Польський журналіст Ришард Капусцінський в Україні відомий не багатьом. Натомість в Польщі популярність «чарівника репортажу» не знижується навіть після його смерті у 2007 році. Його репортажі з країн Третього світу здобули всесвітнє визнання, а книжки перекладено 25 мовами, зокрема «Імператор» − 21, «Імперію» – 19, «Гебан» – 17. В Україні перекладена лише одна книжка письменника − «Імперія». І справа не лише в тому, що в нас немає перекладів інших книг письменника.З одного боку, ми все ще отримуємо недостатньо інформації з-за кордону, а з іншого – ми заблоковані від цієї інформації мовними, просторовими, культурними, ментальними та іншими кодами.

 

Відомий як «Геродот наших часів», «Голос Третього світу», «Репортер», «чарівник репортажу», майже сорок років свого професійного життя Ришард Капусцінський провів у країнах Африки, Азії та Латинської Америки. Поляк був одним з першовідкривачів незнайомого Третього світу. І як сам неодноразово зазначав, став свідком особливих подій – народження всього африканського континенту. Проте журналіст не залишив поза увагою і європейську частину Радянського Союзу. Про свою подорож 1989-1991 років країнами СРСР Ришард Капусцінський розповів у книзі «Імперія». Один з репортажів під назвою «Помона містечка Дрогобич» - про Україну. 

 

Маршрут поїздки Репортера пролягає через Донецьк, а далі поїздом через Одесу в Кишинів, звідки він повертається до Києва із зупинкою у Вінниці. Україна, в яку потрапив Ришард Капусцінський, – багатонаціональна країна, що знаходиться на перехідному етапі. Сам журналіст зазначає: «Радянські люди почали собі тепер пригадувати, що вони зовсім не громадяни СРСР, а просто греки, німці, євреї, індуси, іспанці, англійці, французи. Тому хочуть повернутися до своїх країн… Вони хочуть виїхати і покинути доробок свого життя? «Який доробок?» − відповідають вони здивовано. У цій країні ніхто ні до чого не доробився! Тільки, може, кількох років заслання, може, темного кута у комуналці, може, пенсії на суму 3 долари на місяць».

 

Відтак думки та увага журналіста рухаються у напрямку, вказаному його співрозмовниками, оскільки «все пояснюється зараз одним визначенням-ключем: перехідний етап. Комунізм завалився, а що буде далі – побачимо». Комунізм завалився, а далі Україна копирсається в руїнах, які залишились від нього, і в продукуванні мовних штампів про гнилу радянську систему і про те, як нам потрібна десовєтизація. На жаль, промови про десовєтизацію найчастіше – це популізм, який комфортно приріс до залишків радянської системи. А діяти і будувати процвітаючу Україну готовий не кожен, навіть серед адептів десофєтизації (Авт.)

На що насамперед звертає увагу поляк Капусцінський, коли приїжджає в Україну? Увагу Репортера привертає злиденність та сірість Донецька: жінка, що продає на морозі коров’ячі ратиці, розпалений і рішучий натовп людей перед промисловим домом «Білий лебідь», злодії на вокзалі і бабуся з цератовою торбою. У дорозі поїздом до Одеси іноземець спілкується з пасажирами, у поведінці яких вбачає щирість та щедрість, згадує епізод куштування сала – «таємниці життя». Перебуваючи в Києві, відзначає зовнішню красу міста та приховану злиденність його мешканців.

 

Спостереження Репортера лише зміцнюють усталені стереотипи про Україну у читача. Проте Ришард Капусцінський насичує свій репортаж важливими фактами з історії України, без яких його матеріал був би поверхневим. Пан Ришард згадує про місто масових убивств, «другу Катинь» − Вінницю, порушує питання двомовності, поділу України на Схід і Захід, де «українська культура краще збереглася в Торонто й Ванкувері, ніж у Донецьку й Харкові». Журналіст звертає увагу на складну ситуацію в українському книговидавництві, необізнаність пересічного українця, котрий «навіть не знає прізвищ найбільших українських письменників ХХ сторіччя – Миколи Хвильового та Володимира Винниченка».

 

Прикінцева частина репортажу − після повернення польського журналіста до Києва в кінці січня 1990 року – набуває більш оптимістичного настрою, спричиненого проголошенням Україною незалежності 24 серпня 1991 року. Ришард Капусцінський навіть прогнозує можливе майбутнє України, яке розвиватиметься у двох напрямках: з Росією або з Європою і світом. На думку публіциста, якщо ці відносини розвиватимуться успішно, то шанси України надзвичайні, бо «це країна плодовитої землі і цінної сировини, наділена теплим, сприятливим кліматом. Це великий 50-мільйонний народ – сильний, пружний і амбітний». 

 

Останні пункти подорожі – Львів і Дрогобич. Про Львів як місто Репортер не пише майже нічого. Ришард Капусцінський уникає питань про автентичність Львова (українського чи польського). Натомість розповідає про жахливі картини голодомору в Україні 1932-33 років, використовуючи свідчення мешканців міста, історичні факти, документи, уривки з книг. Розповідь про Україну письменник закінчує промовистим уривком з книги Б. Шульца«Крамниці з цинамоном» (1933) про одурманливу картину ситості. 

 

Репортаж про Україну не можна визнати одним з найкращих серед репортажів Ришард Капусцінського. Зрештою, автор сам зізнається, що його знання Імперії було «нікчемне, доривче, поверхневе», оскільки його «поглинав Третій світ, кольорові континенти Азії, Африки і Латинської Америки». Проте польський журналіст побачив і звернув увагу на проблеми, яких багато українських журналістів нібито не бачили або про які не хотіли писати. Це один з перших правдивих голосів, що пролунав ще на початку90-х років як сигнал для України, щоб та почала вирішувати свої проблеми. Ришард Капусцінський показав приклад журналістам, як потрібно писати, якщо ми хочемо якісної журналістики і процвітаючої країни.