Микола Хрієнко подолав 118 тисяч кілометрів, з яких 530 кілометрів пішого переходу, щоб побачити життя українців за Уралом та розповісти про нього іншим. Проект «Українці за Уралом» - безпрецедентний за масштабами здійсненої роботи, тривалістю маршруту та тематикою дослідження в історії української журналістики - Микола Хрієнко розпочав у липні 2004 року. А 30 червня 2010 року завершився останній, третій етап проекту. За цей час журналіст здійснив кількамісячні переходи від Києва через Урал, Алтай, Хакасію, Якутію, Колиму й Чукотку до селища Уелен, зібрав матеріал про життя наших земляків на Камчатці, Сахаліні, Командорських і Курильських островах, а також пройшов маршрутом від селища Уелен до міста Білібіно (Чукотка) та від Білібіно до Мурманська. Частина маршруту пролягала за Полярним колом. Під час третього етапу проекту Микола Хрієнко побував на Соловецьких островах, відвідав кладовище Сандармох, де поховано цвіт українського «Розстріляного Відродження», - 1111 соловецьких в'язнів, та камеру останнього українського гетьмана Петра Калнишевського. На могилу гетьмана Микола Хрієнко привіз українську землю.

Окремим аспектом дослідження стало спілкування з ліквідаторами аварії на Чорнобильській атомній станції, людьми різних національностей, що нині проживають у різних куточках Російської Федерації.

Чотири фотороботи Миколи Хрієнка з перших етапів проекту «Українці за Уралом» брали участь у Міжнародному фотоконкурсі «День-2006». А після завершення останнього етапу маршруту журналіст поділився з «Днем» думками, враженнями, відкриттями та задумами майбутніх проектів.

- Розпочнемо з передісторії: перед тим як приступити до роботи над проектом «Українці за Уралом», ви реалізували проект «Українці в Україні», під час якого здійснили піший перехід через Україну від крайньої північно-західної точки до південно-східної, а також від крайньої півночі до крайнього півдня. Тому ви - один з небагатьох, хто на власні очі бачив, якими є сучасні українські реалії. Ви можете розвінчати міфи про культурно-цивілізаційний поділ України по Дніпру?

- Я абсолютно не згоден з будь-якими поділами. Як людина, яка за 39 років журналістської діяльності об'їздила всю Україну і пройшла її пішки під час роботи над проектом «Українці в Україні», скажу, що ніякої Західної і Східної України у політичному сенсі не існує. Україна певною мірою цікава тим, що українці зі Сходу чимось відрізняються від західняків, жителі Полісся - від жителів Кіровоградщини, кримчани - від українців з крайніх північних територій. Це пояснюється історичними передумовами. Але в цьому немає нічого поганого - навпаки, ці відмінності дають країні розмаїття культур, варіації української мови, відображені у місцевих діалектах, розмаїття природного середовища. А будь-які антагоністичні поділи - це результат політичних спекуляцій. Людям з усіх регіонів потрібно одне й те ж - хороша робота, корисна державі (бо можна з ополонки в ополонку переносити воду, як змушували робити в'язнів соловецьких таборів) і достойна оплата праці. А керівники держави, які не можуть забезпечити своїх громадян ні тим, ні іншим, спекулюють такими темами, відволікаючи увагу від власної бездіяльності.

- Ми говорили про один міф (їх у нашому суспільстві вистачає). Хотілося б поговорити про ще один, розповсюджений у ЗМІ, який стверджує, ніби українці собі не цікаві. Як, на вашу думку, чи є інтерес в українців до себе, своєї історії, культури?

- А як можна собою не цікавитися? Сергій Корольов (організатор ракетної та космічної програм СРСР, засновник практичної космонавтики. - В. С.) - українець. Я бачив анкету, заповнену власноруч Сергієм Павловичем. У тій анкеті, у графі «національність», написано «українець». Найкращий льотчик ІІ світової війни Кожедуб - українець. Георгій Сєдов - перший російський офіцер, який організував перехід експедиції до Північного полюсу, також українець. У музеї у селищі Сєдово Новоазовського району зберігається фотокопія його біографії, де написано: «Моя мама уродженка Київської губернії, а батько виходець з Черкащини. Наше прізвище було Сідий».

Я вже не говорю про Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. Українцем є сучасний мандрівник № 1 у світі Федір Конюхов, який здійснив одиночний перехід від Північного до Південного полюсу, проплив навколо світу на яхті. Невже така нація може не цікавитися сама собою? Але історію не потрібно зводити лише до Трипілля чи Козаччини або ідеалізовано говорити, що українці найкращі у світі. Бо тут виникає зустрічне запитання: якщо ми найкращі, тоді чому ми так живемо і звинувачуємо у всіх своїх бідах євреїв та москалів?

- Під час розповіді про проект «Українці за Уралом» ви, до речі, згадуєте про допомогу з боку російських колег-журналістів. Чи ви відчули під час своєї подорожі інтерес до справжньої України (не тієї, якою її малює кремлівська пропаганда) з боку Росії?

- Розкажіть детальніше про те, як українці адаптувалися до російського середовища. Чи набули притаманних цьому середовищу культурних, ментальних особливостей?

- Українці в Росії розмовляють українською так, наче вчора приїхали з Полтавської області, прекрасно співають українські пісні. У багатьох вдома українська література - Іван Франко, Михайло Коцюбинський. У голови Української асоціації «Колима-Славутич» у Магаданському краї Богдана Пирога така українська бібліотека, яку не перечитаєш і за півроку. Тобто українці в Росії - це люди, сильні духом, достойні громадяни, які мають високий рівень культури та громадської активності.

- Сьогодні деякі політики спекулюють на питаннях захисту національних меншин. Хотілося б запитати вас як людину, яка обізнана з життям українців у Росії, чи переймається російська влада забезпеченням прав української національної меншини настільки, як це робить влада українська стосовно російської меншини?

- Можливості розвитку своєї мови, культури українців у Росії та росіян в Україні навіть не можна порівнювати. Оберіть будь-яке російське місто і спробуйте знайти у газетному кіоску хоч одне українське видання... Тоді як в Україні ситуація зі співвідношенням російської та української преси всім відома.

- Яка зустріч під час реалізації проекту «Українці за Уралом» виявилася для вас найдивовижнішою?

- На Чукотці є відомий мисливець Володимир Радивілов, українець по лінії матері. Він не може розмовляти українською, тому що народився на Далекому Сході, але перейняв від матері українські пісні. Так от, він виконав для мене близько тридцяти найвідоміших наших пісень абсолютно без акценту. Це було таке прекрасне виконання! Коли Володимир Радивілов приїхав на Хмельниччину і заспівав для односельчан своєї матері ці пісні, то наступного дня на прохання села давав концерт у місцевому будинку культури. Побував я також у селі Київка у Приморському краї, де живуть переселенці з України. Це, до речі, відразу помітно за білими помазаними хатами та великою кількістю квітів біля них. У цьому селі зустрів жінку, чиї батьки виїхали з України ще за часів столипінської реформи. Стільки поколінь пройшло - а вона прекрасно розмовляє українською.

- А що плануєте робити із зібраним матеріалом?

- Спершу будуть публікації в газетах, журналах, на радіо, телебаченні. Після того, як апробуються знімки і повний текст дослідження (результати першого і другого етапу публікувалися у «Неопалимій купині», «Сільських вістях»), планується випуск фотоальбому з найкращими знімками «Українці за Уралом. ХХІ століття» та публікація повного тексту результатів дослідження за всі три етапи. І завершальний момент - це організація фотовиставки. Цією фотовиставкою, оскільки вона не несе політичного підтексту, зацікавилося посольство України в Росії. Але для мене найважливіше організувати таку виставку в Україні.

- Які проекти на черзі?

- Років через два хотілося б реалізувати проект «Слідами Тараса Шевченка». Ніхто з України не займався серйозними дослідженнями в Орску, Оренбурзі, Казахстані: в Кос-Аралі, у місті Форт-Шевченко, де він відбув десять років заслання. Я хочу відтворити вже на сучасних фотознімках місця, де був Тарас Григорович, тому що мине ще 30-40 років - і від шевченківських слідів нічого не залишиться. А там є посаджені ним дерева. Тобто це має бути не звичний лакований підхід до нього як генія. Моя основна мета - пройти його шляхами, показати ці місця і таким чином розкрити самого Шевченка.

Вікторія Скуба, газета «День»

Фото Миколи Хрієнка