­президент може відповісти за свій заклик покарати «грузіна, б**», зафіксований на плівках Мельниченка, не вірять уже навіть наївні.

 

Валентина Теличенко каже, що Генпрокуратура не дає змоги потерпілій стороні ознайомитись із матеріалами справи проти Пукача. Прокуратура відповідає: знайомитись із матеріалами можна буде з початком судового процесу. Попри десять років обіцянок влади правда про смерть та вбивць Георгія залишається табу для суспільства. Не дивно, що мати журналіста категорично відмовляється від допомоги будь­якої влади й заперечує проти того, щоби держава, яка десять років «розслідує» цю справу в такий ганебний спосіб, ставила Георгієві пам'ятники.

 

Нова жертва?

Ще однією резонансною справою початку десятиліття стало вбивство в липні 2001 року Ігоря Александрова, генерального директора телекомпанії «Тор» із міста Слов'янська. Злочин розкрили дуже швидко, повісивши провину на бездомного Юрія Вередюка, якого суд згодом виправдав... Що, втім, не врятувало несправедливо звинуваченого від смерті, за офіційною версією, від серцевої недостатності.

 

Ігор Александров 

 

Відтоді в Україні досить довго не позбавляли життя й не викрадали журналістів. Хіба що це могло тішити, з огляду на масову практику порушення прав, застосування фізичної сили, перешкоджання професійній діяльності журналістів. Чимало таких випадків сталося за невтручання або навіть за участі міліції. В абсолютній більшості випадків винуватці залишилися безкарними.

 

Одначе ця відносно світла смуга скінчилась 11 серпня 2010 року, коли зник редактор харківської газети «Новий стиль» Василь Климентьєв. Кримінальну справу порушили за статтею «Навмисне вбивство» - як пояснили правоохоронці, для того, щоб мати змогу залучити більше ресурсів для розслідування й пошуків. Нині у цій справі вже 32 томи, але результатів немає. Колеги Климентьєва припускають, що до його зникнення могли бути причетними високі міліцейські чини та інші високопосадовці, яких журналіст зачіпав у своїх розслідуваннях, і впевнені, що його немає серед живих. Цікаво, що губернатор Харківщини Михайло Добкін не раз із упевненістю заявляв: Климентьєв живий, а його зникнення - провокація. Така обізнаність чиновника, втім, слідчих не зацікавила: вони досі розробляють чотири версії, серед яких убивство заради грошей та інсценування власного викрадення. Розслідуванням справи Климентьєва зацікавився Європарламент, який у резолюції щодо України 25 листопада 2010 року закликав українську владу ретельно розслідувати зникнення журналіста.

 

Виконавчий директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар вважає, що за жодної української влади ситуація з дотриманням прав журналістів не змінювалась на краще. «Ми маємо факт покарання за вбивство Ігоря Александрова, й до зникнення Василя Климентьєва в нас не було вбивств. Але напади трапляються весь час, і правоохоронці ставляться до них без належної уваги. Президенти можуть скільки завгодно заявляти, що беруть ту чи іншу справу під особистий контроль, але нічого не відбувається. Безкарність нападників спричиняє лавиноподібне зростання кількості злочинів проти журналістів», - констатує Вікторія.

 

Василь Климентьєв 

 

Чому ГПУ боїться 171-ї

Стаття 171 Кримінального кодексу України - «Перешкоджання професійній діяльності журналіста» - неначе зачарована. Правоохоронці докладають усіх можливих зусиль для того, аби тільки не порушувати за нею кримінальних справ. Хоча Генеральній прокуратурі так не здається. «З 2001 року порушено 30 справ за статтею 171 ККУ, засуджено дев'ять осіб, із них до позбавлення волі - двоє. Зараз на розгляді сім справ за цією статтею. Хіба це мало?» - каже посадовець ГПУ Володимир Гузир.

 

Особливо безнадійними виявляються справи, в яких порушниками прав журналістів є представники влади чи правоохоронних органів. Зокрема, так і не вдалося притягти до відповідальності за перешкоджання професійній діяльності журналістів народного депутата Олега Калашникова, який побив знімальну групу телеканалу СТБ. «Покаранням» для депутата стала відмова Партії регіонів включити його до виборчого списку в 2007 році. А нещодавно заступник глави Адміністрації президента Ганна Герман «амністувала» однопартійця, заявивши, що він настраждався й має право на другий шанс.

 

Не знайшла прокуратура складу злочину й у тому, що народний депутат від Комуністичної партії Олександр Ткаченко вирвав та пожбурив зі сходів мікрофон кореспондента СТБ Ольги Червакової. Колеги пропонували Ткаченкові вибачитись за нечемну поведінку, але він не зробив навіть цього.

 

Влітку 2010-­го Шевченківський районний суд міста Києва скасував постанову про порушення кримінальної справи щодо перешкоджання професійній діяльності журналіста Нового каналу Сергія Кутракова, який у квітні цього року в Українському домі висвітлював відкриття фотовиставки «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН - УПА». Під час штовханини між організаторами виставки та активістами ВО «Свобода» охоронці вивели журналіста на вулицю і завдали йому тілесних ушкоджень.

 

Згодом прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи журналістові того­таки СТБ Сергієві Андрушку, якого під час заходу за участю президента України звалив на землю співробітник Управління державної охорони. Попри наполегливі вимоги громадськості та обіцянки влади, охоронця­нападника не лише не звільнено - навіть його імені журналістам не розкрили. А в листопаді вже охоронці прем'єр­міністра Миколи Азарова пошкодили техніку знімальної групи 5-­го каналу, яка намагалася пройти до намету, де прем'єр і президент «чаювали» з підприємцями.

 

Щасливим винятком стала історія журналістки 5-го каналу Ольги Сніцарчук, якій не довелося сплачувати 20 тис. гривень відшкодування моральних збитків народному депутату Юрієві Буту, якого вона у своєму сюжеті назвала «відщепенцем». Після потужної інформаційної кампанії Бут, не витримавши тиску, відмовився від позову. Ще одним успішним випадком судового захисту журналістів є історія з нападом на знімальну групу продюсерського центру «Закрита зона». 25 червня 2010 року під час зйомки сюжету для програми «Попередження» юрист КП «Фармація» Владислав Панфілов намагався перешкодити журналістці Олені Бондаренко та оператору Сергію Колесникову, спершу затуляючи камеру спиною, а потім бризнувши операторові в очі сльозогінним газом. У жовтні суд визнав Панфілова винним у перешкоджанні законній професійній діяльності журналістів та в умисному вчиненні легких тілесних ушкоджень, і його було засуджено до двох років обмеження волі.

 

А загалом медіаюристи можуть перелічити випадки порушення справ за статтею 171 на пальцях - наприклад, звинувачено громадянина Осинського, який в Олександрії Кіровоградської області перешкоджав професійній діяльності редактора газети «Міський кур'єр» та знімальної групи ТРК «Контакт», завдавши їм тілесних ушкоджень. Розкрито також справу, порушену за фактом завдання ножових поранень редактору житомирської газети «Сільське життя» Валерію Івановському.

 

Здавалося б, подібні злочини розкрити значно легше, аніж викрадення чи вбивство. Однак правоохоронці наполегливо цураються таких справ, а прокуратура завжди прагне визнати злочини проти журналістів такими, що не пов'язані з їхньою професійною діяльністю. Зв'язку з професійною діяльністю не побачили навіть у таких кричущих випадках, як побиття фотокореспондента інформаційної агенції УНІАН Віталія Данильченка, який працював під час рейдерського захоплення підприємства у Новій Каховці. Або в історії херсонського журналіста Дементія Білого, якого охорона міського голови побила й викинула із приміщення, де проходила прес­конференція. Натомість, якщо зловмисник підніме руку на міліціонера або намагатиметься перешкоджати його роботі, він має дуже великі шанси бути покараним саме за специфічними статтями, які стосуються порушення прав слуг закону. Складається враження, що правоохоронці і судді навмисно прагнуть «причесати» статистику, аби світ не дізнався, як часто в Україні порушують права журналістів.

 

Збільшення кількості нападів на журналістів спонукало Верховну Раду 2010 року створити тимчасову слідчу Комісію з питань розслідування випадків цензури у засобах масової інформації, тиску на свободу слова та перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, яку очолила народний депутат Ірина Геращенко («Наша Україна - Народна самооборона»). Одначе можливості цієї комісії дуже обмежені, як і Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, який намагається реагувати на випадки порушення прав журналістів, добиватись покарання винних і відновлення постраждалих у їхніх правах. Сподіватись на зміни можна лише в тому разі, якщо приклад правоохоронцям почне показувати керівництво держави, демонструючи справжню, а не вдавану безкомпромісність стосовно випадків порушення прав журналістів. Доведені до суду справи та справедливі вироки діють на тих, хто звик говорити з журналістами мовою кулака, значно ефективніше за демократичну риторику.

 

Фото «Укрінформу» та УНІАН

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
40898
Читайте також
03.08.2012 16:36
Наталія Данькова
, Вікторія Білаш
31 097
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
atos
5028 дн. тому
Автору полный РЕСПЕКТ,но и журналистам надо больше ТОЛЕРАНТНОСТИ и меньше ХАМСТВА. и все будед ОК!
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду