Після прем’єри у Каннах в травні минулого року фільм режисера Сергія Лозниці «Щастя моє», як вже повідомляв «День», отримав численні нагороди та побував на багатьох міжнародних кінофестивалях. Права на показ картини не лише в кінотеатрах, а й на телебаченні (чи зверне увагу на «Щастя моє» українське телебачення — питання, очевидно, риторичне...), придбали дистриб’ютори 20 країн. Показ фільму вже стартував у Франції, а з 1 лютого він розпочнеться у Німеччині. На лютий також запланований прокат стрічки у США.

Днями нам стало відомо, що у 2011 році «Щастя моє» візьме участь у кінофестивалях у Роттердамі, Трієсті (спільно з ретроспективою документальних фільмів Сергія Лозниці), а також у Стамбулі, Дубліні, Фрібурзі, Софії, Вільнюсі та Гонконзі.

В Україні прокат фільму запланований на весну 2011 року (точна кількість копій та дати поки не затверджені).

Минулого року «День» уже спілкувався з творцями фільму — продюсером стрічки Олегом Коханом та режисером Сергієм Лозницею. Та оскільки цей фільм здається нам не лише гучною кіноподією, а й важливим суспільним явищем, ми продовжуємо його обговорення — вже з глядачами.

— На мою думку, цей фільм дуже виразно демонструє, що російська глибинка в більшості своїй не є християнською або є поверхово християнською. Це означає, що такі речі, як моральність, як піднесення проповідей «проти приниження», котрі притаманні християнській культурі, в тих умовах не працюють. Там працює культура й філософія Сходу, передовсім Китаю та Монголії, де, скажімо, чиєсь приниження сприймається як природна закономірність, мовляв, так має бути, а якщо хтось має силу, то він обов’язково мусить її вживати, бо це є його природне право. У стрічці дуже виразно постає боротьба, що постійно триває, — між зовнішнім християнством, котре нібито в Росії є, та, скажімо, внутрішньою східною етикою, котра прослідковується на рівні окремої людини.

Щоденне життя в російській глибинці — це боротьба за життя. І в Україні це також є, в залишковій формі. Сьогодні керівництво держави стверджує, що Україна є частиною європейського простору, що морально вся територія України належить до християнської цивілізації, однак залишки східної етики тут також працюють, адже вони були глибоко вкорінені в попередню політичну систему.

Хоча Росія себе позиціонує як православна християнська держава й зовні вона, можливо, так і виглядає, але по суті це — неправда. Звісно, коли їй вказують на цю її «неповноцінність», вона реагує нервово.

— По-перше, фільм «Щастя моє» — це кіно, що важливо у часи, коли фільми дивляться впівока і чвертьвуха. По-друге, це кіно концептуальне, яке змушує, провокує (мене принаймні) замислитися над сутнісними питаннями буття, що прозирає через фотографічну реальність. «Щастя моє» — це фільм про те, що наше життя є вічним поверненням одного й того ж. Це трагічно, від цього народжується відчай. Колись Ніцше кваліфікував те повернення як прояв «волі до влади». Сергій Лозниця і наводить фокус на оті самі прояви — на кожній клітинці нашої землі йде боротьба за виживання, за владу над іншими (бодай на мить, на кілька митей). За ту владу борються не тільки чиновники і політики... Відчай од того, що мораль практично виключена звідусіль, і це теж повторюється з жахливою невідворотністю... Оскільки картина неоднозначна, то й реакція така ж, це природно. Неадекватним було сприйняття фільму як чогось антиросійського в основі. Дурниці! Він такою ж мірою і антиукраїнський, чи навіть антипольський. У цьому «кутку» Європи усе так і виглядає. Це не значить, що крім такого нічого немає. В Україні чи в Росії є водночас і диво зоряного неба, і чудеса прояву морального закону в людині (згадуючи ще одного філософа, Канта). Одначе то вже інше кіно, яке теж хотілося б побачити.

Хочеться, аби після появи фільму в українському прокаті суспільний резонанс був. Утім, наше суспільство поки не здатне замислюватися над тим страшним, що сидить у кожному з нас і в суспільстві в цілому. Простіше дивитися усі ці нескінченні шоу, де блазні-політики поливають одне одного бутафорним морквяним соком. Одначе когось фільм таки спровокує замислитись над тим, що з нами відбувається. Пора прокидатися, пані та панове! Бо так, уві сні, нас і на цвинтар світової цивілізації однесуть. Чи вже несуть?

— Коли я дивилася стрічку «Щастя моє», то згадувала думку відомого російського письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва: Сталін переміг Гітлера, але підірвав Росію.

«Щастя моє» — це кіно про деградацію людини — процес, який колись було запущено, і який досі не зупинено.

Ми усвідомлюємо роль перемоги, здобутої 65 років тому, ми шануємо та віддаємо належне тим, хто за неї боровся, але від того сталінізм не став менш потворним.Якщо не докладати зусиль до його знезараження, період «розпаду» сталінізму може бути не меншим від періоду розпаду стронцію. До того ж, він постійно продукує мутації, які пускають коріння в різних сферах життя суспільства.

«Щастя моє» — це фільм чесний і безкомпромісний, він показує, що буває, якщо після програми руйнування не перемкнути суспільство на позитивну систему цінностей.

Цю стрічку дивитися нелегко, але вона переконує в тому, що в умовах змови другорядних проти найкращих треба відповідально оцінювати суспільні процеси, все, що відбувається навколо. Треба спрямовувати зусилля на те, аби зупинити деградацію. Люди зі вцілілою системою координат можуть врятувати ту частину суспільства, що не втрималася.

Певною мірою, цей фільм є викликом для кожного з нас. Або ви сприймаєте дійсність такою, як вона є і внутрішньо погоджуєтеся із нею. Або ви її не сприймаєте, прагнете жити інакше, а значить докладаєте зусиль, щоб світ навколо вас змінювався. У цьому сенсі «Щастя моє» — кіно жорстко оптимістичне...

— Актуальність стрічки «Щастя моє» дедалі зростає. Бо ми досі не звільнилися від бацили радянщини, що нищить особистість. А фільм Лозниці є дзеркалом цієї проблеми. Ми бачимо історію молодої, сильної, вродливої, позитивної людини — так званого позитивного героя, який на наших очах втрачає своє ім’я, свою історію й самого себе. На відстані цієї страшної історії самовтрати він виглядає як ідеаліст та утопіст — своїм життям, своїми категоріями, своєю добротою, відкритістю, незахищеністю. Це, звісно, не перший фільм, завдяки якому ця бацила радянщини стала очевидною, але «Щастя моє» — це фільм нашого сучасника. Це — українське кіно, українське виробництво, український національний культурний кінопродукт.

Про яку критику з боку Росії може йтися, якщо фільм отримав на «Кінотаврі» приз за найкращу режисуру? Так, можна говорити про певну сформовану громадську думку, але в професійному кіносередовищі фільм отримав дуже високу оцінку. Варто пригадати, хто на фестивалі «Кінотавр» одержував призи за кращу режисуру — а це був і Сокуров, і Михалков, і Федір Бондарчук, аби зрозуміти, що Лозниця — уже в кіноеліті.

Чи викличе «Щастя моє» резонанс серед українського глядацького загалу? А тут може бути те, чого ми не очікуємо. І ось чому. Тут міститься одна дуже істотна проблема. Парадоксально, але вона стосується системи кінопрокату в Радянському Союзі. Радянські фільми одержували більшу аудиторію, ніж іноземне кіно. І не тому, що в головах радянських людей було ідеологічне засліплення, а тому, що працювало таке поняття, як патріотизм. І це поняття — патріотизм кіноглядача — досі працює в таких системах, як польський кінематограф, де «Вогнем і мечем» зібрав чотири бюджети лише за рахунок національного глядача. І це якщо не брати до уваги закордонний прокат. На прикладі «Щастя мого» може спрацювати саме цей чинник патріотизму українського кіноглядача.

— Говорити про стрічку «Щастя моє» можна в загальному та ближчому планах. Ближчий план — це те, що за участю України знімаються стрічки, які викликають усесвітній резонанс. Я навіть не кажу про те, що фільм знімався в Україні — у цьому випадку це питання другорядне або й третьорядне.

Що стосується загального плану, то цей фільм, звісно, не зовсім у нашій місцевій традиції, а швидше в традиції російського кіно. Його можна поставити в один ряд із кількома іншими стрічками останнього десятиліття — про безнадію, прірву між реальним і умовним життям великого міста. Мені навіть здається, що якоюсь мірою ця стрічка закриває тему, яку свого часу відкрив Міхалков у фільмі «Родня» — тему беззмістовного життя в глибинці. У цьому сенсі дія могла б відбуватися і в Індії, і в Таїланді, і в США. Тобто не має значення конкретна географія, має значення втрата сенсу життя. Не індивідуального, а сенсу життя великих спільнот. Мені здається, що після Лозниці висловлюватися на цю тему буде значно важче, бо він фактично все сказав.

Щодо реакції Росії на цю стрічку... Росія намагається вибудувати свій світ, вона пробує намацати міф про справедливу країну. Реальність гостро суперечить міфові, це викликає страшенний невроз. Тому будь-що, що нагадує про цю суперечність, так само сприймається невротично, як наклеп. Ця реакція абсолютно тотожна реакції на так звану чорнуху років 30-40 тому. «Чорнуха» в радянському кіно так само була, й її так само сприймали як «клевету на существующий строй», хоча до конкретного суспільно-політичного ладу автори не мали жодних претензій, натомість їхні роботи були якимись загальнофілософськими абстрактними узагальненнями.

Мені здається, що коли стрічка вийде в український прокат, то, на жаль, не викличе жодної суспільної реакції. Ймовірно, вона буде показана у двох-трьох залах, на неї сходять кількасот високочолих і цим усе завершиться. На відміну від Росії, де, нехай неадекватне, спотворене, але все ж суспільне життя є, в нас його не існує. Я не пам’ятаю жодного твору мистецтва, який би викликав якесь пожвавлення в масштабах суспільства, а не тільки серед кількох десятків інтелігентів. До того ж наш широкий глядач утратив звичку дивитися арт-хаус, тож, на жаль, гадаю, що фільм Лозниці — непересічна мистецька подія, в суспільному житті подією не стане.